– Мамо, Поліна вже втретє дзвонить, проситься додому. Вона що, занедужала? – Марина говорила тихо, але з неприхованою тривогою в голосі.
– Все з нею нормально. Граються із Яною. Може, щось не поділили. Буває, – Лідія Василівна важко зітхнула, ніби ця розмова наперед її втомила.
Марина зосереджено примружилася, замислилася. Щось було негаразд. Поліна не з тих, хто ниє чи вередує. Зазвичай її доводилося вмовляти, щоби вона поїхала додому. А тут – дзвінки, ображений голос, лаконічні відповіді та запитання: “Мамо, коли ти приїдеш?”
Жінка напружила пам’ять. Що могло статися? Вранці все було, як завжди. Марина висадила доньку біля будинку матері по дорозі на роботу. Бабуся вийшла зустріти їх на ганок, тепло обняла Поліну, а на прощання сказала дочці:
– Яна вже чекає, сьогодні вдвох бігатимуть двором.
Внучки давно не бачились. Марина та Ольга перетиналися рідко, бо тепер жили надто далеко одна від одної, але їхні дівчатка товаришували з садка. Вони народилися з різницею всього три місяці, завдяки чому легко знаходили спільну мову. Під час сімейних зустрічей діти із захопленням влаштовували спільні ігри.
Не було жодних причин хвилюватись. До цього дня.
– Мамо, правда, щось не так. Ти ж її знаєш. Вона зовсім не така. Її ніби підмінили. Якби ти чула її голос…
– Марино, та не зациклюйся. Може, занудьгувала, ти ж її мати. Заспокойся і працюй далі, я все контролюю. Ми по полуницю сходили, вони мультики дивляться зараз.
Лідія Василівна говорила спокійно, але в цьому спокої було щось усунене, що нагадує кубик льоду в склянці гарячого чаю. Вона ніби намагалася швидше відмахнутися від дочки, а не розібратися та вирішити проблему.
Марина поклала трубку, але осад залишився. Руки не тремтіли, проте кінчики пальців похолонули. Вона вдала, що зосередилася на таблицях і дзвінках, але кожні півгодини дивилася на екран, перевіряючи, чи не надійшло нове повідомлення від доньки.
Поліна більше не дзвонила. І чомусь це стривожило ще сильніше, ніж її прохання забрати раніше.
Марина ледь досиділа до кінця робочого дня. Увечері, коли вона приїхала до матері, Поліна стояла біля хвіртки. Не стрибала, не бігла, не вигукувала: “Мамочко!”
Вона просто стояла, притиснувши рюкзак до себе. Сліз у очах не було, але погляд здавався якимось надто дорослим, не по роках серйозним. Без особливих емоцій дівчинка сіла в машину, якийсь час мовчала, а потім видала:
– Мамо, чому ти не залишила мені грошей? – голос Поліни ледве чутно здригнувся. – Я ж тихо сиділа, слухалася… Яна з’їла все одна.
Марина машинально кинула погляд на дзеркало. Поліна сиділа з опущеними плечима, дивлячись у вікно. Не плакала, але це було навіть гірше.
Дівчинка завжди була живою, балакучою, з цікавістю дивилася на світ, ставила сотню запитань за хвилину. Зараз у ній наче щось зламалося.
– Стривай. Що означає «з’їла все одна»? Хіба бабуся тебе не пригостила?
Поліна хитнула головою. Губи в неї затремтіли. Всередині Марини щось неприємно ворухнулося, дряпаючи душу. Те саме почуття коли щось йде не так, але ти ще сподіваєшся, що це помилка. У погляді відбилися злість і тривога.
– А полуниця? Вона ж казала, що ви купили полуницю.
– Купили. Яні. Бабуся сказала, що Яні мама дала грошей, а ти мені ні.
– А ти просила поділитись?
– Я спитала, чи можна мені теж. А бабуся сказала: «Мама на тебе грошей не дала, тож нічого випрошувати».
Марина вчепилася в кермо міцніше. Майнула думка: «Може, Поліна все не так зрозуміла? Може, нічого страшного не сталося, просто непорозуміння?
Але голос Поліни звучав надто сумно, надто чітко, без натяку на фантазію. Дитина не стала б говорити такими фразами. Це було не дитяче перебільшення. То справді був факт.
Не чекаючи, поки емоції захлеснуть остаточно, Марина припаркувала машину та зателефонувала матері.
– Мамо, я щойно поговорила з Поліною. Вона каже, що ти пригостила Яну полуницею, а їй нічого не дала. Це правда?
– Ну, так. Оля залишила мені трохи грошей, я на них і купила, – незворушно, навіть трохи роздратовано відповіла Лідія Василівна. – А ти нічого не лишила. Я що, з повітря маю все брати?
– Мамо, серйозно? Це – діти. Діти, мамо! Твої онуки! Ти правда вважаєш нормальним одній дати все, а іншій – нічого?
– А що ти хотіла? У мене що, велика пенсія? Нехай кожна з вас відповідає за свою дитину. Наступного разу залишиш гроші – і твоїй буде полуниця.
Марина замовкла. Повітря в машині раптом стало в’язким.
Поруч сиділа п’ятирічна дівчинка, почуття якої щойно знецінила рідна людина. По той бік дроту шумно зітхала бабуся, яка вважає це нормою. Бабуся, якій Поліна довіряла, щиро любила і була готова цілувати її і без жодної полуниці.
Поки сама бабуся не поставила одну внучку вище за іншу тільки через гроші.
Марина так і не знайшла потрібних слів. Просто поклала слухавку.
– Я більше до бабусі не поїду, – тихо сказала дівчинка. – Мені там сумно.
Мати кивнула. У горлі стояла грудка, яка заважала пояснити або виправдати те, що відбувається. Та й хіба тут потрібні слова? Довіра дочки не просто тріснула. Воно звалилося. І тепер Марині доведеться збирати уламки. Не заради бабусі, а заради цієї маленької, ображеної дівчинки, яка все зрозуміла сама, і тепер може замкнутися у собі.
Говорити з Лідією Василівною було марно, але Марина не збиралася здаватися. Після повернення додому жінка зателефонувала до сестри. Вони завжди непогано ладнали з Ольгою. Із нею можна було спокійно обговорити ситуацію.
– Слухай, а Поліна нічого не вигадала? – Ольга щиро розгубилася. – Я справді залишила трохи грошей, була справа. Але я не казала, що тільки на Яну. Я взагалі про це не подумала. Просто сунула їй, щоб про всяк випадок були. Може, Поліна щось не так зрозуміла, чи перебільшила?
– Ще раз тобі говорю. Вона купила твоїй дочці полуницю. А Поліна сиділа поряд і дивилася. Уявляєш, як вона себе відчула?
– Господи, якщо це правда… Стривай, я поговорю з Яною. Вона розповідала, що бабуся її пригостила, але про Поліну – жодного слова.
За півгодини Яна сама зателефонувала Поліні. Говорила тихо, соромилася, почувала себе винною. Просила вибачення. Яна, звісно, погано вчинила, не поділившись, але пояснила це тим, що чекала справедливої поділу з боку бабусі.
Дівчата помирилися. Яна може і розгубилася, але дитячі душі рідко затримують образи.
А ось у Марини всередині все, як і раніше, кипіло.
Наступного дня вона зателефонувала матері. Не сварилася, говорила твердо, спокійно, але в душі все обурювалося.
– Мамо, ти справді не розумієш, як це виглядало збоку? – почала вона. – Ти посадила поряд двох дівчаток. Одну нагодувала, іншій не дала нічого. Вони ж не розуміють, хто тобі скільки лишив. Для них ти бабуся, а не бухгалтер.
– А чому я маю купувати їм все одна? – уперлася Лідія Василівна. – Оля гроші дала, ти ні. Ось результат. Я що, зобов’язана доплачувати зі своєї кишені? У мене негусто.
– Ти не зобов’язана. Але ти доросла людина, авторитет для них. У тебе дві онуки. Ти могла поділити все навпіл чи взагалі не брати цю полуницю. Але ти вибрала показати їм, що кохання продається. Що в кого мама щедріша – той все й отримає. Ти гадаєш, це нормально?
– Це ти все бачиш не так. Я все зробила логічно. Мені передали гроші – я потішила онучку. Не передали – не потішила. Ти теж могла залишити трохи. Це твоя провина.
Марина замовкла. Мати ніби збудувала між ними глуху стіну. Лідія не чула та не хотіла чути доньку. У голосі бабусі не було ні провини, ні каяття. Тільки інкасаторський розрахунок, за яким ховався холод.
– Добре, – сказала Марина. – Якщо ти не бачиш у цьому нічого поганого, отже, онучку ти більше не побачиш. Я не віддам свою дитину туди, де їй погано. Де їй показують, що вона гірша, просто тому, що її мама не засунула купюру.
– Ну й добре, – заявила мати. – Якщо ти така уразлива.
Марина поклала слухавку. Дивно, але їй полегшало. Сум залишився, проте всередині ніби щось стало на місце. Вона нарешті спокійно висловилася, а не проковтнула образу.
Лідія Василівна дуже швидко забула про те, що сталося. Вже за тиждень вона знову кликала внучку до себе.
– Нехай приїжджає, я їй млинців напечу, – голос бабусі звучав так, ніби нічого не сталося. – Поліні вже, мабуть, нудно без мене.
Марина слухала матір, недовірливо скинувши брови. За цей час вона багато разів прокручувала в голові той вечір, розмову з дочкою, свої переживання, холодний тон бабусі. Лють змінилася тихим, ясним усвідомленням.
– Ні, мамо, – відповіла вона спокійно. – Поки ти не зрозумієш, у чому твоя помилка, ми не приїдемо. Я не віддаватиму дитину туди, де її ображають.
Лідія Василівна шумно видихнула у слухавку. Марина подумки уявила, як та закочує очі.
– Знову ти зі своїми образами… Ви все роздуваєте. Була дрібниця, а зробили трагедію всесвітнього масштабу.
– Ні, мамо. Це була не дрібниця. Це була демонстрація нерівності від того, кому Поліна довіряла. Для дорослого таке, може, й нісенітниця, а от для п’ятирічної дівчинки – ні. Якщо ти не готова це зрозуміти, краще не продовжувати.
Після цього дзвінки припинилися. Декілька тижнів – тиша. Ні натяків, ні вибачень.
Якось бабуся зателефонувала Поліні. Дівчинка глянула на екран, потім перевела погляд на Марину.
– Я не хочу з нею говорити, – тихо сказала вона. – Можна не відповідати?
Марина стримано кивнула, присіла поряд із дочкою та обняла її за плечі. Не намагалася переконати, не напирала. Просто була поряд.
– Звісно, можна. Ти маєш право не розмовляти з нею. І не повинна прощати просто тому, що це бабуся.
Поліна поклала телефон назад на стіл. З погляду було видно: вона не злякана, рішуче налаштована. Марина видихнула з полегшенням. Вона пишалася дочкою: схоже, та вже з юного віку усвідомлювала свої почуття, вміла висловити їх і не давала прогнути себе.
Витівка бабусі стала цінним уроком, адже гіркий досвід теж досвід.
