Життєві історії

Денис вирішив зробити своїй мамі сюрприз. Хлопець запросив маму на її день народження в ресторан! Денис прийшов раніше і сів за столик. Раптом до нього підійшов якийсь чоловік. – Скажіть, юначе, ви – Денис? – несподівано запитав він. – Ну, я, – відповів хлопець. – Тільки я вже давно не юнак. – Ох, так, я знаю, вам уже вісімнадцять років! – усміхнувся чоловік. – Ви – дорослий син молодої жінки! Він без запрошення сів на стілець, призначений для іменинниці. – Тут зайнято! – рішуче вигукнув Денис. – Так, так, знаю, – посміхнувся той. – Але ви не хвилюйтеся, ми встигнемо. – Що встигнемо? – Денис дивився на незнайомця й не розумів, що відбувається

Денис був сучасним молодим чоловіком, здатним робити гарні вчинки.

Наприклад, сьогодні, у його мами був день народження, і він, як подарунок, взяв і запросив її ввечері в дорогий ресторан!

Гроші він заробив, підробляючи.

Мама, після того, як батько пішов у іншу сім’ю, якось одразу постаріла душею, і Денис захотів, щоб вона відчула себе знову молодою й щасливою.

Син наперед замовив столик на двох, а тепер уважно вивчав меню. До появи мами залишалося ще достатньо часу, тому він не поспішав.

Раптом до його столика підійшов чоловік років п’ятдесяти.

– Скажіть, юначе, а це ви – Денис? – несподівано запитав він.

– Ну, скажімо, що я, – не дуже привітно відповів хлопець. – Тільки я вже давно не юнак.

– Ох, так, я знаю, вам уже вісімнадцять років, – усміхнувся чоловік. – Ви – дорослий син молодої жінки!

Він без запрошення сів на стілець, призначений для іменинниці.

– Тут зайнято! – рішуче вигукнув Денис.

– Так, так, і це я знаю, – посміхнувся непроханий співрозмовник. – Але ви не хвилюйтеся, до приходу вашої мами ще є час. Ми встигнемо.

– Що встигнемо? – Денис дивився на незнайомця й не розумів, що відбувається.

– Як що?! З вами поспілкуватися.

– А ви взагалі хто? І звідки ви знаєте, що я чекаю маму?

– Ну, тому що, я на неї теж чекаю. Бо ж у неї сьогодні день народження, правильно?

– Так, правильно… – Денис трохи розгубився. – А ви хто?

– Я – та людина, яка свого часу мала стати вашим батьком. Але не встиг…

– Агов! Ви що таке кажете? Чи ви трохи того? – Денис захвилювався, і навіть трошки злякався, але намагався не показувати вигляду.

– Чому ж одразу, того? Хоча… – дивний чоловік посміхнувся. – Твоя мама теж поставила мені це питання, коли я сказав, що хочу її побачити.

– Коли ви їй сказали?

– Сьогодні вранці. По телефону. А вона мені сказала, що сьогодні її вісімнадцятирічний син Денис запросив її в ресторан. Ви молодець. Дуже романтично, чесне слово. Сучасна молодь рідко ставиться так до своїх батьків. Хоча, брешу… Моя дочка мене теж, здається, любить.

– Ви так мені й не відповіли, хто ви такий! – уже знервовано запитав Денис.

– Я ж сказав, що я… Ох, так, я ж не представився. Вибачаюсь. Мене звуть Микола Олександрович, – чоловік встав, простягнув руку Денису, і тому довелося її потиснути. – А прізвище моє – Галущак. Ваш батько, я знаю, мене не любив, і тому ви мали чути моє прізвище, і не раз…

– Галущак?.. Он ви який…

Денис спохмурнів. Тому що, він відразу згадав сварки, які влаштовував батько, коли його брали ревнощі, незрозумілі для Дениса.

І тоді й справді звучало:

– Я все знаю про твого Галущака! Ти знову думаєш про свого Галущака?

Син у такі хвилини завжди був на боці матері, і до слів батька не ставився серйозно.

Він вважав, що це – від початку і до кінця – вигадана батьком історія. Чоловік і дружина часто роздмухують із мухи слона, і тільки заради того, щоб посваритися.

Але тепер, коли цей Галущак з’явився перед ним власною персоною, у Дениса в душі раптом з’явилася підозра…

Чоловік, помітивши підозрілий погляд юнака, вигукнув:

– Ні-ні! Після того, як ваша мама вийшла за вашого тата заміж, ми з нею ніколи навіть не зідзвонювалися, не те, щоб зустрічатися. Але тепер, коли вона вільна, і я вільний, ми ж маємо з нею право зустрічатися?

– Ви? – Дениса огорнуло холодною хвилею. – Зустрічатися?

– Так. Я прийшов до вас, юначе… Тобто молодий чоловік, щоб попросить у вас дозволу зустрічатися з вашою мамою. Ви вже дорослий, і… Ви тепер несете відповідальність за маму. Я це розумію. Але я можу вам допомогти. Ми можемо розділити цю відповідальність навпіл.

Денис розгубився ще більше. А чоловік додав:

– До речі, і моя дочка згодна, щоб я зустрічався з вашою мамою.

– Ваша дочка?

– Так, – чоловік посміхнувся дитячою, але водночас – гордою – посмішкою. – У мене є дочка. І вона мене любить, як ви любите свою маму. До речі, он вона. – Чоловік показав очима на столик, що стояв в іншому кінці ресторану, і там Денис побачив дівчину, яка привітно їм посміхалася. – Ми з нею замовили столик на чотирьох, на честь дня народження вашої мами.

– На честь моєї мами? На чотирьох? – Денис нічого не розумів. – Ви, що, когось ще чекаєте?

– Ну так. Ми чекаємо на вас з мамою. Вибач, що я забрав твою ідею, але… Нічого, що я звертаюсь до тебе на “ти”? Я подумав, що це – чудовий привід, щоб нам усім сьогодні познайомитися… Ти запитаєш – навіщо мені це треба? А все тому, що через тиждень у мене відпустка. І у твоєї мами відпустка. І ми хочемо поїхати з нею відпочивати разом.

– Ви хочете? І мама, теж?

– Ти вгадав, хочу поки що я. Але я сподіваюся, ми всі разом зможемо її вмовити. Бо ж вона так давно не була на морі. Чи я помиляюся?

– Ні… Ви не помиляєтесь…

Денис розумів, що в них з мамою житті починається щось дивне, неприємне для нього, і йому захотілося негайно почати цьому опиратися.

– Але мама, справді, давно не відпочивала… – подумав він.

– Ходімо, за наш столик, – запропонував чоловік. – Я познайомлю тебе з донькою.

– Зараз сюди прийде моя мама, – сказав молодик. – Я вже замовив для неї цей столик.

– Ми зараз все пояснимо адміністратору, і скасуємо замовлення. Ходімо, ходімо… Олена вже втомилася сидіти сама.

Денис неохоче встав, і чомусь пішов за цією людиною.

– Ви поки що знайомтесь, а я піду, поговорю з адміністратором, – весело сказав чоловік, звертаючись до своєї дочки, і пішов.

– Привіт, Денисе, – весело кивнула дівчина. – Тобі тато сказав, що мене звуть Олена? Ні? Тоді це скажу я. І ще… Мені здається, що я – твоя майбутня зведена сестра!

Обличчя Дениса негайно скривилося від обурення, а дівчина раптом засміялася. Потім показала кудись рукою і вигукнула:

– Скоріше глянь туди, і скажи, що я помиляюся!

Денис озирнувся, і його серце стрепенулося. До їхнього столика йшли двоє – той чоловік і мама.

І по її обличчі син зрозумів, що між цими двома людьми, здається, все вже давно вирішено…

І ще він відзначив, що давно не бачив на обличчі мами такої щасливої ​​посмішки.

Точніше – ніколи ще не бачив… Ніколи в житті…

Вам також має сподобатись...

Наталка готувала на кухні вечерю, коли зайшов син. – Мамо, а чому ти ніколи свій день народження не святкуєш? – раптом запитав він. – Ти знаєш, що я не люблю це свято, – байдуже відповіла Наталка. – Мамо, а чому? – продовжував ставити питання син. – Це сумна історія… навіть не хочу згадувати. Давай закриємо цю тему, – відповіла Наталка. – Ну мамо, розкажи! – не відступав син. І Наталка все розповіла, син аж ніяк не очікував такої відповіді

Настя поверталася додому. Жінка швидко піднялася до своєї квартири, зайшла в середину. – Коханий, я вдома! – гукнула вона. Через декілька секунд в коридорі зʼявився Іван. – Привіт! А ти чому так рано? – запитав він. – Вдалось владнати всі справи раніше, – пояснила Анастасія, підійшла до чоловіка, поцілувала його в щічку. – Я переодягнуся і приготую вечерю! Настя рушила у бік спальні. – Настя, не заходь туди! – несподівано сказав Іван. – Це ще чому? Ти когось там ховаєш? – усміхнулася дружина. Анастасія зайшла у спальню і заціпеніла від побаченої картини

Наталя Іванівна ліпила вареники, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив її внук Денис. – Бабусю, я до вас на тижні заїду, хочу у дідуся книги взяти, – повідомив Денис. – Звісно приїжджай. Чекаємо! – зраділа Наталя. Денис приїхав через два дні. Наталя дуже зраділа, млинців напекла, улюблене варення Дениса малинове дістали. Увечері Наталія Іванівна випадково почула, як Денис батькам дзвонить, і про щось розмовляє. Жінка підійшла ближче, до кімнати у якій був внук, прислухалася до розмови і застигла від почутого

Ірина бігала по квартирі, не знаходячи собі місця. Декілька хвилин тому на її телефон подзвонили, і повідомили, що з її чоловіком трапилася біда, коли він повертався на машині додому. – Боже, хоч би все обійшлося, – крутилася в голові Ірини лиш одна думка. Жінка швидко зібрала сумку, одягнулася, взяла документи Миколи, і вже хотіла було їхати до чоловіка. Раптом, Іра почула, як відкрилися вхідні двері. – Мама, прийшла? – подумала вона. Ірина швидко кинулася в коридор…і заціпеніла на місці, від побаченої картини