Життєві історії

Алла вийшла з роботи і вирішила піти додому пішки. Погода буда тепла і жінці захотілося прогулятися. Алла задоволено вдихнула свіже повітря. Несподівано жінка помітила, що їй назустріч іде якийсь чоловік. – Що він на мене так дивиться? – подумала Алла. Раптом обличчя чоловіка змінилося… Він широко посміхнувся, дивлячись на Аллу! Її серце стрепенулося радісно і водночас тривожно. – Це ж він! – несподівано зрозуміла вона. – Це він! Жінка ще раз глянула на того чоловіка. Сумнівів не залишалося. Алла застигла на місці не вірячи власним очам

Алла вийшла з роботи й пішла додому пішки.

Весна цього року була рання і досить тепла. Можна сказати, зими як такої не було.

Спочатку випав сніг, було слизько, а після нового року все швидко розтануло, з лютого йшли дощі, сонце припікало по-весняному.

Захотілося прогулятися – вона й так цілими днями в офісі сидить. Вона із задоволенням вдихнула свіже повітря, відчуваючи, як наче стає більше сили. Хотілося посміхатися бездумно і легко, як раніше.

Несподівано жінка помітила, що їй назустріч іде якийсь чоловік.

– Що він на мене так дивиться? – подумала Алла.

Раптом обличчя чоловіка змінилося… Він широко посміхнувся, дивлячись на Аллу!

Її серце стрепенулося радісно і водночас тривожно.

– Це ж він! – несподівано зрозуміла Алла. – Це він!

Жінка ще раз глянула на того чоловіка. Сумнівів не залишалося. Алла застигла на місці не вірячи власним очам.

То був Роман!

– Алло! – радісно вигукнув колишній однокласник, її перше кохання.

Він підійшовши до неї.

Якби він не дивився так на неї, не посміхався, вона б не звернула на нього уваги. А зараз, коли він стояв перед нею, здивувалася, як вона могла не впізнати його. Від його погляду щоки червоніли.

– Оце так зустріч! Я одразу тебе впізнав! – чоловік зробив ще кілька кроків і опинився зовсім близько.

Алла відчула приємний запах туалетної чоловічої води. Подорослішав, змужнів.

Йому дуже пасувала легка сивина, що з’явилася на скронях, надаючи його образу стильності й шарму. Впевнений у своїй чарівності, він стояв зовсім близько і дивився на неї.

Кожна клітинка затремтіла в ній. Боже, стільки років минуло, а вона знову відчуває цей трепет, як у школі, коли він підходив так само близько.

Вона ніби провалилася у минуле. Він явно здогадався, що вона відчуває, і насолоджувався зробленим ефектом.

– Роман… – видихнула Алла, нарешті, його ім’я.

«Це він, він, він», – стукало серце в грудях.

Алла боялася відвести погляд, кліпнути, раптом він зникне.

– Як я радий тебе бачити. Ти чудово виглядаєш.

– Я теж рада, – почула Алла свій голос.

Вона йому рада? А чому, власне, не радіти зустрічі? Вони розлучилися без сварок і з’ясування стосунків. Він просто зник з її життя в один із літніх днів, не попрощавшись, поїхав.

Потім однокласники сказали, що він одружився із донькою якогось багатія.

Як вона любила його… Як сумувала після його зникнення…

– Скільки ми не бачилися? Років двадцять? – запитав Роман.

Алла відвела погляд. Повз ішли люди, на місто спускалися сутінки. Вона знову повернулася у березневий вечір, виринувши з минулого.

– Усього дванадцять, – сказала Алла, не дивлячись на нього.

Вона боялася знову підпасти під магічний вплив його очей, впасти в заціпеніння.

Здавалося, Алла пам’ятала кожен день, прожитий без нього.

– Так, роки пролетіли як один день. Ти зовсім не змінилася. Хіба що стала ще гарнішою, – почула Алла.

Вона все ж таки подивилася на нього і… Нічого не трапилося.

Вона знала, що він і думати про неї забув, як поїхав. Дивно, що згадав і впізнав зараз.

Він пройшовся поглядом по її фігурі, оцінивши стрункість, дороге пальто, модну зачіску.

«Дивися. Подобається? Але це не твоя заслуга і не для тебе», – подумала вона.

Впевненість повернулися до Алли. Вона знову могла дивитись у його очі. Тільки серце у грудях схвильовано тріпотіло.

– Яким вітром ти тут опинився? Я чула, що ти за кордоном живеш, – спитала спокійно Алла.

– Повернувся. Ти поспішаєш? Слухай, давай посидимо десь, побалакаємо. Он у тому кафе, – він показав рукою через дорогу. – Чи тебе чоловік чекає? – ненав’язливо поцікавився він її сімейним становищем.

– Чекає, але від кави не відмовлюся, – стримано посміхнулася Алла.

Вона й сама здивувалася, як легко це вийшло. Хвилювання перших хвилин пройшло, вона почала заспокоюватися.

Алла нагадала собі, що він поїхав, покинув її, жодного разу не написав і не подзвонив.

Минуло дванадцять років, ціле життя без нього. Вона так намагалася забути, вмовляла себе не думати про нього, не згадувати і не чекати.

Це майже вийшло.

Несподівана зустріч зовсім недоречно сколихнула забуті почуття.

Яка сила звела їх на вулиці, направила назустріч один одному саме у цей момент?

Вони перейшли дорогу, перекидаючись незначними фразами про місто, зміни в ньому, кого з класу бачили.

Роман галантно відкрив перед Аллою двері. За столиками сиділи студенти. Неподалік звідси був університет.

Не встигли вони зайняти стіл біля вікна, як до них підійшла офіціантка з меню.

– Не треба, – зупинив її Роман. – Принесіть нам по філіжанці кави без цукру і тістечко для жінки.

Офіціантка почала перераховувати назви тістечок.

– На ваш вибір, – зупинив її Роман.

В Аллі ворухнулося ревнощі. Навіть офіціантка була зачаровано ним. Вона трохи довше, аніж потрібно, затрималася біля їхнього столика. Може сподівалася на його посмішку?

Роман одразу посміхнувся їй і відвів погляд до Алли.

Дівчина пішла.

– Ти тут так і живеш? Нікуди не їхала? – запитав Роман.

– Так. Всюди добре, де нас нема.

– Ти маєш рацію. Як не добре на чужині, мене завжди тягнуло на батьківщину.

– А ти давно повернувся? – поцікавилася Алла.

– Місяць тому. Розлучився і повернувся. Діти залишилися з дружиною в Америці. А ти?

– Я так розгубилася, коли побачила тебе, що серце досі стукає, – зізналася Алла.

Повернулась офіціантка з тацею, поставила перед ними філіжанки з кавою і тарілочку з тістечком перед Аллою.

– Смачного, – сказала вона, ковзнувши хитрим поглядом по обличчю Романа.

Отримавши у відповідь його посмішку, дівчина відійшла.

– Чим збираєшся займатися? – запитала Алла.

– Не вирішив поки що. Веду переговори, – ухильно відповів Роман. – Краще розкажи про себе. Одружена? Діти є? Де працюєш?

– Скільки запитань одразу. – Алла приховала збентеження, піднісши до рота філіжанку з кавою. – Я заміжня… – поставивши її на стіл, сказала вона.

– Як я радий, що зустрів тебе, Алло, – не дослухавши її, сказав той.

«Його цікавлю не я, а моя реакція на нього, – з розчаруванням подумала Алла.

– Вибач, а можна я спитаю? Чому ти зник тоді?

– Ти про мій від’їзд?

– Ну, взагалі то, так.

– Через стільки років тобі це важливо? Вибач, так вийшло. У батька друг є. Вони ще в молодості домовилися, що ми з його донькою маємо бути разом. Поріднитися через нас хотіли. Тому відправили мене вчитися. Там я й одружився. Без варіантів.

Алла кивнула, ніби здобула підтвердження своїм здогадам.

– Я ніби у минуле потрапив. Пам’ятаєш, як ми заходили в кафе після школи? Розлучатися не хотілося, не хотілося йти додому і вчити уроки, – зітхнув Роман.

– Те кафе давно закрили, – сказала Алла.

Вони помовчали, думаючи кожен про своє.

– Ти щаслива? – раптом запитав Роман.

– Так одразу й не скажеш. Життя влаштоване, сім’я, робота. Спокійно, мирно, всі живі і здорові. Щасливі. А ти?

– Ось зустрів тебе і щасливий. Ні, чесно. Скажи, якби я тоді не поїхав, ми, напевно, були б разом?

– До чого зараз говорити про це? Все в минулому. Ти поїхав, а я залишилася.

Алла вже шкодувала, що пішла пішки, що зустріла Романа. Навіщо згадувати? Думати, якби, і якби?

Навіщо йому знати, як вона переживала, плакала ночами, як намагалася його забути. Як вийшла заміж, аби заглушити тугу за ним.

А її чоловік терпів, знав і терпів.

Але звикла, навіть покохала.

А от із Романом завжди мала б мороку. Вона знає, як він діє на жінок, демонструє себе перед ними.

Гуляв би, а вона б ревнувала.

Алла майже не сумнівалася у цьому. Чи не в зрадах криється причина розлучення з дружиною і повернення його на батьківщину?

А чоловік дарує себе тільки їй…

– Про що замислилась? – запитав Роман.

Алла отямилася від своїх думок.

– Так, згадалося…

– Все ображаєшся на мене? Облиш, все в минулому.

– А навіщо тоді підійшов? – запитала вона.

– Ну… – він зніяковів. – Думав, ти чи не ти? Побачив рідне обличчя, згадав, зрадів. Хіба ти не рада?

Він раптом накрив долонею її руку.

– Алло, я такий радий, що зустрів тебе, – вкотре повторив Роман.

У цей час у сумочці задзвонив телефон. Алла неохоче витягла руку з-під його теплої долоні, дістала з сумочки телефон. Дзвонив чоловік. Як вчасно ніби відчув, що її треба рятувати.

– Так, – відповіла вона, дивлячись у вікно. – Вибач, що не попередила. Довелося трохи затриматись на роботі. Але я скоро прийду. Все гаразд.

Алла поклала телефон у сумочку й помітила самовдоволену усмішку на обличчі Романа.

Її ніби обдало холодною водою. Він грається з нею! Його слова нічого не означають! Йому немає діла до її почуттів! Демонструє себе перед нею як перед офіціанткою! А вона тут зачарувалася, розхвилювалася…

– Вибач, мене чоловік чекає, хвилюється. Я теж була рада тебе побачити, – Алла почала обтяжуватись цією зустріччю.

– Може, ще зустрінемося якось? – запитав Роман.

– Можливо, – вона встала з-за столика. – Не проводжай мене.

Вона йшла до виходу і відчувала спиною його погляд. Він не кинувся за нею.

Надворі Алла глибоко вдихала свіже повітря. Вже стемніло, засвітилися ліхтарі, похолоднішало. Вона квапливо йшла додому, наче бігла до безпечного притулку.

Квартира здалася маленькою й тісною. Так буває, коли повертаєшся з відпустки.

Все здається маленьким після безмежних морських горизонтів і напівпорожніх номерів готелів. А потім все стає тим самим…

Чоловік вийшов до неї у коридор.

– Все гаразд? Ти збуджена якась.

Алла розуміла, що її щоки зрадливо почервоніли, наче вона зрадила його.

– Ішла пішки, поспішала. Як смачно пахне…

– Голубці приготував! Зголодніла?

– Зараз, тільки руки помию, – Алла сховалась від погляду чоловіка у ванній.

Вона стала перед дзеркалом. Брехати Алла зовсім не вміла. Стривожений погляд із головою видавав її. Нічого не наробила, а почувається винною.

На Аллу знову нахлинули спогади про перші хвилини, коли вона зустріла Романа. Навіть зараз спогади про його погляди, дотик долоні розбурхували її. Наче морок якийсь! Треба заспокоїтись.

– Алло… – чоловік постукав у двері.

– Я зараз, – озвалася та і пустила в мийку воду з крана.

Намочила руки і притиснула мокрі долоні до гарячих щок. Потім витерла рушником і вийшла.

Чоловік у її фартуху в квіточку виглядав по-домашньому зворушливим.

– Як апетитно пахне. Виглядає просто приголомшливо. Хоч зараз на картину художника, – сказала вона, дивлячись на тарілку з голубцями. – Балуєш ти мене.

– У тебе стомлений вигляд, – сказав чоловік.

– Так, був важкий день, – Алла дивилася в тарілку.

Варто лягти в ліжко і заплющити очі, тут же ж з’явилося обличчя Романа. Ні, вона не думатиме про нього. Вийшло раніше, вийде і зараз. Минуле не можна повернутися, краще не згадувати його…

Із Романом так спокійно не буде. Вона не дасть йому зруйнувати все, що має. Не буде вона з ним більше бачитись.

– Завтра вихідний. Може, гайнемо на дачу? Купимо ігристого, насмажимо шашликів, – раптом запитав чоловік.

– Я думала, ти спиш, – Алла зраділа, що в кімнаті темно.

Чоловік не міг бачити її обличчя, прочитати думки по очах.

– А що, гарна ідея, – Алла посміхнулася в темряві.

Магнітна буря стихла, короткочасний спалах на сонці згас, тиск повернувся до норми, серце пішло рівно…

Треба жити тут і зараз, цінувати й берегти те, що є, а не порпатися в минулому.

Там нас ніколи вже не буде…

Вам також має сподобатись...

Андрій припаркував свій джип біля будинку батьків. – Приїхав! – вигукнула мама, побачивши сина і обійняла його. – Привіт, мамо! – усміхнувся Андрій. – Прохоть в хату, я там обід приготувала, – затараторила жінка. Андрій смачно поїв, поговорив з батьками. – А ти надовго до нас? – запитав батько. – На тиждень, – відповів Андрій. – Це добре, нам допомона не завадить, – усміхнувся батько. Тиждень пролетів швидко, настав час повертатися у місто. Мати з батьком вийшли провести сина. – Андрію, я маю тобі дещо сказати, – раптом сказала мама і все розповіла сину. Андрій вислухав матір і аж сторопів від таких слів

Настя готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Жінка глянула на екран мобільного, дзвонила її мама. – Настя, привіт! – сказала мати, як тільки Анастасія взяла слухавку. – Доню, я зараз таке розповім, тільки сядь! – Що сталося? – Настя притулила телефон ближче і закотила очі. – До мене приходила твоя свекруха! І вона таке викинула! – голос мами в телефоні звучав одночасно роздратовано і глузливо. – Що вже  Галина Миколаївна наробила? – зацікавилася донька. – Навіть не знаю, як сказати…, – почала мама, на хвилину зупинилася, зібралася з думками і все розповіла доньці. Настя вислухала маму і…ахнула від почутого

Оксана солодко спала, коли пролунав телефонний дзвінок. Жінка відкрила очі, глянула на мобільний, номер був незнайомий. – Кому це не спиться в такий час, – невдоволено пробурмотіла Оксана і взяла слухавку. – З вашим чоловіком трапилася біда. Він в палаті, – почула вона у слухавці. Оксана різко розвернулася, глянула на іншу частину ліжка, зрозуміла, що Сергій, її чоловік, спокійно спить поруч. – Ви помилилися, – пробурмотіла вона. – Мій чоловік вдома. – До нас надійшов чоловік… В його телефоні ви записані, як дружина, – пояснив співрозмовник. – Як дружина? Як таке можливо? – здивувалася Оксана і раптом застигла від несподіваної здогадки

Таня постукала у двері своєї сусідки. – Юля можна до вас? Потрібно переговорити, – сказала вона, коли Юля відкрила двері. – Проходь. Щось сталося? – запросила Таню Юля. – А це я у тебе хочу запитати! Невже у тебе, зовсім погано з чоловіками, що ти відводиш чужих? – раптом сказала Тетяна. – Ти про що? – здивувалася Юля. – Не прикидайся! Я бачила, тебе з моїм Петром! – вигукнула жінка. Юля спочатку не розуміла про що йдеться, але потім голосно розсміялася. – То ти нічого не знаєш?! – сказала Юля і ще дужче розсміялася. Тетяна здивовано дивилася на сусідку, нічого не розуміючи