– Ну як справи? Народжувати не збираєшся?
«І ця туди ж. Змовилися вони, чи що?» – Олена похмуро глянула на подругу.
– Та гаразд, гаразд. Не злись, – Таня вирішила не продовжувати «незручної» теми. – Це я так, до речі.
Але було пізно. Олена вже завелася:
– Та ви дістали! Чоловік тільки й говорить: «Сина хочу, хочу сина!» Наче я відмовляюся. Але не виходить і все! Перевірялися обоє – все гаразд. А вагітності як не було, так і нема!
– Ну гаразд, не нервуй, – Таня вже сто разів пошкодувала про свій довгий язик. – У всьому є свої плюси. Он у мене двоє. Так я чекала, дочекатися не могла, коли їх по садках і школах повіддаю і зможу хоч трохи видихнути.
А ти молода, гарна, вільна – живи й радій. Народиш ще. Тридцять п’ять не так багато, і після сорока зараз народжують.
– А раптом ні? – Олена знітилася. – Може, це моя розплата за гріхи.
– Які ж у тебе такі гріхи? – відмахнулась Таня і пожартувала: – Наскільки я тебе знаю, ти в нас така правильна.
– Зараз, може, й так. А ось раніше…
– Сповідь? – здивувалася Таня. – Ну, давай, виговорися. Якщо допомогти не зможу, то хоч легше стане…
Єдине, що Олена отримала від матері – це життя. Та й то швидше випадково. Про дітей Лариса ніколи не мріяла, але так вийшло, що народилася Оленка.
Зовнішність Олені дісталася у спадок від тата, який так жодного разу і не з’явився в її житті і більше нічого доньці не залишив.
– Красенем був твій тато, – розповідала Лариса дочці. – Високий, блакитноокий, блондин. Ти вся у нього. Приїжджав у наше село будинок бабин продавати. Ось у нас із ним і закрутилося. Я тоді теж нічого була, симпатична, волосся до плечей, фігуриста, молода.
– А потім? – запитала Олена.
– А потім що, – відповіла мати. – Будинок продав, поїхав у місто і більше не з’являвся. Я зрозуміла, що вагітна, дзвонила йому, але без толку, і на цьому все.
Так само в Олени з’явився і брат Олексій. Лариса вперто наступала на ті самі граблі.
Черговий чоловік, який приїхав у село. Чергова палка пристрасть Лариси, і ось – через деякий час вагітна Лариса знову лила сльози і сварилася на весь чоловічий рід.
З народженням Олексія стало дуже важко. Лариса немовби остаточно хрест на своєму житті поставила, та й на житті дітей заодно. Росли Олена з братом самі собою. А мати пустилася берега – мужики, гулянки.
Коли Олені виповнилося шістнадцять, пригріла Лариса в будинку Мишка, гульвісу із сусіднього села.
– Треба мужик у господарстві, – виправдовувалася вона перед Оленою. – Олексію приклад, мені допомога.
– Гарний приклад, – обурювалася Олена. – Чого він навчити може? Як по біленьку бігати? Та й помічник так собі. Він же ж в тебе або гульбанить, або слабий, або шукає, де веселощі знайти. Чим такий, так краще вже жодного мужика!
– Поживеш одна, двох дітей виростиш, тоді матір і вчитимеш! – злилася Лариса.
– Так, як ти, я точно не житиму, – відповіла Олена.
А про себе думала: «Їхати треба з цього болота!»
…Через рік і нагода підвернулась. Закінчила вона школу, і з подружкою поїзала в місто. Кімнатку на двох у дальньої рідні подружки орендували. Олена роботу в магазині знайшла, а потім і кохання своє зустріла.
Так вона тоді думала.
Кохання звали Сергійко. Він часто приходив у магазин до Олени, ставав саме до неї на касу і обов’язково говорив щось приємне.
– Ви сьогодні особливо гарні, Оленко. Ви просто прикраси цього магазину. Та я заради ваших очей готовий взяти будь-що по акції…
Олена, звісно, ввічливо посміхалася, але серйозно не сприймала чергового залицяльника.
Багато їх було таких, хто не проти закрутити романчик із симпатичною продавчинею. Олену таке несерйозне не цікавило.
Але Сергій був наполегливий, а Олена молода. І, зрештою, роман таки відбувся. Спочатку все було гарно: квіточки, прогулянки, поцілунки, зізнання – просто мрія.
Олена закохалася. Сергій, як їй тоді здавалося, саме той, хто їй потрібний. Такий милий, симпатичний, дорослий, розважливий. Загалом вони одружилися…
Біда прийшла звідти, звідки Олена на неї зовсім не чекала.
Спершу їй вірилося, що вона схопила жіноче щастя за хвіст.
Чоловік старший на десять років цілком самостійний: квартира, робота в автосервісі, непогана зарплата.
Навіть зі свекрухою, рахуй, пощастило. Мама Сергійка, Маргарита Павлівна, не надто зраділа, що син одружився з сільською, але палиці вставляти в колеса не стала. До Олени не сварилася, та й взагалі не лізла в молоду сім’ю до певного часу.
Часто Сергій запрошував друзів у гості і хвалився Оленою, неначе своїм якимось здобутком:
– Дивіться, який скарб я знайшов – гарна, юна, хазяйська, слухняна.
– Так, – оцінювали друзі. – І справді діамант знайшов. І де? На касі у магазині?! Везунчик!
Олені це було не дуже приємно. Але з іншого боку, начебто чоловік хвалить – радіти треба.
Щоправда, незабаром це закінчилося. Награвся Сергій із гарною сільською дівчиною. Наліво поглядати почав, не одна Олена красуня. Он їх скільки довкола!
Олена довго цього не помічала, точніше, намагалася не помічати.
Виправдовувала чоловіка: «Ну подивився на когось, то він не сліпий. Парфумами пахне, так до них в автосервіс і жінки часто приїжджають. Холодний зі мною – значить, втомився на роботі».
Зовсім недобре стало, коли Олена завагітніла. Тут Сергій остаточно пустився берега. З роботи приходив пізно, на розпитування дружини казав: «Тобі чого не вистачає? Гроші приношу, у твої справи не лізу. Живи собі і мені жити не заважай».
Олена б пішла, та нікуди. Не до матері ж повертатися? Там дуже погано. Як там жити з маленькою дитиною?
Народився син Володя і розпочалася друга серія цього поганого сну. У життя Олени влізла свекруха, яка досі мовчала. Ні, вона не намагалася допомагати Олені, не пропонувала посидіти з онуком. Вона вважала своїм обов’язком навчити, як треба виховувати дитину.
– Будь ласка, слухай, що тобі розумні люди кажуть, – наказувала Маргарита Павлівна. – Я ж начебто виростила непоганого сина.
І вона давала невістці стільки правил та інструкцій, що Олена згиналася під їхньою вагою.
– Сергію, твоя мама мене зовсім дістала, – одного разу поскаржилася Олена чоловікові. – Прийде, сяде на табуретку і критикує, наказує, свариться. Я не розумію, чого їй треба. Хоче допомогти – хай допоможе. Тільки дякую скажу. А якщо не хоче, то навіщо вона приходить? Щоб мені розповісти, що я погана мати?
– Вона приходить, бо я попросив її, – відповів Сергій. – Ти ж постійно ниєш, клянчиш, вимагаєш: «Ох, мені важко, ох, мені самотньо. Чому ти знову пізно прийшов? Ну, коли ж ти з нами побудеш?» Ось я і вмовив маму скласти тобі компанію і навчити правильно поводитися з сином. Вона мене одна виростила, тож досвід має.
– Та нам із Володею потрібен не досвід твоєї мами, а ти! Ти ж за останні пів року жодного разу вчасно додому не з’явився, з кимось вештаєшся після роботи! – сказала Олена.
І одразу пошкодувала про це. Сергій розізлився.
– Запамʼятай – я працюю! І якщо ти, сидячи вдома, вирішиш ще й виказувати мені, то я влаштую тобі…
На той раз Олена навіть не придумала, що відповісти. Цей Сергій був такий не схожий на того, з яким вона колись познайомилася. Коли він встиг стати таким?
Втім, вона й потім не могла підібрати потрібних слів, коли Сергій сварився. Іноді за якусь дрібницю, а бувало, і просто так. Натомість вона навчилася мовчати. Тим більше, що сварився Сергій тільки до Олени. З сином він був ласкавим, а їй, схоже, відвів роль служниці.
Але вічно терпіти Олена не збиралася. У душі потихеньку визрів план. Єдино можливий план.
Вона піде. Щоправда, піти доведеться самій.
Не потягне вона сина – квартири своєї немає, роботи поки що теж. З батьком Володі буде краще. Якщо що, свекруха допоможе прийде. А Олені й допомогти нікому. Нехай тільки Володя трохи підросте…
Три роки пролетіли, мов поганий сон: свекруха зі своїми нотаціями, вічно незадоволений чоловік, який замінив компліменти на сварки. Все це Олена терпіла мовчки. Вона чекала того дня, коли Володя піде в садок, і тоді…
Зрештою це сталося.
Олена повернулася на роботу, і начебто можна було вже здійснити мрію – піти.
Але їй було шкода сина. Як його залишити? Він же ж сумуватиме за матір’ю. Та й вона собі місця не знайде.
Взяти Володю із собою практично в нікуди вона не могла. Та й Сергій, швидше за все, підніме галас.
Сергій сина любить, свекруха вважає себе великою вихователькою. Ось нехай і подбають про сина та внука.
Олені ж поки що нічого йому дати. Самій би вижити. Та й хто сказав, що дитина має обов’язково рости з матір’ю, у якої нічогісінько за душею, а не із забезпеченим батьком.
Начебто все правильно, але піти вона ніяк не наважувалася.
Доти, доки не сталася остання сварка.
Того дня Олена застала Сергія з коханкою. Все було настільки банально і неприємно, прямо як у поганій мелодрамі.
Олена відкрила двері до себе додому, а назустріч їй… Вийшла дівчина, вбрана в її ж, Олени, халат!
Побачивши, господиню вдома, вона пискнула:
«Здрастуйте!»
І шмигнула назад у спальню.
Олена оторопіла від такої ситуації.
Зі спальні з’явився Сергій і сказав:
– Тільки не треба сцен!
– Та як ти?.. Навіщо ти додому її притягнув?!
– Та тому що це мій дім! І давай без своїх жіночих сварок. Мама скоро Володьку має привести. Гуляють вони.
Без сварок в Олени не вийшло. Вона репетувала, виставила ту дівчину.
І в цей момент з’явилися свекруха з Володею.
– Ви його прикриваєте! Поки я на роботі, він… – галасувала Олена.
– Я нікого не прикриваю, – холодно сказала свекруха. – Я навіть не знаю, що у вас тут сталося. Хоча здогадуюсь – бачила дівчину, яка вискочила з підʼїзду розпатлана, наче за нею гналися. Так що можу додати два і два.
Але ти знаєш, я свого сина навіть засуджувати не можу.
Ти ж сама зробила все, щоб він дивився на ліво.
Господиня з тебе така собі, як мати ти ніяка. Краса твоя у минулому.
Як погладшала за вагітність, так у форму і не повернулася. То чого ж ти хочеш від чоловіка?
Олена вже нічого не хотіла…
– Ну і серіал! – Таня слухала подругу розкривши рота. – І що? Далі що?!
– Ну що… Пішла я через три дні. Кімнату орендувала, сина поцілувала на прощання, чоловікові записку залишила про те, що син залишається з ним. Мовляв, нікуди мені його забирати. Я була матір’ю три роки, нехай тепер він буде батьком.
– А потім?
– Потім було розлучення через суд. Думала, важко буде. Але ж ні. Напрочуд цивілізовано домовилися. Володя залишається з батьком, я маю право відвідин. Начебто все добре. Тільки одного я не врахувала – що просто так мені це з рук не зійде.
Спершу все нормально було. Забирала сина на вихідні. Він тішився. А потім перестав. І одного разу, років через два, заявив:
– Якщо я тобі не потрібен, то й не приходь за мною більше.
Зрозуміло ж, звідки ноги ростуть – наговорили йому Сергій з матір’ю. Наговорили про мене всякого. Володя й повірив.
Я, звісно, не одразу здалася. Намагалася налагодити з ним стосунки. Але куди там… Ховатися став, коли я за ним приходила.
– Не піду з нею! – галасував.
– Не турбуй дитину, – зажадала свекруха. – Тим більше, що в нього скоро нова мама з’явиться. Сергій хорошу жінку зустрів. Володі треба звикати. А він після твоїх візитів плаче, нервує. Дай йому спокій. Пішла, значить, пішла!
І тут я здалася…
Але жити далі треба. От і жила, як виходило. Навіть до матері з горя спробувала повернутись, але там інший світ. Страшний, брудний, бідний. Олежик ось звідти вибратися так і не зміг… Загалом, подивилася я на все це і зрозуміла, що краще вже зовсім ні з чим залишитися, аніж назад повертатися.
І щойно я це вирішила, доля мені подарунок зробила.
Познайомилася я із Валерієм. Начебто вже й не вірила в кохання, а от покохала. Побралися.
Я ж, раділа – буде в мене все, як у людей, незважаючи на всі мої помилки.
Та тільки от не виходить. Мабуть, так само доля мені й віддячує. Залишила одну дитину, значить, іншої недостойна!
– Ну, ти ж його не зовсім залишила?
– Та облиш ти, Таню. Зовсім, не зовсім… Аліменти платила, а так – я не була Володі матір’ю, не вийшло.
– Ну, не ти ж у цьому винна… – не дуже впевнено сказала Таня.
– Я! Тільки тепер пізно каятися. І виходу нема.
– Думаєш, Валерій піде?
Олена тільки знизала плечима.
– Не піде, – пролунало від дверей. – Навіть незважаючи на те, що злий.
– Валерій?!
Чоловік стояв, притулившись до одвірка. З кутового диванчика, де влаштувалися подруги, його було не видно – холодильник закривав огляд. Скільки Валерій там стояв – одному Господу Богу відомо.
– Ти багато почув? – запитала Олена.
– Та з того моменту, як ти мадам свого колишнього чоловіка виставляла з квартири. І чого ж ти мені раніше про це не розповідала?
– Не могла себе змусити… І що ти думаєш?
– Думаю, що поганий сценарій тобі життя підсунуло, – зітхнув Валерій. – А ти по ньому жила, як уже вміла. А ще думаю, що про розплату за твої гріхи – це нісенітниця. Будуть у нас діти!
А не буде, значить, з дитячого будинку візьмемо. Тільки не бреши мені більше.
– Не буду…
Він не помилився. Олена і справді завагітніла, правда, коли їй було вже тридцять дев’ять років.
Мабуть, втомилася доля їй «віддячувати».
Так думала сама Олена. А Валерій думав, що усьому свій час.
Не всім же ж ставати батьками у двадцять.
У сорок теж непогано. Головне – щоб було кохання. А це у них є…
