Життєві історії

Микола щойно прокинувся, як раптом пролунав дзвінок телефона. Чоловік підняв слухавку. Дзвонив його друг Михайло. – Привіт, Микольцю! – весело почав він. – Ну, вітаю тебе з днем народження! Щастя, здоровʼя… Микола раптом зупинив його. – Зачекай, Михайле. Ти мені вибач, – сказав він. – Але для мене це вже три роки, як не свято… Ти ж знаєш, що сталося в цей день? Знаєш про мою Надійку? У слухавці запала тиша

Микола щойно прокинувся, як раптом пролунав дзвінок телефона.

Чоловік підняв слухавку. Дзвонив його друг Михайло.

-Привіт, Микольцю, – весело почав він. – Ну вітаю тебе з днем народження! Щастя, здоровʼя…

Микола раптом зупинив його.

-Зачекай, Михайле. Ти мені вибач, – сказав він. – Але для мене цей день уже три роки, як перестав бути святом… Ти ж знаєш про мою Надійку? Знаєш, що сталося в цей день?

У слухавці запала тиша.

-Так от… Справа в тому, що Надійки моєї не стало цього дня… Вибач мені. Нехай щастить.

Микола поклав слухавку. Він задумався, згадуючи, як Надія завжди вітала його в цей день… А тепер це день пам’яті…

Не може Микола звикнути до думки, що вже ніколи не побачить тепер свою Надійку.

Чоловік підійшов до вікна. День починався ясний, сонячний. Треба поснідати, і збиратися на цвинтар, провідати Надійку.

У вазі стояли білі хризантеми, наперед куплені Миколою.

Любила ці квіти Надія за їхню скромну красу і полиновий запах.

Не думав, не гадав Микола, що отак йому доведеться одному жити на старості років.

Сім десятків, як один день минули…

Надійка була молодшою за нього на чотири роки, а ось пішла перша, навіть не озирнувшись, не думаючи, як йому тепер жити одному…

Задумався Микола. Почав згадувати минуле…

Ось вони збираються з Надією і сином на рибалку. Денис ще маленький, навчається у першому класі.

Він показує синові, що і як треба робити, а Надійка дивиться на своїх чоловіків і посміхається.

Згадує Микола… Ох, які хороші часи були… І які вони були молоді і щасливі…

Подорослішав Денис, закінчив школу, технікум. Почав працювати. Зустрічався з дівчатами, але нічого серйозного.

А потім закохався. Прийшов додому і сказав батькам, що має намір одружитися.

-Ми разом прийдемо в суботу до нас, я вас познайомлю з нею. Олеся – найкраща дівчина у світі!

Але в суботу зустріч із батьками не відбулася. В Олесі знайшлися якісь невідкладні справи.

А потім Денис прийшов додому якийсь дивний. Довго мовчав.

А потім сказав батькам, що, виявляється, Олеся, окрім нього, зустрічалася ще з одним хлопцем. І тепер пішла до нього…

Денис дуже важко переживав розлучення з коханою. Батьки хвилювалися за сина. Час минав, його однолітки вже мали дітей, а Денис ні про кого й чути не хотів.

А батьки давно мріяли про онуків. Але Денис більше не говорив про створення сім’ї. Минали роки. І одного разу він сказав їм, що нарешті зустрів свою жінку.

І що вони вирішили одружитися. Її звали Марія.

Коли Денис привів Марію у батьківський дім, щоб познайомити її з батьками, ті застигли від здивування.

Марія була старша за Дениса на тринадцять років, їй було вже біля п’ятдесяти і у неї була доросла дочка.

Батьки зрозуміли, що про онуків їм доведеться забути, марно вони мріяли про них…

Микола із Надійкою не прийняли невістку. Вони ніяк не хотіли погодитися з тим, що син вибрав жінку настільки старшу за себе.

Так і жили. Надія з Миколою вважали сина обділеним долею і зовсім нещасним, але він переконував їх у протилежному, казав, що саме Марія – його щастя. І що він любить її…

Але вони йому не вірили. Говорили, що без дітей просто не може бути щастя у сім’ї.

Переживання за сина далися взнаки. Надія заслабла, а одного дня її просто не стало…

Відхід матері так і не примирив сина з батьком. Денис дуже рідко заходив до нього, а невістку той і взагалі не хотів бачити у своєму домі.

Вважав її винною, що Надійка пішла так рано…

…Микола відійшов від вікна. Три роки вже немає Надійки біля нього поряд. Що ж, треба жити далі. Іншого шляху немає…

Микола раптом узяв слухавку і набрав номер Дениса.

-Сину, ти пам’ятаєш, який сьогодні день? – запитав він. – От і добре, що пам’ятаєш…

Давайте разом з’їздимо на цвинтар, а потім посидимо в нас за столом, пом’янемо нашу маму…

Денис, я чекаю на вас разом з Марійкою… Приїжджайте пошвидше…

Вам також має сподобатись...

Валентина готувала вечерю, деруни з м’ясом, улюблену страву її сина Андрія. – І де ж це Андрій? – глянувши на годинник подумала Валя. – Вже мав би бути вдома. Жінка вирішила подзвонити до сина і запитати, коли він повернеться. Але телефон Андрія не відповідав. – Та що ж це таке?! – почала хвилюватися Валентина. Пройшла година, за нею ще одна, Андрія все не було. Валя ходила по квартирі, не знаходячи собі місця. Раптом пролунав дзвінок телефону. – Андрій! – вигукнула Валя, підняла слухавку і почула те, що навіть уявити собі не могла

Галя буда вдома сама. Вона сиділа на дивані, дивилася по телевізору улюблений турецький серіал, і плакала. Раптом хтось наполегливо подзвонив у двері. Галя прислухалася хто там, але навіть не поворухнулася. Це була її дочка Віра. Вона дзвонила і дзвонила у двері, але Галя не хотіла відкривати. Дочка почала стукати. – Мамо, відкрий! – голосно гукнула вона. Галя зітхнула і пішла в коридор. Віра була без шапки, хоча надворі було холодно, куртка розстебнута… Вона зайшла в квартиру, дістала із сумки якийсь пакет і простягла Галі. – Що це? – Галя глянула в пакет і оторопіла. Вона дивилася на доньку і нічого не розуміла

Наталя Дмитрівна якраз пекла пиріжки, коли пролунав дзвінок у двері. Нашвидкуруч обтрусивши від муки руки, жінка поспішила відкривати. – Христино, чого не попередила. Хоча саме вчасно, зараз чай питимемо з пиріжками. Як знала, твоїх улюблених спекла, – зраділа Наталя, коли на порозі побачила свою доньку. – Та ніколи нам чаї розпивати, – Христина, не роззуваючись, так і тупцювала на порозі. – Я взагалі у справі. – Що вже сталося? – захвилювалася Наталя Дмитрівна. – Мамо, тільки вислухай мене спокійно, – тихо сказала Христина і все розповіла матері. Наталя Дмитрівна вислухала доньку і застигла від почутого

Олена з Дмитром і вся їхня велика родина поїхали відпочити на природу. Вони заїхали своєю машиною на місце. Попереду вже стояла автівка, якою приїхали батьки Олени. Їхні діти гасали навколо, дідусь вивантажував сумки, а бабуся няньчилася з маленькою внучкою Василинкою. – Доню, все гаразд? – стурбовано запитала вона в Олени. – Бо до вас не додзвонитися було! – Зв’язку не було, – відповів за дружину Дмитро. – А як ви добралися? Без пригод? – Все гаразд, – відповіла бабуся. – Тільки Василинку трохи заколисало. – Гаразд, беремо речі, – сказала Олена. Вона зазирнула в багажник машини і аж стрепенулася від побаченого