В Миколи давно не стало дружини, сину Васильку тільки десять років виповнилося. Тоді нічого не віщувало біди. Вранці дружина Тамара вийшла з дому, щоб город перед роботою полити, і вже у вікно Микола побачив, як вона повільно осідає між грядками.
Звичайно, він вискочив із дому, а потім помчав до сусіда, щоб той швидку викликав. Мобільних тоді в них ще не було. Ну а швидка, що приїхала, і нічого не змогла зробити. Жінці навіть сорок ще не було.
З того часу і виховував Микола Василька один. Більше не одружився, любив він свою Тамару. І навіть не міг уявити, що з ним у ліжко буде інша лягати. Це здавалося неправильним і навіть неприємним.
Коли Микола слухав розповідь якогось друга про те, як він зраджує дружині, у нього відразу кулаки свербіли. Як же так можна? Адже якщо людину любиш, то на її місці навіть уявити іншу не можеш, не те, що з кимось іншим бути! Микола навіть своїй дружині, якої давно вже не стало, зрадити не може, так сильно її любить. А ці…
Василько ріс активним хлопчиком, власне, як і має бути. У школі навчався середньо, йому більше подобалося у футбол із хлопцями ганяти, ніж робити уроки.
Але Микола не насідав на нього, лише пояснював, що треба приділяти час навчанню. Інакше в житті можна нічого і не досягти, якщо не старатися.
Василь вступив до коледжу, відучився на електрика, а потім перебрався до міста з їхнього села.
– І навіщо тобі це місто здалося? – хитав головою батько. – Гроші на житло витрачати! Живи зі мною, працюй.
– Тату, та немає тут роботи! У місті я в рази більше отримуватиму. Я до тебе часто приїжджатиму, — посміхнувся Василько, розуміючи, в чому причина занепокоєння батька. Боявся він сам залишитися. – Не хвилюйся, не забуду.
Микола лише рукою махнув. Слова все це… Кому він буде потрібний, коли у Василь своє життя розпочнеться.
Але Микола помилявся. Син і справді приїжджав досить часто. Було видно, що взявся за розум. І батькові допомагати намагається. Навіть дах перекрив йому, проводку нову в будинок провів. А з міста завжди з дивовижними гостинцями їде.
– Це що таке? – спитав Микола, вперше побачивши манго.
– Манго. Фрукт такий! Смачний! Ти спробуй.
Микола, звичайно, спробував, але захоплення не відчув.
– Мій білий налив нічим не гірший… А коштує твоє манга, мабуть, як крило літака!
– Манго, тату, – сміявся Василько.
А коли Василь привіз із собою дівчину, Микола дуже зрадів. А то все один, та один. Скоро тридцять, а раніше він із дівчатами й не бачив сина.
Майбутня невістка дуже сподобалася Миколі. Скромна, працьовита, гарна. І навіть, начебто, розумна. Чимось на його Тамару у молодості схожа.
Загалом схвалив він вибір сина, і вже через рік їхав до міста на весілля.
Звісно, йому було незатишно. Дорогий ресторан, модні гості. Микола весь час боявся осоромитися. Та й добре б самому осоромитися, сина осоромити хвилювався! Скажуть, батько у нього сільський нічого не знає.
Але Василь так не думав. Батька він дуже любив і йому було байдуже, що скажуть інші.
Та й дружині Василя Каті подобався свекор. Начебто й похмурий завжди, а видно, що добрий.
І після весілля Катя попросила у Миколи дозволу звати його татом.
– Свого батька я не знала, а мами два роки тому не стало, – пояснила вона.
Микола навіть розплакався. І, звісно, погодився.
Ще за рік діти подарували Миколі величезне щастя – онуку Соню. Микола навіть у місто став частіше вибиратися, дуже хотів дітям допомогти. Привезе фруктів та овочів із городу, щоб домашнім годувати Соню. А потім кілька годин із нею на вулиці гуляє. Йому в радість, а донечці Каті хоч якийсь відпочинок.
А коли Соня підросла, то й Катя з Василем почали приїжджати до Миколи. Соні потрібне свіже повітря, та й чудово влітку в селі.
Якось навіть Микола залишився з Сонею на цілий тиждень! Діти вирішили на море з’їздити, а маленькій Соні довга дорога важко далася б. Та й не потрібно так далеко тягнути дитину.
Микола був дуже гордий. Всім хвалився, як діти йому довіряють. За Сонею стежив дуже уважно, займався з нею. І коли повернулися батьки, Соня навіть їхати від дідуся не хотіла.
І все було чудово до того страшного дзвінка пізно ввечері. Час був майже одинадцята, і коли Микола побачив, що дзвонить його невістка, одразу напружився. Не стала б вона просто так йому так пізно дзвонити.
Крізь сльози Каті Микола все ж таки вловив, що трапилося.
Він знесилено сів на стілець, а потім тихо промовив:
– Скоро буду.
Довго Микола сидів на одному місці, дивлячись у стіну. Намагався усвідомити, що сина його, Василька, більше немає.
Виявилося, що Василь повертався ввечері від друзів, які жили за містом, і йому назустріч вилетів автомобіль. Не стало його синочка…
Як проходило прощання, Микола смутно пам’ятав. Він намагався все сам організувати, бо Катя була наче не в собі.
Найскладніше було маленькій Соні. Вона все питала, де тато і не розуміла, чому всі плачуть. Її дитячий мозок ще не міг усвідомити, що таке смерть. Але це, може, і на краще.
За кілька днів після прощання Микола поїхав. Хотів би лишитися довше, допомогти доньці. Він Катю саме як дочку сприймав, і йому було вдвічі важче. Сина втратив, дочці допомогти не може.
Але вдома було господарство, город. Хоч Василя більше і немає, але життя триває. Та й потрібні овочі-фрукти, Каті зараз теж непросто буде.
Але Микола намагався щодня з нею зідзвонюватися. Запитував, як Соня, кликав їх у гості. Але поки що Катя була не готова кудись їхати.
Але невдовзі Микола став серйозно хвилюватися. Якось донька відповіла на дзвінок, але вона ледве говорила. Сам Микола майже не вживав нічого міцного, але міг відрізнити розмову нормальної людини від добряче «веселої».
– А де Соня? – запитав він.
– Спить, – коротко відповіла Катя.
Микола переконав себе, що таке сталося лише раз. Що не впоралася Катя зі стресом, вирішила розслабитись. Він і сам, грішною справою, коли додому повернувся, чарочку випив. Тяжко після прощання з сином було.
Але потім це знову повторилося. І знову.
Микола по телефону намагався навчити Катю, але вона лише огризалася. Говорила, що все гаразд, проблеми немає.
Але душа йому підказувала, що все доволі сумно. І ось, через три тижні після прощання, Микола знову вирушив у гості до Каті.
Він не став її попереджати, хотів глянути, як справи. Приїхав уже ввечері і коли Катя йому відкрила, Микола зрозумів, що вона знову добряче весела.
Удома скрізь були пляшки. У холодильнику була якась їжа, що говорило про те, що Катя бодай готує. Але в будинку був безлад, а Соня явно була залишена сама собі.
Вона дуже зраділа, побачивши дідуся. Микола пограв із нею, а потім уклав спати. А потім повернувся до Каті, яка все також сиділа за столом.
Микола мовчки прибрав стіл і сів поряд із дівчиною.
– Засуджуєш мене? – запитала Катя, не підводячи голови.
– Я тобі дуже співчуваю. І, повір, я уявляю, як тобі важко. Я теж дружину рано втратив, а тепер і сина… І залишилися в мене тільки ти та Соня. І я не переживу, якщо втрачу когось із вас. А якщо ти продовжиш і далі так жити, може статися все, що завгодно.
– Я не впораюся, – тихо промовила Катя.
– Ти сильніша, ніж тобі здається. Повір мені.
Вранці Микола зазбирався додому та забрав із собою Соню.
– Нехай на свіжому повітрі побуде. Не треба їй бачити тебе у такому стані. А ти, як прийдеш в себе, теж приїжджай. Буде тобі працетерапія у моєму будинку. І коли захочеться заглянути в чарку, згадай свою дочку. І подивися на себе її очима…
Микола не знав, чи правильно він чинить. Можливо, треба було залишитися з Катею, допомогти їй упоратися. Але на свій досвід Микола знав, що час допомагає. І що часом нам треба побути наодинці з собою, щоб змиритися з втратою.
Три дні Соня жила у дідуся. Микола Каті не дзвонив, давав їй час оговтатися. Але знав, що, якщо вона найближчим часом не прийде в себе, треба буде діяти по-іншому.
І коли на четвертий день зранку відчинилася хвіртка, Микола видихнув.
Катя виглядала набагато краще. Навіть легкий макіяж нанесла.
– Мамо! – кинулась до неї Соня.
Катя підхопила доньку на руки та притиснула до себе. Вона за нею скучила і усвідомила, що могла і її втратити.
– Я радий тебе бачити, – усміхнувся Микола. – Ти якраз до сніданку. Ходімо.
Але Катя схопила його за руку, переконуючи зупинитись.
– Дякую, тату, – тихо промовила вона.
Микола кивнув, невміло ховаючи сльози, що набігли на очі.
– Будь ласка, дочко …
Вони їли смачну кашу з малиною. Багато про що говорили. Згадували Василя, але вже не зі щемливою тугою, а з легким сумом.
І Микола знав, що навіть якщо Катя знайде собі колись супутника життя (вона ж молода, не треба завжди бути одній, як це було у самого Миколи), вона все одно залишиться його улюбленою донькою. І він, як батько, завжди їй допоможе та підкаже правильний шлях. Адже тільки вони є однин в одного.
