Життєві історії

Микола щойно прокинувся, як раптом пролунав дзвінок телефона. Чоловік підняв слухавку. Дзвонив його друг Михайло. – Привіт, Микольцю! – весело почав він. – Ну, вітаю тебе з днем народження! Щастя, здоровʼя… Микола раптом зупинив його. – Зачекай, Михайле. Ти мені вибач, – сказав він. – Але для мене це вже три роки, як не свято… Ти ж знаєш, що сталося в цей день? Знаєш про мою Надійку? У слухавці запала тиша

Микола щойно прокинувся, як раптом пролунав дзвінок телефона.

Чоловік підняв слухавку. Дзвонив його друг Михайло.

-Привіт, Микольцю, – весело почав він. – Ну вітаю тебе з днем народження! Щастя, здоровʼя…

Микола раптом зупинив його.

-Зачекай, Михайле. Ти мені вибач, – сказав він. – Але для мене цей день уже три роки, як перестав бути святом… Ти ж знаєш про мою Надійку? Знаєш, що сталося в цей день?

У слухавці запала тиша.

-Так от… Справа в тому, що Надійки моєї не стало цього дня… Вибач мені. Нехай щастить.

Микола поклав слухавку. Він задумався, згадуючи, як Надія завжди вітала його в цей день… А тепер це день пам’яті…

Не може Микола звикнути до думки, що вже ніколи не побачить тепер свою Надійку.

Чоловік підійшов до вікна. День починався ясний, сонячний. Треба поснідати, і збиратися на цвинтар, провідати Надійку.

У вазі стояли білі хризантеми, наперед куплені Миколою.

Любила ці квіти Надія за їхню скромну красу і полиновий запах.

Не думав, не гадав Микола, що отак йому доведеться одному жити на старості років.

Сім десятків, як один день минули…

Надійка була молодшою за нього на чотири роки, а ось пішла перша, навіть не озирнувшись, не думаючи, як йому тепер жити одному…

Задумався Микола. Почав згадувати минуле…

Ось вони збираються з Надією і сином на рибалку. Денис ще маленький, навчається у першому класі.

Він показує синові, що і як треба робити, а Надійка дивиться на своїх чоловіків і посміхається.

Згадує Микола… Ох, які хороші часи були… І які вони були молоді і щасливі…

Подорослішав Денис, закінчив школу, технікум. Почав працювати. Зустрічався з дівчатами, але нічого серйозного.

А потім закохався. Прийшов додому і сказав батькам, що має намір одружитися.

-Ми разом прийдемо в суботу до нас, я вас познайомлю з нею. Олеся – найкраща дівчина у світі!

Але в суботу зустріч із батьками не відбулася. В Олесі знайшлися якісь невідкладні справи.

А потім Денис прийшов додому якийсь дивний. Довго мовчав.

А потім сказав батькам, що, виявляється, Олеся, окрім нього, зустрічалася ще з одним хлопцем. І тепер пішла до нього…

Денис дуже важко переживав розлучення з коханою. Батьки хвилювалися за сина. Час минав, його однолітки вже мали дітей, а Денис ні про кого й чути не хотів.

А батьки давно мріяли про онуків. Але Денис більше не говорив про створення сім’ї. Минали роки. І одного разу він сказав їм, що нарешті зустрів свою жінку.

І що вони вирішили одружитися. Її звали Марія.

Коли Денис привів Марію у батьківський дім, щоб познайомити її з батьками, ті застигли від здивування.

Марія була старша за Дениса на тринадцять років, їй було вже біля п’ятдесяти і у неї була доросла дочка.

Батьки зрозуміли, що про онуків їм доведеться забути, марно вони мріяли про них…

Микола із Надійкою не прийняли невістку. Вони ніяк не хотіли погодитися з тим, що син вибрав жінку настільки старшу за себе.

Так і жили. Надія з Миколою вважали сина обділеним долею і зовсім нещасним, але він переконував їх у протилежному, казав, що саме Марія – його щастя. І що він любить її…

Але вони йому не вірили. Говорили, що без дітей просто не може бути щастя у сім’ї.

Переживання за сина далися взнаки. Надія заслабла, а одного дня її просто не стало…

Відхід матері так і не примирив сина з батьком. Денис дуже рідко заходив до нього, а невістку той і взагалі не хотів бачити у своєму домі.

Вважав її винною, що Надійка пішла так рано…

…Микола відійшов від вікна. Три роки вже немає Надійки біля нього поряд. Що ж, треба жити далі. Іншого шляху немає…

Микола раптом узяв слухавку і набрав номер Дениса.

-Сину, ти пам’ятаєш, який сьогодні день? – запитав він. – От і добре, що пам’ятаєш…

Давайте разом з’їздимо на цвинтар, а потім посидимо в нас за столом, пом’янемо нашу маму…

Денис, я чекаю на вас разом з Марійкою… Приїжджайте пошвидше…

Вам також має сподобатись...

Зіна з чоловіком сиділи на терасі, пили чай та насолоджувалися тишею. Раптом пролунав телефонний дзвінок. – Привіт, Зіна. Це Дмитро! Завтра приїдемо до тебе в гості. Зустрічай, – почула жінка незнайомий голос. – Який ще Дмитро? – перепитала Зіна. – Брат твій. Не впізнала чи що? Одним словом чекай нас завтра! – пояснив співрозмовник і закінчив виклик. – Хто дзвонив? – одразу запитав чоловік. – Брат мій. Дмитро, – здивовано відповіла Зіна чоловіку. – У тебе, що є брат? – витріщив очі чоловік. – В тому то й справа, що немає! – Зіна здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

– Іване, ти бачив наших сусідів? – запитала Софія чоловіка. – Ну діда з бабцею? – Наче діда бачив, а що? – Іван лежав на дивані й дивився у телефоні, що замовити на вечерю. – Софійко, ти піцу будеш? Чи суші? – Нагетси й картоплю буду, – відповіла та. – Точно, і я! – погодився Іван. – А що ти про сусідів питаєш? – Та у батьків он живуть дід із бабою, – сказала дівчина. – Сварливі такі, що ого-го. – Та облиш, Софійко, – сказав Іван. – О, в двері дзвонять, нагетси приїхали! – зрадів Іван і пішов у коридор. Він відкрив двері й здивовано замовк. Це була явно не доставка їжі

Алла подзвонила своїй сестрі Лізі. Та не одразу відповіла на дзвінок, але таки взяла слухавку. – Навіщо ти дзвониш? – роздратовано запитала Ліза. – Хочу допомогти тобі з чоловіком з поїздкою на відпочинок. Тисяч 50 я можу виділити, – сказала Алла. – 50 тисяч?! – не вірячи своїм вухам, перепитала родичка. – Що, правда? – Так, – відповіла жінка. Ліза відразу ж помʼякшала і розбалакалася з сестрою. Після закінчення розмови Алла переказала їй обіцяну суму. Ліза не з’являлася в її житті близько двох місяців. Потім вона таки подзвонила. – Нам дуже сподобалося! – заявила сестра. – Свекруха як дізналася, що ми їздили, то теж хоче! Алла застигла від почутого

Микола з Поліною вечеряли. – Слухай, нас сьогодні моя подруга запросила в гості. Можливо сходимо? – запропонувала дружина. – Можна, – посміхнувся чоловік. – Зараз брату подзвоню, хай ввечері посидить з Юлею. Микола взяв телефон і набрав номер Сашка, вийшов у іншу кімнату порозмовляти. Повернувся за хвилину сам не свій. – Що сталося? – захвилювалася Поліна. – Мама…, – невдоволено промовив він. – Щось з Василиною Андріївною? – ще більше запереживала Поліна. – З нею все добре, – єхидно додав чоловік і все розповів дружині. Поліна вислухала Миколу і застигла від почутого. – Як вона могла?! – обурено вигукнула жінка