Життєві історії

Дмитро купив подарунки, прийшов на потрібну адресу і подзвонив у двері. Йому одразу ж відкрив руденький хлопчик. У його погляді було очікування дива. В руках Дмитро тримав велику яскраву коробку. Він купив у подарунок телефон і ще й машинку з пультом управління. – Привіт, Максиме! – сказав Дмитро. – Я один із помічників Миколая. Ось, приніс тобі подарунок, тримай! Дмитро Петрович простягнув хлопчику велику коробку. Максим обійняв подарунок. Він був дуже щасливий. Нарешті з кімнати вийшла мама хлопчика. – Мамо, дивися, що мені передав Миколай! – гукнув Максим. Дмитро глянув на жінку і аж зітхнув від побаченого

– Вигадали теж мені, ми ж не круті бізнесмени, а туди ж лізуть! – бурчав Дмитро Петрович, побачивши на роботі наприкінці коридору прикрашену ялинку з сяючими вогниками.

На ялинці крім кульок та іграшок висіли кілька круглих картонних листівок із фотографіями дітей та їхніми бажаннями.

Нікого не змушували в цьому обов’язково брати участь, але фірма у них невелика і кожного видно.

Та й решта колег уже майже розібрали ці листівки, на яких діти написали свої прохання Миколаю.

Дмитра Петровича вже з самого ранку дістали жіночки з відділу:

– Дмитре Петровичу, а ви вже взяли собі з нашої ялинки бажань листівку?

– А хто вам дістався, хлопчик чи дівчинка?

– А бажання яке, можна подивитися?

Дмитро Петрович з досади зітхнув, ну не любить він ці обов’язки!

Ось своїй сусідці він завжди допомагає, Любов Антонівна старенька самотня вчителька. Вона вже не працює і Дмитро часто і для неї продукти замовляє заразом.

Вона так смішно обурюється, коли він приносить їй пакет із молоком, булочками й цукерками.

– Дмитрику, ну ви знову мене балуєте, це ж дорого! Давайте я вам гроші віддам, – вона дістає старий облізлий гаманець і хоче з ним розплатитися.

А Дмитро від щирого серця їй допомагає, він сміється, гроші брати відмовляється і просить налити чаю.

Коли він купив їй у подарунок новий гаманець і теплу кофту, Любов Антонівна заплакала і Дмитро її ледь заспокоїв.

Він і далі їй допомагатиме і до неї заходитиме і слухатиме історії, як її учні не слухалися, а потім вона заспівала їм граючи на піаніно, і вони її стали поважати. Вона з ними в походи ходила, в театри їздила, а особисте життя так і не влаштувала. І Дмитру завжди хочеться її чимось порадувати, вона ж йому не чужа людина…

Дмитро Петрович не дивлячись зняв з ялинки листівку – на нього з фотографії дивився рудий хлопчик. А нижче дитячою рукою було написано,

– Любий Миколаю! У мене немає телефону і друзі підсміховуються. А у мами зараз немає грошей, допоможи будь ласка, Миколаю! Я чекатиму.

І підпис – Максим Петренко.

Дмитро Петрович уявив хлопця і посміхнувся.

У нього самого в дитинстві була мрія – крутий велосипед, але йому не змогли тоді купити. Мама з батьком розійшлася і теж із грошима було важко.

Тож буде цьому Максиму Петренку новий телефон, хай хоч його мрія здійсниться.

До речі, знайоме прізвище, у Дмитра років вісім тому був бурхливий роман з Наталею, з однокласницею. Вони зустрілися на п’ятиріччі закінчення школи і він оторопів, як вона гарнішала. Відростила довге волосся, між іншим воно у неї рудувате, і стало дуже привабливим!

Дмитро навіть почервонів від здогадки, що промайнула – ну а раптом цей хлопчик – його син? У житті чого тільки не буває, а раптом?

Вони з Наталкою зустрічалися приблизно пів року і він уже хотів їй зробити пропозицію. Але вона раптом різко змінилася, сказала, що їде кудись із батьками.

Дмитро образився, мабуть, Наталя його не любила, раз так обірвала все без пояснень.

І не став більше шукати з нею зустрічі. Хоча через Наталку у нього тепер не складаються стосунки з дівчатами.

Він підсвідомо боявся закохатися і знову виявитися покинутим. Натомість завдяки Наталці Дмитро Петрович зробив непогану кар’єру і тепер мав гарну зарплату.

А раптом це й справді вона?

Виїхала, вийшла за іншого, більш забезпеченого. Вона так прагнула гарного життя, а Дмитро тоді ще не був начальником. А потім зрозуміла, що вагітна, і не стала чоловікові говорити?

Дмитро Петрович подивився на вказану адресу, але адреса була незнайома. Хоча це зовсім нічого не говорить, адже минуло вже майже вісім років, адреса могла й змінитися.

Перед Новим роком Дмитро Петрович купив хороший телефон і подзвонив за вказаною адресою.

Йому відповів жіночий голос, то була мама Максима.

– Здрастуйте, я Дмитро, ви напевно знаєте, що ваш син листа Миколаю написав? Чи не знали? Так от, я, так би мовити за дорученням Миколая, ви мене розумієте. У нас на роботі акція “ялинка бажань” і я зняв з ялинки листа вашого сина. Я хочу зайти й передати подарунок, можна сьогодні?

Жінка схоже розгубилася, було чути, що вона запитала у сина про лист і він сказав, що справді написав Миколаю.

– Вибачте, добре, заходьте, я просто не знала, що син це написав, незручно вийшло.

– Ну що ви, не хвилюйтесь, у нас на роботі все керівництво перед Новим роком працює Миколаями! –Заспокоїв її Дмитро.

Її ім’я він чомусь не спитав, якось було незручно. А вона сама не сказала. Дмитро вслухався в її голос, ніби справді схожий на Наталю.

І його це й стривожило, і водночас розбурхало, а раптом його припущення підтвердяться? Дмитро навіть уявити не міг, як він тоді на це відреагує…

Коли він подзвонив, двері відразу відкрив руденький хлопчик, у його погляді було очікування дива.

У руках у Дмитра була велика яскрава коробка. Він від розчулення купив ще машинку з пультом управління. Саме про таку сам мріяв у дитинстві.

– Привіт, Максиме, я один із помічників Миколая. За його дорученням я приніс тобі подарунок, тримай! – і Дмитро Петрович простягнув хлопчику велику коробку.

Максим обійняв подарунок і в його очах було стільки щастя, що Дмитро вже забув, що не хотів нікого вітати.

Тут мама Максима вийшла з кімнати і він тут же їй сказав:

– Мамо, дивися, що мені передав Миколай!

Побачивши його маму, Дмитро зітхнув, навіть сам не зрозумів, чи полегшено, чи навпаки з жалем.

Це була не Наталка!

– Здрастуйте Дмитре, а мене звуть Світлана, – сказала вона і посміхнулася.

Її посмішка була дуже привабливою.

Максим у цей час розкрив коробку і вигукнув:

– Мамо, дивись, тут ще машинка є, з пультом навіть!

Після недовгих вмовлянь Дмитро із задоволенням погодився випити чаю з тортом.

– Ви знаєте, а в мене ж тридцять першого грудня день народження. Мені буде тридцять. Але напевно у вас інші плани на новорічний вечір? – Раптом запитала Світлана.

Дмитро подивився на радісного Максима, на Світлану, яку бачив уперше. І раптом зрозумів, що йому зовсім не хочеться йти до галасливої ​​компанії. А хочеться зустріти новий рік з ними, ось так просто, майже по–сімейному, він давно так не відзначав.

– Але я без подарунка, – усміхнувся Дмитро.

– Але ж ви не знали, – у відповідь усміхнулася йому Світлана…

Вони чудово зустріли Новий рік і відзначили день народження Світлани.

Потім вони разом провели старий новий рік.

А потім якось Дмитро сказав Світлані, що він більше не хоче ніколи розлучатися ні зі Світланою, ні з Максимом. І пропонує їй вийти за нього заміж!

…Сусідка Дмитра Петровича Любов Антонівна тепер просто обожнює і Світланку і Максимі, вона допомагає хлопчику в навчанні.

А Максим збирається нишком від усіх написати листа Миколаю.

Прохання у Максима цього разу буде дуже серйозне – він дуже хоче братика чи сестричку… І вірить, що це бажання теж збудеться…

Вам також має сподобатись...

Віра готувала обід, наспівуючи пісеньку. Настрій чудовий, вихідний, діти у бабусі. Увечері прийде чоловік із роботи, і вони підуть у кіно, як запланували. Пролунав дзвінок у двері. – Цікаво, хто там, наче нікого не чекала, – подумала Віра і пішла відкривати. На порозі стояла ошатна жінка з валізою в руках. – Ну, привіт, Віро! – раптом сказала гостя. – Привіт. Ми знайомі? – здивувалася Віра. – Заочно. Я про вас знаю. Можна увійти? – запитала незнайомка. Віра пропустила жінку до коридору, але вона навіть уявити не могла, хто ця жінка

Славко поїхав до своєї сестри в село. Тетяна обійняла брата. Давно не бачилися. Рідко вона їздила до міста. Родичі посиділи за столом, згадали рідних, сходили на цвинтар. Наступного дня Славко ходив і оглядав подвірʼя, старий похилений сарай і кухню. – Так, при батьку все міцніше було, – зітхнув він. – Поживу я тут поки що… – Бачу, що й обріс ти, бороду відпустив, і змарнів, мабуть, не вариш собі супу й борщу? – сказала сестра. – І сорочки не прасуєш? – Та не прасую, – зітхнув Славко. А за тиждень Тетяна почала хмуритися спостерігаючи, що робив брат

Настя вирішила знайти своє перше кохання – свого Сашка. Жінка зібралася й поїхала у його місто. Адресу вона мала. Настя швидко знайшла обшарпану девʼятиповерхівку, піднялася на сьомий поверх і подзвонила у дзвінок. Двері відкрив хлопчик років шести. – Тітко, вам кого? – здивовано запитав він. Настя застигла, а до дверей підійшла якась молода жінка в короткому вишневому домашньому халатику. – Здрастуйте, – привіталась вона. – Ви до кого? – Я… – забурмотіла Настя. – Я до Олександра Леонідовича. Запала довга пауза. – Ви трохи спізнилися, – якимось дивним голосом озвалася жінка. – Як це спізнилася? – здивовано запитала Настя. І раптом вона побіліла від несподіваної здогадки

Тетяна зі своїм коханим Миколою пішли в ювелірну крамницю. – Ну, Тетянко, вибирай, що тобі до вподоби! – діловито сказав хлопець. На вітрині виблискували каблучки, сережки… Тетяна аж розгубилася, не знаючи куди дивитися, і що вибирати. – А можна нам оцю? – сказав Микола продавчині, і показав на симпатичну каблучку з камінчиком. – Тільки я розмір не знаю… Тетяно, давай, поміряємо! – Молодята, а у вас гроші є? – продавчиня дістала каблучку, дивлячись на Миколу. – Звісно! – Микола дістав з кишені гроші. Вони чомусь були загорнуті в аркуш паперу. Тетяна глянула на згорток і застигла від несподіваної здогадки