Життєві історії

Інна повернулася додому з роботи. Зайшла в коридор і застигла – вся підлога була в брудних слідах. – Вранці ж було чисто, – подумала вона. – Невже Дмитро додому, на обід, заїжджав? Жінка набрала номер чоловіка. – Алло, Діма. А ти сьогодні заїжджав додому обідати? – запитала вона, як тільки Дмитро відповів. – Ні. Я сьогодні весь день на роботі був, ось тільки зараз їду додому, – пояснив чоловік. – Зрозуміло. Тоді чекаю тебе вдома, – сказала жінка і закінчила виклик. – Хто ж тоді був у нас в квартирі? – сказала сама до себе Інна, і раптом застигла від несподіваної здогадки

– Дмитро, Ганна, сестра моя, квартиру продає. Сказала, якщо ми будемо брати, то сто тисяч скине. Може, купимо?

Якийсь час Діма мовчав, обмірковуючи пропозицію дружини. Вони й справді збиралися купувати квартиру, але трохи пізніше. Хотіли назбирати грошей, а потім вже щось підібрати. Та й район, де знаходилася та сама квартира, Дмитру не дуже подобався.

З іншого боку, це все ж таки покупка у своїх, підводних каменів бути не повинно. Та й ремонт вони там непоганий зробили, можна спочатку спокійно жити.

– А що це вони продати вирішили? – запитав чоловік.

– Так Ганна хоче машину собі. А решта на ремонт їхньої квартири піде, – відповіла Інна.

Так сталося, що Ганна жила у чоловіка в квартирі, а ту, що дісталася їй від бабусі, вона здавала. Ганна була двоюрідною сестрою Інни, але вони досить близько спілкувалися. І, можливо, дружина має рацію, не варто цю пропозицію упускати. Правда, Діма вважав, що Ганна вчиняє неправильно, не варто було продавати нерухомість, мало що. Але це її справа, до їхньої родини вони точно лізти не будуть.

– Ну що скажеш? – поквапила його з відповіддю дружина.

– Та я навіть не знаю… Ми ж, начебто, пізніше хотіли, щоб не сильно влазити в іпотеку.

– Сам подумай, квартира у них гарна, швидко заберуть. Та й район непоганий.

– Тільки до роботи далеко, – скривився чоловік.

– Діма, ну в тебе ж машина, не на автобусі їздитимеш! Та й місто у нас маленьке. Заторів таких немає, та й з одного кінця міста до іншого менше, ніж за годину доїхати можна. Подумаєш, будеш не десять хвилин їхати, а півгодини. Це не проблема?

Діма знизав плечима. Щось його таки зупиняло.

– А район там новий, – не заспокоювалася дружина. – Вони ж тоді бабусин будинок продали і купили квартиру в новобудові. І в ній тільки бабуся жила, а потім одні мешканці, теж охайна пара, Ганна розповідала. Ну, що тебе бентежить?

– Та просто якось усе це несподівано… Хотіли пізніше, а зараз я не був готовий.

– Може сама доля нам шанс підносить.

Діма посміхнувся. В долю він не вірив. Зате бачив радісний погляд своєї дружини, яка вже подумки обживала ту квартиру.

Та може вона й має рацію. Скільки вони ще будуть орендувати? Навіть дитину через це не заводять. Страшно, раптом різко виженуть, куди вони з малюком?

А тут — своя квартирка. Та й права Інна, парк там поряд. Торгові центри, розваги.

– Гаразд, давай подамо заявку на іпотеку.

Інна застрибала від радості, а потім кинулася на шию своєму чоловікові.

– Тоді я Ганні говорю, що ми беремо. Щоб вона не виставляла її на продаж.

Іпотеку їм схвалили без проблем. Інна з Дімою ще раз з’їздили до цієї квартири, все подивилися. Вони востаннє були, коли Ганна якраз доробляла ремонт, допомагали прибрати її перед мешканцями. А тепер вони оглядали її не як гості, як майбутні власники.

Квартира хоч і була однокімнатною, зате з великою кухнею. Можна навіть диван там поставити. Та й куди їм зараз більше? Навіть якщо дитина швидко з’явиться, все одно спочатку з ними в кімнаті житиме. А до того моменту, коли він підросте, вони вже виплатять іпотеку, можна буде і про розширення замислитися.

Загалом потиснули руки і уклали угоду.

– Слухайте, – промовила Ганна, коли вже все було оформлено, – Тільки у нас прохання: можна ми наші речі поки що там залишимо? А то ми ремонт вже затіяли, самі до батьків поки що, а от речі ніде зберігати. Там трохи, переважно одяг, та по дрібниці.

– Звичайно, – усміхнулася Інна, – нехай лежать.

Цього ж дня Ганна передала їм ключі, і хлопці почали готуватись до переїзду.

Виявилося, що речей насправді в Ганни було чимало. Коли Інна з Дімою заїхали вже до своєї квартири, їх у коридорі зустріли коробки, а в кімнаті лежали пакети.

– Ну, Ганна не уточнила, скільки тут всього, – хмикнула Інна. – З іншого боку, скільки їх ремонт триватиме? Місяць, два? Нічого страшного.

Діма знизав плечима. Звісно, ​​хотілося б вже й самим облаштуватись, але не така вже й проблема.

Вони постаралися компактно все скласти, але все одно виходило, що півкімнати було зайнято.

Інна все ж таки зателефонувала Ганні і запитала, як довго пробудуть тут речі.

– Заважають, так?

– Не те щоб сильно… Просто, сама розумієш, хочеться вже все своє…

– Ну, потерпіть трошки. Не більше місяця.

Інна погодилася. Потроху вони й самі почали обживатися речами. Коли живеш на орендованій квартирі, зайвий раз не дозволяєш собі щось купувати, розуміючи, що потім доведеться все це перетягувати з собою. А тепер можна й штори нові придбати, посуду побільше, якісь милі дрібниці.

А ось речі сестри дратували. Але Інна мовчала. Зрештою, вона їм навіть знижку зробила, можна пожити з її коробками.

Але одного дня, коли Інна повернулася з роботи, вона відразу зрозуміла, що щось не так. По-перше, підлога була брудною, а Інна тільки вчора ввечері все помила. Та й речі Ганни були якось не так розташовані.

Звісно, ​​вона захвилювалася. Подзвонила Дімі, думаючи, може, це він заїжджав. Але він сказав, що весь день на роботі був і ось тільки зараз їде додому.

І тоді Інну осяяла здогад. Їй дуже хотілося б, щоб вона помилялася.

– Ганно, а ти не заїжджала до нас сьогодні? – Запитала вона, зателефонувавши сестрі.

– Ой, так, заїхала. Мені куртку мою забрати треба було. Ледве знайшла, ви там усе в купу звалили.

Інна починала злитися.

– Ганно, а чому ти не попередила? І в тебе є ключі?

– Ну так, залишився один комплект. Я про всяк випадок залишила, мало що, раптом ви загубите, а в мене запасний є.

Інна важко зітхнула. Спробувала заспокоїтися, але роздратування все одно брало гору.

– Ганно, а чому ти не сказала, що приїдеш? Та й взагалі треба було заїхати, коли ми вдома!

– А що таке? – здивувалася сестра. – Я знала, що ви на роботі. Навіщо вас зайвий раз смикати? Заїхала, взяла свої речі. Це ж мої речі. Я вже так кілька разів заїжджала і нічого.

– У сенсі? – обурилася сестра. – Тобі не здається неправильним, що ти приїжджаєш у нашу квартиру за нашої відсутності?

– Та облиш, – пирхнула Ганна. – Що тут такого? Це моя колишня квартира, я там все знаю. Та й я ж не риюся у ваших речах, беру своє.

Інна швидко звернула розмову, попросивши так більше не робити. Боялася, що посвариться вона з сестрою. Бо це все було обурливо.

Коли Діма повернувся, вона йому все розповіла. І тому також все це дуже не сподобалося.

– А якби я був вдома? Я ж іноді працюю віддалено. Ось, уяви, я сиджу в спідній білизні, а тут Ганна заходить. Та й взагалі, може, ми просто не хочемо, щоб у нашому домі хтось був за нашої відсутності.

– Я їй сказала, вона начебто зрозуміла, – промовила Інна, сподіваючись, що це справді так.

Але, схоже, Ганна вважала, що ця квартира ще її. І не важливо, що її купила сестра. Тому що у вихідні Ганна завалилася без дзвінка та ще й не просто так.

Разом з нею прийшло двоє чоловіків, які в брудних черевиках протопали прямо в кімнату, не зважаючи на обурений погляд господарів.

– Привіт, – усміхнулася Ганна, – А я тут бригаду свою привела, щоб вони подивилися, як у нас балкон оздоблений. Я так само хочу зробити, а пояснювати складно. Нехай краще самі подивляться.

Інна схрестила руки і обурено глянула на сестру.

– Ганно, ти чому не подзвонила?

– Та ви ж удома, я знаю, – махнула вона рукою, – А якби вас не було, я б сама відкрила.

– А ти не подумала, що ми не чекаємо на гостей? І хочемо відпочити сьогодні! Та й взагалі, про візити прийнято попереджати!

– Ой, що ти починаєш? Ми заскочили на п’ять хвилин!

– Ганно, ви заскочили до нас додому! Не попередивши, не спитавши дозволу!

– Господи, ну ти й зануда… – похитала вона головою.

А Інну все це вже добре дістало. Напевно, Ганна не поводилася б так, якби продала квартиру чужим людям. Зате зі своїми можна нахабніти, можна продовжувати користуватися цією квартирою, як складом. Можна за звичкою забігати сюди, коли тобі заманеться. І це час було припиняти.

– Отже, так, – спокійно промовила Інна. – Це наша квартира, ми її купили. І з цього моменту ти не маєш права з’являтися тут, коли заманеться. Віддай нам ключі, і наступного разу, якщо ти не подзвониш наперед, я тобі просто не відчиню двері.

– Інно, не починай. А якщо мені щось терміново знадобиться з речей? А вас вдома немає.

– А це друге. Завтра цих речей не повинно бути. Минув уже місяць.

– Ти це серйозно? У мене ремонт не закінчено, куди я їх діну?

– А це не мої проблеми. І квартира не твоя, ти не маєш права влаштовувати склад.

Без сварки не обійшлося. Ганна назвала Інну та Діму невдячними, мовляв, вона і так їм квартиру дешевше продала. А ввечері повернулася по речі, сказавши, що більше й знати не бажає своєї сестри.

Звичайно, було трохи сумно і прикро, але коли в будинку не залишилося речей Ганни, а ключі всі були у Дмитра та Інни, вони видихнули. Можна сказати, тільки зараз вони нарешті стали почуватися господарями цієї квартири.

Вам також має сподобатись...

Павло зі Світланою вирішили одружитися. Молоді зі своїми батьками домовилися зібратися й обговорити майбутнє весілля. Всі розташувалися за столом у будинку Миколи, батька нареченого. Все ніби йшло добре, але Миколі не давало спокою одне питання… Запитувати прямо йому було незручно, тож чоловік чекав, поки батьки Світлани самі все скажуть… – А я так і не почув, який посаг у нареченої? – раптом не витримав Микола. Запала незручна тиша… – Щось я не зрозуміла, – здивувалася мати Світлани, Валентина. – Ти про що це, Миколо? Вона дивилася на майбутніх сватів, і не розуміла, що відбувається

Катя вже збиралася йти спати. Раптом задзвонив її телефон. – Хто це так пізно? – жінка здивовано глянула на екран. – Юрко? Чого це раптом? Юрко з Катею працювали разом. – Алло, – відповіла Катя. – Катрусю, не спиш? – запитав Юрко. – Та ні поки що… – відповіла вона. – Ти вже вибач, – продовжив той. – Просто згадав тебе… Ти теж розлучена, одна живеш? – З донькою, – сказала Катя. – Так, я знаю, – пробурмотів Юрко. – Та я не про це. Я в сенсі, ти без чоловіка? – Юрко, ти погуляв, чи що? – запитала жінка. – Ні, – сказав Юрій. – Може, тобі треба щось? – Що саме? – Катя не розуміла, що він хоче

Максим повернувся додому з роботи. – Привіт, кохана! – весело сказав чоловік, зайшовши на кухню. – Коли будемо вечеряти?  – Привіт, – сухо кинула дружина. – Я зараз буду вечеряти, а ти уявлення не маю коли! – В сенсі? – не зрозумів Максим. – В тому сенсі, що тепер ти вечерю готуєш собі сам! – рішуче заявила Віра. – І взагалі ми розлучаємося! І як тобі тільки совісті вистачило так зробити!  – Як розлучаємося? Що зробити? – здивувався Максим. – Що зробити? Ось що! – Віра дістала свій телефон, поклала його на стіл перед чоловіком. Максим глянув на екран телефону Віри і остовпів від побаченого

Анатолій повернувся додому пізно. Чоловік роззувся в коридорі, зняв куртку. – Наталко, я вдома! – гукнув він з коридору. – У нас є щось вечеряти? Відповіді не було. Чоловік зайшов на кухню, дружини там не було. Заглянув у спальню – і там пусто. – Що ж це таке? – запереживав він. Толік повернувся на кухню, щоб взяти свій телефон та подзвонити дружині. Раптом, на кухонному столі він побачив якийсь аркуш паперу. Анатолій взяв його, уважно прочитав написане і аж очі витріщив від прочитаного. – Цього не може бути! – тільки й вигукнув він, нічого не розуміючи