Віра сиділа в кріслі, машинально перебираючи бахрому пальцями на пледі. Телефон у руці показував три пропущені виклики від дочки, але вона не могла переконати себе передзвонити. Як пояснити Оксані, що її батько, зразковий сім’янин, зібрав речі та пішов до іншої жінки? До Марини з бухгалтерії, яка молодша за нього на десять років і, як з’ясувалося, чекає від нього дитини.
– Двадцять вісім років шлюбу, – прошепотіла Віра, дивлячись на сімейне фото на стіні. – Двадцять вісім років коту під хвіст.
Ще вчора вони обговорювали, як мандруватимуть після виходу на пенсію. Андрій навіть показував їй буклети з круїзами. А сьогодні він стояв перед нею з дорожньою сумкою та винним поглядом.
– Віра, вибач, але я більше не можу жити в обмані, – сказав він, не дивлячись їй у вічі. – Марина вагітна. Я хочу бути з нею та дитиною.
– Яка дитина у п’ятдесят років, Андрію? – Віра намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. – Ти впевнений, що це твоя дитина? Може, варто зробити тест?
– Я не маю сумніву в Марині, – сказав він. – І прошу тебе не ображати її. Я подам на розлучення наступного тижня.
Телефон знову завібрував. Цього разу дзвонила подруга Галина.
– Привіт, як ти? – голос Галі звучав стурбовано.
– Нормально, – обманула Віра. – Просто чоловік пішов до іншої жінки, молодої, яка ще вагітна. А так все чудово.
– Я зараз приїду, – рішуче сказала Галя. – І не думай відмовлятися.
За годину вони сиділи на кухні. Галина заварила чай і дістала коробку цукерок, яку привезла із собою.
– Знаєш, – сказала вона, посуваючи чашку до подруги, – Мій Михайло теж намагався піти до своєї секретарки п’ять років тому. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, – кивнула Віра. – Але ж він повернувся.
– Повернувся, – посміхнулася Галина. – Коли зрозумів, що вона цікавиться не так ним, як його гаманцем. Ці чоловіки у кризі середнього віку як діти малі, слово честі.
– У Андрія не криза, – зітхнула Віра. – У нього буде дитина.
– Ти віриш у це? – Галина підняла брову. – Сорокарічна жінка раптом завагітніла від п’ятдесятирічного чоловіка?
– Він вірить, – знизала плечима Віра. – І цього вистачить.
Дні тяглися дуже повільно. Віра взяла відпустку на роботі, пославшись на погане самопочуття. Дочка Оксана приїжджала щодня, намагалася підтримати, але в її очах Віра бачила те саме здивування, яке відчувала сама.
– Мамо, може, поговорити з татом ще раз? – Запропонувала Оксана, розставляючи продукти, які привезла. – Він не може просто так узяти і перекреслити все ваше життя.
– Може, – гірко посміхнулася Віра. – І вже перекреслив.
Андрій зателефонував за тиждень. Голос звучав діловито, ніби вони обговорювали робочі питання, а не проблеми сім’ї.
– Я подав заяву на розлучення, – сказав він. – Хотів би забрати свої зимові речі та інструменти.
– Приїдь, коли мене не буде вдома, – відповіла Віра. – У тебе є ключі.
– Віра, – його голос раптом пом’якшав, – я не хотів, щоб все так вийшло.
– А як ти хотів, Андрію? – вона відчула, як усередині здіймається хвиля гніву. – Щоб я тебе благословила на нове життя? Привітала з поповненням? Може, ще й на весілля запросиш?
– Я просто хочу, щоб ми залишилися в нормальних стосунках, – зітхнув він. – Заради Оксани.
– Про Оксану треба було думати раніше, – сказала Віра і натиснула кнопку закінчити виклик
Розлучення пройшло швидко і без зайвих сварок. Їм просто хотілося якнайшвидше закінчити все це і почати жити далі.
***
Марина народила наприкінці осені. Хлопчик. Віра дізналася про це від Оксани, яка підтримувала зв’язок із батьком.
– Пологи були важкі, – розповідала дочка, обережно підбираючи слова. – У малюка проблеми. Спеціалісти кажуть, що будуть наслідки.
Віра відчула співчуття, яке відразу змінилося зловтіхою, а потім соромом за це почуття.
– Мені шкода, – щиро сказала вона. – Дитина ні в чому не винна.
Життя поступово входило у нове русло. Віра почала ходити до басейну. Змінила зачіску та гардероб. Галя жартувала, що розлучення пішло їй на користь.
– Ти ніби помолодшала, – казала подруга. – Очі блищать, спина пряма. Може, й мені розлучитись для профілактики?
– Не раджу, – усміхалася Віра. – Дуже дороге задоволення.
***
Минув рік. Якось увечері у двері подзвонили. На порозі стояв Андрій – змарнілий, з колами під очима і якийсь згаслий.
– Можна увійти? – спитав він тихо.
Віра мовчки відступила, пропускаючи його до квартири. Вони сіли на кухні, як колись у минулому житті.
– Я пішов від Марини, – сказав Андрій, дивлячись у стіл.
– Ось як, – Віра відчула, як на душі стало хвилююче. – І що тепер?
– Я зрозумів, що зробив помилку, – він підвів на неї очі, сповнені каяття. – Віра, я хочу повернутися додому.
– А як же дитина? – спитала вона.
– Я платитиму аліменти, – зітхнув Андрій. – Відвідуватиму його. Але жити з Мариною більше не можу. Ми постійно сваримося. Вона звинувачує мене у всіх проблемах з дитиною. Каже, що я надто старий, щоб бути батьком.
– Цікаво, – Віра не могла стримати іронії, – а рік тому ти був досить молодим?
– Я був не розумним, – зізнався Андрій. – Повірив, що можу розпочати все спочатку. Але нове виявилося гіршим за старого.
– І ти вирішив повернутись до запасного аеродрому? – Віра схрестила руки.
– Ні, – він похитав головою. – Я повернувся додому. До жінки, яку насправді люблю. Якщо ти мене приймеш.
Віра довго мовчала, дивлячись на людину, з якою прожила більшу частину життя. Людину, яка зрадила її, а тепер просить другий шанс.
– Знаєш, що найприкріше? – зрештою сказала вона. – Я завжди думала, що ми до старості разом будемо. Будувала плани. Мріяла про онуків. А ти все зруйнував.
– Я можу все виправити, – у його голосі звучала благання. – Дай мені шанс, Віро.
– А як завтра з’явиться тридцятирічна красуня? – спитала вона. – Знову підеш?
– Ніколи, – твердо промовив Андрій. – Я засвоїв свій урок.
Віра зітхнула. Вона знала, що пробачити – не означає забути. Що довіру, яка зруйнована, неможливо відновити повністю. Але також вона знала, що любить цього сивого чоловіка з усіма його недоліками.
– Ти спатимеш на дивані, – сказала вона нарешті. – І митимеш посуд. І готуватимеш у вихідні.
Обличчя Андрія просвітліло.
– Все, що скажеш, – він потягнувся до її руки, але Віра відсторонилася.
– І жодного дотиків, поки я не дозволю, – додала вона. – Мені потрібен час.
– Я розумію, – кивнув він. – Дякую, Віро.
Коли він пішов у ванну, Віра набрала номер Галі.
– Уявляєш, – пошепки сказала вона, – Андрій повернувся. Проситься назад.
– І що ти вирішила? – у голосі подруги чулося занепокоєння.
– Поки що не знаю, – чесно відповіла Віра. – Але, мабуть, я дам йому шанс. Зрештою життя разом прожили – це не жарт.
– Головне, не дозволяй йому думати, що все гаразд, – порадила Галина. – Хай попітніє.
Віра поклала слухавку і подивилася на своє відображення у вікні. Жінка, яка дивилася на неї, була сильніша за ту, що була рік тому. Мудріша. Вона знала, що життя непередбачуване, і була готова до будь-яких поворотів долі.
– Поживемо – побачимо, – сказала вона своєму відображенню і посміхнулася.
Андрій влаштувався на дивані, як і було наказано. Спочатку ходив по квартирі нечутно, ніби боявся злякати тендітне перемир’я.
Іноді вони вечеряли разом, іноді кожен сам собою. Андрій намагався не сперечатися, не нав’язуватись, тільки іноді крадькома дивився на неї, ніби сподівався побачити в очах колишню ніжність.
Оксана зайшла одного вечора, побачила батька на дивані і тільки похитала головою:
– Ну, тату, ти й даєш. Мамо, ти його, правда, вибачила?
Віра знизала плечима:
– Я його не вибачала. Просто вирішила не викидати на звалище все своє життя. Нехай тепер сам доводить, що заслужив на другий шанс.
Оксана обійняла матір, а батькові сказала:
– Тільки спробуй ще раз щось таке викинути.
З Мариною Андрій бачився рідко. Аліменти перераховував справно, іноді возив сина до лікарні. Марина зустрічала його з кам’яним обличчям, хлопчик дивився на батька спідлоба. Віра знала про це, але не питала зайвого. Андрій сам розповідав, коротко та без зайвих подробиць.
– Марина каже, що я у всьому винен, – одного разу зізнався він. – Що якби не я, все було б інакше. А я ж справді хотів бути хорошим батьком.
Віра тільки розвела руками:
– Хотіти мало, Андрію.
Минув ще місяць. Віра зауважила, що Андрій став частіше затримуватися на роботі, іноді повертався пізно, втомлений і мовчазний. Вона не питала, не влаштовувала сцен. Просто спостерігала. Одного вечора він сів поруч на кухні і сказав:
– Ти знаєш, я думав, що можу почати все спочатку. А виявилося, що минуле нікуди не подінеться. Воно завжди поряд.
Віра подивилася на нього уважно:
– Ти шкодуєш, що повернувся?
– Ні, – похитав він головою. – Я шкодую, що колись пішов.
Віра мовчала. Вона відчувала, що колишнього життя вже не буде. Усе змінилося. Вона змінилася. І Андрій став іншим – обережнішим, розгублинішим, ніби боявся помилитися знову.
Так вони й жили. Не разом, але й не нарізно. Віра більше не мала ілюзій. Вона знала, що щастя, як замолоду, вже не буде. Але й самотність стала не такою страшною. Чоловік поряд не означає, що все добре. Просто звичка, просто спільне минуле, просто людина, якій нема куди більше йти.
Віра навчилася жити наново – без очікувань, без мрій про спільну старість, без надії на диво. Вона приймала Андрія як неминучість, як старі меблі, які шкода викинути, але й радості вона вже не приносить.
Іноді, дивлячись на нього, Віра думала: а чи варто його прощати? Може, краще було б залишитись одній, але з почуттям власної гідності? Але одразу ж відмахувалася – навіщо тепер гадати, коли все вже сталося?
Так і тяглося їхнє нове життя – без кохання, без сварок, без особливих радощів. Просто поряд. Просто разом. Бо інакше вони вже не вміли.