Надія знову не спала до півночі – вона сіпалася, переживала, накручувала себе. Раз у раз бігала до вікна в надії побачити там Івана, що йде додому. Дзвонити синові боялася, було трохи соромно за те, що вона так і не змогла відпустити його у доросле життя. І тепер час від часу поривалася як маленького закрити у квартирі поряд із собою. Захистити від небезпек та проблем зовнішнього світу.
В Івана з’явилася дівчина. Та й пора вже – двадцять років хлопцеві виповнилося. Коли, якщо не зараз пережити всю бурю почуттів, властивих молодості.
Нещодавно Іван розповів матері про те, що зустрічається зі своєю одногрупницею Танею.
– Мамо, ти цей… Не хвилюйся, якщо я затримуватимуся вечорами або приходитиму додому дуже пізно. Все зі мною нормально. Передбачаю твої питання, тому скажу – в сумнівних компаніях я не помічений, поганих звичок у мене ніколи не було. Просто Таня, з якою я тепер зустрічаюся, живе в іншому кінці міста.
– Добре, синку, я тебе зрозуміла. Тільки ти все одно постарайся не надто затримуватись. Ти ж знаєш, що я все одно не засну, доки ти не повернешся.
– Ну, мамо! Припиняй давай… А як ти житимеш, коли я одружуся? — з усмішкою спитав Іванко, який так нагадував їй зараз того задерикуватого хлопця, яким він був у п’ять років.
– Ось тоді якраз я буду цілком спокійна за тебе. Тоді твоя дружина нехай турбується і переживає про те, де ти буваєш. І намагається зробити так, щоб ти вечорами був поряд із нею.
– Мамо, а ти дуже переживаєш через батька? – раптом переключився син на важку для неї тему.
– Ти знову? – надто різко відреагувала Надія.
– Ну, мамо! Може вам варто помиритися? Я бачу, що тобі недобре. Тоді й мене відпустиш, не контролюватимеш і переживатимеш, – завів Іван стару розмову, яка ні до чого не приводила.
– Ні, Іванку, це все марно. Не треба мені вкотре нагадувати про те, хто зруйнував мої почуття. І нехай тобі це звучить пафосно, але це саме так. Євгена я не пробачу. Питання вирішене і оскарженню не підлягає.
Іван у своїй любовній ейфорії, звісно, не до кінця розумів, що відчуває Надія. Та й не треба було синові знати, як переживає мати після того, як її зрадив коханий чоловік.
Надія вийшла заміж за Євгена з любові і це почуття пронесла через роки. Так сталося, що їм із чоловіком випало пройти через непрості випробування. Але Надії завжди здавалося, що вони витримали і впоралися, все подолали, бо були разом, завжди й підтримували один одного. А тепер на них чекала щаслива зрілість, а за нею – і тиха старість серед онуків та правнуків, якими їх порадує син та його спадкоємці.
Але Євген вирішив інакше. У сорок дев’ять років він захопився молодою жінкою і вирішив, що на нього чекає нове життя, в якому місця Надії більше не було.
Вони з чоловіком були ровесниками. І якщо Євген у свої роки відчував себе ще цілком бадьорим чоловіком, то у Надії ближче до п’ятдесяти почалася складна гормональна перебудова з усіма її «принадами». Вона навіть одного разу потрапила до лікарні з високим тиском, де пролежала майже два тижні.
Саме тоді чоловік і зважився на свою зміну. А може, давно вже дивився на ліво, просто приховував це.
Про зраду чоловіка Надії стало відомо майже відразу. Незабаром після того, як вона вийшла з лікарні, то отримала анонімне повідомлення з інформацією про нову коханку Євгена. Хто був тим доброзичливцем, для неї так і лишилося таємницею. І хто знає, може, це навіть сама коханка чоловіка вирішила таким чином підштовхнути його до розлучення.
Євген спочатку все заперечував. Клявся, що це брехня та наклеп. Потім казав, що це швидкоплинна інтрижка. І треба пробачити його та забути про це назавжди.
– Надіє, у нас сім’я, а там – так, несерйозно. Ну ти ж доросла жінка і маєш це розуміти. У чоловіків іноді буває таке. Я все усвідомив і більше такого не повториться, – каявся він як школяр, що розбив м’ячем вікно сусідам.
Потім, коли зрозумів, що дружина глуха до його аргументів, почав звинувачувати у всьому саму Надію, говорячи про те, що вона зовсім махнула рукою на себе і його як чоловіка давно вже не приваблює.
– Я тебе більше не тримаю біля себе. Іди до тієї, що тебе приваблює, – спокійно відповідала вона Євгенові.
– Тобто все-таки розлучення? Ти наполягаєш? – не вірячи дружині, питав він.
– Так, розлучення. І попрошу тебе негайно залишити мою квартиру. Речі можеш забирати будь-які. У тому числі це стосується меблів і побутової техніки. Все-таки ми з тобою прожили разом чверть століття, ти багато сюди купував, – говорила Надія без емоцій, а всередині все вирувало від горя.
– Та не потрібно мені це все! Куди? У мене і квартири немає? – ображено відповів Євген.
Вони познайомилися, коли Надії було майже двадцять п’ять. І їй тоді здавалося, що вона безнадійно стара, і ніхто вже не покличе її заміж. Подружки всі давно були при чоловіках та дітях, а вона все чекала.
Надія жила у великій квартирі разом із мамою. Квартира ця, яка розташовувалась у старовинному будинку, з високими стелями та величезними вікнами, дісталася їм у спадок від маминого батька, який був професором, викладав в університеті точні науки.
Доля мами Марії Федорівни не склалася. Її перший і єдиний чоловік, батько Надії, відразу після її народження поїхав на заробітки та так і не повернувся. Щось там трапилося, і Марії тільки лист прийшов з повідомленням про те, що чоловіка її не стало. Жінка сама почала ростити свою дочку.
На момент, коли Надія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, мами вже не було. Вона сама жила у цій великій і порожній квартирі і дуже мріяла про сім’ю.
Одразу після весілля Надія порадувала чоловіка гарною новиною – скоро вони стануть батьками. А потім сталося те, що зруйнувало всі її мрії та надії.
Молоді поїхали у гості до родичів Євгена, які жили в сусідній області. Надія була на п’ятому місяці. І сталося лихо. Їхній автобус втрапив у пригоду. Декілька людей потрапили до лікарні. У тому числі й Надія. Її не турбувала рука. Найгіршим для Надії стало те, що вона втратила дитину.
Вона тоді впала у дивний стан, коли нічого не хочеться. Надії було все одно, що їсти, як виглядати, що робити. Найбільше вона хотіла, щоб усі дали їй спокій, а вона сама лежала в куточку ліжка, згорнувшись клубочком.
Лікарі та чоловік запевняли, що вона молода, і ще все можливо. Але сама жінка внутрішнім чуттям, інтуїцією розуміла, – ні, вона не зможе більше завагітніти.
Вони прожили так чотири роки, а потім вирішили взяти дитину з дитячого будинку. Маленьку. Немовля, щоб з перших місяців бути з ним поруч, бачити, як дитина росте і розвивається.
Так у їхній родині з’явився Іван, від якого у пологовому будинку відмовилася молода та незаміжня панянка.
Батьки старанно приховували від сина правду. Так захотіла сама Надія. У день, коли Івану виповнилося 18, Євген поривався розказати йому те, що він нерідний. Але дружина строго йому це заборонила.
– Не треба, прошу тебе! Ти ж не знаєш, як син поставиться до цього, що відчуватиме. І навіть якщо нам з тобою скаже, що все нормально, все одно переживатиме, – говорила чоловікові Надія.
– Мені здається, ти перебільшуєш. Іван – нормальний хлопець. І з розумом у нього – норм! Не буде він переживати через таку нісенітницю, – сперечався з дружиною Євген.
– А раптом він вирішить розшукати свою матір? Що ж тоді? Я прошу тебе – давай залишимо все як є! Пошкодуй нас, і мене, і сина.
Євген знову прийшов без попередження. Надія вже збиралася йти на вулицю. Був вихідний і вона планувала сходити на базар по продукти, а потім погуляти в парку, чого вже давно не могла собі дозволити зі своєю роботою.
– Чого тобі? – не надто чемно запитала Надія. – Пів року вже як розійшлися, а ти все ходиш.
– Мені нема де жити! – різко сказав Євген. – Ти сказала, що виписуєш мене. Але якщо ти зараз зробиш це, то мені просто не буде куди прописатися!
– І що? Я маю вирішувати твої проблеми? Ти начебто дорослий хлопчик. Давно вже. Як по чужих жінках бігати, так у мене дозволу не питав. А тепер коли тобі треба, сюди прийшов? Від мене що треба?
– По-перше, не виписуй мене, а по-друге…
– Ні по-перше, ні по-друге не буде! – зупинила його Надія. – Що за умови ти мені ставиш? Зовсім вже? Ти мені ніхто. І тут жити не можеш. І претендувати на цю житлову площу теж.
– А що мені скажеш робити?! Під огорожею на вулиці жити?! – з образою вигукнув Євген.
– Ні, йди до Карини, чи як там її? Що вже виставила тебе? Так ти ж начебто квартиру збирався купувати, мені син сказав. Що, і квартирку в тебе вже забрала? Ну, сам винен, що тут сказати.
– Знаєш що, Надіє, не смій мені виказувати! – ображено сказав Євген. – Ти нічого не знаєш, а міркуєш, як усі жінки!
– Так, саме так я й міркую. Як міркують мужики, для яких не існує нічого святого, я не знаю. Та й знати не хочу. Все, мені ніколи. Я йду і тобі допомогти нічим не можу.
– Тоді мені доведеться піти на крайні заходи! – Євген був злий і не приховував цього.
– На які? Оселишся біля моїх дверей? – посміхнулася Надія.
– Ні! Я розповім Івану твою таємницю. Нашу таємницю!
Надія на мить аж застигла від обурення.
– І що? Ти думаєш, цим зможеш вмовити мене, щоб ти повернувся? Та не бути цьому! Я сама розповім синові про все, якщо справа на те пішла. І ще скажу, що ти мені щойно говорив, щоб він знав, який в нього батько.
– Ну, ну, подивимося, наважишся ти чи ні.
Євген пішов, гримнувши дверима. А Надія сіла на пуфик у коридорі, де відбувалася ця непроста розмова, і замислилась.
Так, мабуть, настав час, треба все розповісти Івану. Самій, розповісти. І зробити це якомога тактовніше.
– Мамо, та що ти! Не хвилюйся ти так і не плач. Не треба, – Іван витер сльози зі щоки матері. – Я давно вже знав, що ви мене всиновили. Якось випадково знайшов документи, з яких зрозумів, що я вам нерідний. Я тоді постарався забути про це і більше не згадувати. Навіщо? Адже ви для мене справжня родина.
– Господи, а я так довго не наважувалася тобі про це сказати. Боялася. Думала, кинеш нас, підеш шукати свою рідну матір, – схлипнула Надія.
– Ти не хвилюйся, мамо. У мене, окрім тебе, жодної іншої матері немає і не буде. Я тебе люблю, і батька теж люблю… незважаючи на те, що він тебе покинув.
Реакція Івана зворушила Надію. Який все таки у них син чудовий! І як добре, що вона тоді наполягла на тому, щоб взяти його.
А Євген незабаром відчепився від неї. Знайшов собі нову кохану. І вона навіть порадувала його, сказавши, що в п’ятдесят з лишком років він стане батьком.
– Мамо, ти чула про тата? – спитав якось у Надії Іван.
– А що трапилося в нього?
– Та молода дружина йому дочку народила. Уявляєш? Я що, тепер брат, виходить?
– Ну, це тільки тобі вирішувати. І твоєму батькові. Чи захоче він, щоб ти спілкувався з цією дівчинкою і вважав її сестрою, невідомо. По суті, вона тобі ніхто, а от за людськими поняттями… Тут як сказати.
– Мамо, а ми з Танею скоро одружимося. Ти не проти? – приголомшив Надію Іван.
– Та ти що?! Оце радість! Ну тепер і я онуків чекатиму. Бо всі мої подруги вже бабусі давно, а я все відстаю!
Надію чекало нове захоплююче життя в якості доброї й мудрої свекрухи і щасливої бабусі.
Нехай у неї все буде гаразд…
