– Сергію може, ти мені продуктів привезеш? – запитала Ганна Володимирівна. – А то так слизько на вулиці.
– Мамо, ну я що, повинен на інший кінець міста через це їхати? Я втомився після роботи, та й ми з Олею хотіли влаштувати романтичний вечір.
– Ну не дійти ж, Сергію…
– Мамо, я скільки разів тобі казав, що є служби доставки. Навчися ними користуватися і таких проблем у тебе не буде!
– Сергію, ну погано я розумію, як це робити. Може, ти тоді мені замовиш?
У трубці почулося важке зітхання.
– Слухай, я зараз за кермом, незручно говорити. Попроси Соню.
– Просила … Вона сказала, що зараз зайнята.
– Гаразд, – здався Сергій. – Я як додому приїду, подзвоню тобі. Скажеш, що тобі там треба.
– Добре, чекатиму, – зраділа Ганна Володимирівна. Але ні за годину, ні за дві син не подзвонив. І коли Ганна Володимирівна спробувала сама до нього додзвонитися, він просто не брав слухавки. Благо був сусід, молодий хлопець Ігор, який замовив Ганні Володимирівні все, що потрібно.
Кур’єр привіз замовлення прямо додому. Жінка розбирала покупки і думала про те, за що її така доля. Адже вона була гарною мамою.
Ганна Володимирівна мала двох дітей. Старший Сергій, молодша Соня. Їхнього батька не стало, коли Сергій закінчував школу, а Соня перейшла до шостого класу. І з того моменту Ганна Володимирівна сама виховувала дітей.
Їй доводилося працювати на двох роботах, щоби забезпечити дітей. Мама Ганни Володимирівни допомагала та й свекруха. Але потім їх обох не стало в один рік, і довелося Ганні Володимирівні все вивозити.
Це ще пощастило, що обидві бабусі мали своє житло. І коли не стало мама Ганни Володимирівна, її квартиру вона переписала на Сергія, як старшому. І на третьому курсі університету, він вже мав своє житло. Щоправда, Ганна Володимирівна все одно продовжувала утримувати свого сина, адже хлопчикові треба вчитися, коли там працюватимуть.
Дідусь по батьковій лінії був ще живий. Але коли його не стало, квартира дісталася Соні. І хоч у Ганни Володимирівни було туго з грошима (спочатку платила за навчання сина, потім за навчання дочки), вона й не думала забрати собі хоч якесь житло, все віддала дітям.
Ганна Володимирівна брала участь у житті дітей, як могла. Водила їх на гуртки, коли вони були маленькими, підтримувала у всьому, допомагала з уроками. Найняла обом репетиторів, коли вони вступали до університету. Загалом себе обмежувала у всьому, а дітям давала навіть більше, ніж могла.
І їй здавалося, що в неї точно буде той, хто принесе їй склянку води в старості. Не те щоб вона вважала, що діти їй чимось зобов’язані. Але просту подяку та допомогу ніхто не скасовував.
Та й не просила часто Ганна Володимирівна про допомогу, намагалася все сама робити. І навіть помагала. У Сергія донька нещодавно народилася, і Ганна Володимирівна сиділа з онукою завжди, коли треба.
Коли донька виїжджала кудись, підкидала мамі свого собаку. І мама ніколи не відмовлялася, хоч із собакою гуляти треба за будь-якої погоди, та й неслухняна вона у неї.
Але що далі, то більше Ганна Володимирівна усвідомлювала, що нічого натомість вона не отримує. Та й не отримає.
Для неї діти завжди були зайняті. Коли Ганна Володимирівна затіяла невеликий ремонт та просила допомогти хоч трохи (і навіть не грошима!), і син, і донька відмовились. То часу вони не мають, то вони чимось зайняті. Але було зрозуміло, що вони просто не хочуть займатися цим, не до матері їм.
Коли Ганна Володимирівна потрапила в палату, ліки, які потрібно було терміново і яких не було, привіз їй її сусід Ігор, бо Соня та Сергій були на роботі. І їм, за їхніми словами, ніяк не можна було піти. Та й матір вони відвідали по одному разу, пробувши з нею п’ять хвилин.
– Мамо, я не переношу всі ці палати, ти ж знаєш, – скривилася тоді Соня.
– Та нікому тут не подобається, дочко.
– Але ти повинна лежати, а я хочу піти. Давай вже, коли тебе випишуть, побалакаємо, гаразд?
А Сергій, як завжди, прикрився сім’єю. Мовляв, поспішає він, дружина втомилася, треба її з дитиною змінити.
Та й навіть сьогоднішня історія досить показова. Ні син, ні дочка не допомогли мамі. Надворі сильна ожеледиця, вона ледве до будинку дійшла. І щоб іти в магазин, і не було мови. І просила Ганна Володимирівна всього нічого: привезти продукти або ж замовити. Але, як завжди, діти зайняті.
Ганна Володимирівна замислилась. А чи був час після народження дітей, коли вона жила для себе, а не для них?
Згадувала вона довго, і згадала лише один випадок. Коли Сергійко був зовсім маленький, а Соні ще не було, Ганна Володимирівна занедужала, лежала в палаті. І потім її відправили до санаторію. Сергій залишився з татом, а Ганна Володимирівна поїхала на море. Мобільних телефонів тоді ще не було, точніше, не були вони популярні. Тому ніхто не міг дзвонити до Ганни Володимирівни кожні п’ять хвилин.
І як же вона тоді чудово відпочила! Цілий тиждень була далеко від сім’ї, далеко від клопоту. З чоловіком зідзвонювалася лише раз на день стаціонарним телефоном, і той щоразу скаржився, як йому важко. Навіть і не думаючи, що його дружина так весь час живе.
Власне, ось і все. Більше Ганна Володимирівна для себе не жила.
І щось так їй захотілося на море.
Хоча, що тут складного? Що її утримує від того, щоб повністю змінити своє життя?
Питання стояло лише в одному: гроші.
Ганна Володимирівна пройшлася своєю квартирою. Хороша, трикімнатна квартира, у центрі міста.
А тепер вона повністю належить Ганні Володимирівні. І їй навіть не соромно, що вона не дістанеться дітям.
Ганна Володимирівна думала, що дітям ідея здасться не розумною.
Вона нікому нічого не говорила. Через знайомих знайшла грамотного ріелтора, який допоміг їй все вирішити.
Одного дня вона покликала до себе дітей.
Неохоче, але вони все ж таки дісталися до мами.
– Ти занедужала, чи що?
– Ні. З чого ти взяв?
– А чого тоді така терміновість? – невдоволено спитала Соня.
– Мені потрібно вам дещо сказати.
Обидва зітхнули, як у дитинстві. Коли їм щось потрібно, вони з радістю приїжджають.
– Ну, кажи, мамо… Мені ще Олю з дитиною змінити треба. До речі, ми тобі внучку у вихідні привеземо, ти не проти? Бо ми з Олею в театр зібралися.
– Не вийде, Сергію.
Син насупився. Мама ж ніколи не відмовляла.
– Це ще чому?
– Бо я переїжджаю.
Брат із сестрою переглянулись.
– Куди?
– До моря…В Одесу! – мрійливо промовила жінка.
– Мамо, ти що несеш? До якого моря?!
– Звичайного. Чорного. Купила собі маленький будиночок в одному селі, тепер житиму там.
– Ти жартуєш? – хмикнув Сергій. – За які гроші ти купила?
– Квартиру продала.
– Що значить, продала? – обурилася Соня. – Мамо, а ти з нами порадитися не хотіла?
– Може, й хотіла б, та ви завжди зайняті… У вас на мене часу немає, от я й вирішила зробити так, як я хочу.
– Та на що ти житимеш там?! Яку роботу знайдеш?
– Та що-небудь знайду. Та й будиночок я купила зовсім маленький, у мене достатньо ще грошей від продажу квартири.
До останнього Соня та Сергій думали, що мама жартує.
– Ти ж усі гроші витратиш!
– Витрачу. Вони мої.
– Ми думали, ця квартира потім нам дістанеться!
– Що ж, я вас засмучу.
– Ти ж далеко будеш, ми не будемо бачитися!
– Так я й так вас бачила, тільки коли вам треба. Тепер вам доведеться шукати того, хто сидітиме з дитиною та собакою.
Соня із Сергієм ще довго сварилися. Умовляли маму скасувати угоду, казали, що їй допомагатимуть.
Але море вже манило Ганну Володимирівну. Зараз вона була щаслива, як ніколи. І вперше у житті вона не хотіла слухати нікого, окрім себе. Адже, як виявилось, тільки собі вона й потрібна. Отже, настав час робити себе щасливою.
Ну а діти якось впораються, не маленькі. Може, нарешті, почнуть цінувати той час, коли їхня мама була поруч.