Життєві історії

Дмитро купив подарунки, прийшов на потрібну адресу і подзвонив у двері. Йому одразу ж відкрив руденький хлопчик. У його погляді було очікування дива. В руках Дмитро тримав велику яскраву коробку. Він купив у подарунок телефон і ще й машинку з пультом управління. – Привіт, Максиме! – сказав Дмитро. – Я один із помічників Миколая. Ось, приніс тобі подарунок, тримай! Дмитро Петрович простягнув хлопчику велику коробку. Максим обійняв подарунок. Він був дуже щасливий. Нарешті з кімнати вийшла мама хлопчика. – Мамо, дивися, що мені передав Миколай! – гукнув Максим. Дмитро глянув на жінку і аж зітхнув від побаченого

– Вигадали теж мені, ми ж не круті бізнесмени, а туди ж лізуть! – бурчав Дмитро Петрович, побачивши на роботі наприкінці коридору прикрашену ялинку з сяючими вогниками.

На ялинці крім кульок та іграшок висіли кілька круглих картонних листівок із фотографіями дітей та їхніми бажаннями.

Нікого не змушували в цьому обов’язково брати участь, але фірма у них невелика і кожного видно.

Та й решта колег уже майже розібрали ці листівки, на яких діти написали свої прохання Миколаю.

Дмитра Петровича вже з самого ранку дістали жіночки з відділу:

– Дмитре Петровичу, а ви вже взяли собі з нашої ялинки бажань листівку?

– А хто вам дістався, хлопчик чи дівчинка?

– А бажання яке, можна подивитися?

Дмитро Петрович з досади зітхнув, ну не любить він ці обов’язки!

Ось своїй сусідці він завжди допомагає, Любов Антонівна старенька самотня вчителька. Вона вже не працює і Дмитро часто і для неї продукти замовляє заразом.

Вона так смішно обурюється, коли він приносить їй пакет із молоком, булочками й цукерками.

– Дмитрику, ну ви знову мене балуєте, це ж дорого! Давайте я вам гроші віддам, – вона дістає старий облізлий гаманець і хоче з ним розплатитися.

А Дмитро від щирого серця їй допомагає, він сміється, гроші брати відмовляється і просить налити чаю.

Коли він купив їй у подарунок новий гаманець і теплу кофту, Любов Антонівна заплакала і Дмитро її ледь заспокоїв.

Він і далі їй допомагатиме і до неї заходитиме і слухатиме історії, як її учні не слухалися, а потім вона заспівала їм граючи на піаніно, і вони її стали поважати. Вона з ними в походи ходила, в театри їздила, а особисте життя так і не влаштувала. І Дмитру завжди хочеться її чимось порадувати, вона ж йому не чужа людина…

Дмитро Петрович не дивлячись зняв з ялинки листівку – на нього з фотографії дивився рудий хлопчик. А нижче дитячою рукою було написано,

– Любий Миколаю! У мене немає телефону і друзі підсміховуються. А у мами зараз немає грошей, допоможи будь ласка, Миколаю! Я чекатиму.

І підпис – Максим Петренко.

Дмитро Петрович уявив хлопця і посміхнувся.

У нього самого в дитинстві була мрія – крутий велосипед, але йому не змогли тоді купити. Мама з батьком розійшлася і теж із грошима було важко.

Тож буде цьому Максиму Петренку новий телефон, хай хоч його мрія здійсниться.

До речі, знайоме прізвище, у Дмитра років вісім тому був бурхливий роман з Наталею, з однокласницею. Вони зустрілися на п’ятиріччі закінчення школи і він оторопів, як вона гарнішала. Відростила довге волосся, між іншим воно у неї рудувате, і стало дуже привабливим!

Дмитро навіть почервонів від здогадки, що промайнула – ну а раптом цей хлопчик – його син? У житті чого тільки не буває, а раптом?

Вони з Наталкою зустрічалися приблизно пів року і він уже хотів їй зробити пропозицію. Але вона раптом різко змінилася, сказала, що їде кудись із батьками.

Дмитро образився, мабуть, Наталя його не любила, раз так обірвала все без пояснень.

І не став більше шукати з нею зустрічі. Хоча через Наталку у нього тепер не складаються стосунки з дівчатами.

Він підсвідомо боявся закохатися і знову виявитися покинутим. Натомість завдяки Наталці Дмитро Петрович зробив непогану кар’єру і тепер мав гарну зарплату.

А раптом це й справді вона?

Виїхала, вийшла за іншого, більш забезпеченого. Вона так прагнула гарного життя, а Дмитро тоді ще не був начальником. А потім зрозуміла, що вагітна, і не стала чоловікові говорити?

Дмитро Петрович подивився на вказану адресу, але адреса була незнайома. Хоча це зовсім нічого не говорить, адже минуло вже майже вісім років, адреса могла й змінитися.

Перед Новим роком Дмитро Петрович купив хороший телефон і подзвонив за вказаною адресою.

Йому відповів жіночий голос, то була мама Максима.

– Здрастуйте, я Дмитро, ви напевно знаєте, що ваш син листа Миколаю написав? Чи не знали? Так от, я, так би мовити за дорученням Миколая, ви мене розумієте. У нас на роботі акція “ялинка бажань” і я зняв з ялинки листа вашого сина. Я хочу зайти й передати подарунок, можна сьогодні?

Жінка схоже розгубилася, було чути, що вона запитала у сина про лист і він сказав, що справді написав Миколаю.

– Вибачте, добре, заходьте, я просто не знала, що син це написав, незручно вийшло.

– Ну що ви, не хвилюйтесь, у нас на роботі все керівництво перед Новим роком працює Миколаями! –Заспокоїв її Дмитро.

Її ім’я він чомусь не спитав, якось було незручно. А вона сама не сказала. Дмитро вслухався в її голос, ніби справді схожий на Наталю.

І його це й стривожило, і водночас розбурхало, а раптом його припущення підтвердяться? Дмитро навіть уявити не міг, як він тоді на це відреагує…

Коли він подзвонив, двері відразу відкрив руденький хлопчик, у його погляді було очікування дива.

У руках у Дмитра була велика яскрава коробка. Він від розчулення купив ще машинку з пультом управління. Саме про таку сам мріяв у дитинстві.

– Привіт, Максиме, я один із помічників Миколая. За його дорученням я приніс тобі подарунок, тримай! – і Дмитро Петрович простягнув хлопчику велику коробку.

Максим обійняв подарунок і в його очах було стільки щастя, що Дмитро вже забув, що не хотів нікого вітати.

Тут мама Максима вийшла з кімнати і він тут же їй сказав:

– Мамо, дивися, що мені передав Миколай!

Побачивши його маму, Дмитро зітхнув, навіть сам не зрозумів, чи полегшено, чи навпаки з жалем.

Це була не Наталка!

– Здрастуйте Дмитре, а мене звуть Світлана, – сказала вона і посміхнулася.

Її посмішка була дуже привабливою.

Максим у цей час розкрив коробку і вигукнув:

– Мамо, дивись, тут ще машинка є, з пультом навіть!

Після недовгих вмовлянь Дмитро із задоволенням погодився випити чаю з тортом.

– Ви знаєте, а в мене ж тридцять першого грудня день народження. Мені буде тридцять. Але напевно у вас інші плани на новорічний вечір? – Раптом запитала Світлана.

Дмитро подивився на радісного Максима, на Світлану, яку бачив уперше. І раптом зрозумів, що йому зовсім не хочеться йти до галасливої ​​компанії. А хочеться зустріти новий рік з ними, ось так просто, майже по–сімейному, він давно так не відзначав.

– Але я без подарунка, – усміхнувся Дмитро.

– Але ж ви не знали, – у відповідь усміхнулася йому Світлана…

Вони чудово зустріли Новий рік і відзначили день народження Світлани.

Потім вони разом провели старий новий рік.

А потім якось Дмитро сказав Світлані, що він більше не хоче ніколи розлучатися ні зі Світланою, ні з Максимом. І пропонує їй вийти за нього заміж!

…Сусідка Дмитра Петровича Любов Антонівна тепер просто обожнює і Світланку і Максимі, вона допомагає хлопчику в навчанні.

А Максим збирається нишком від усіх написати листа Миколаю.

Прохання у Максима цього разу буде дуже серйозне – він дуже хоче братика чи сестричку… І вірить, що це бажання теж збудеться…

Вам також має сподобатись...

– Доброго дня, я по оголошенню, – на порозі стояла молода дівчина з сумкою через плече. Баба Оля розгублено дивилась на неї. Вона показала квартирантці кімнату. Старе ліжко, старезна шафа, а на подушці вишита серветка. – Тут навіть телевізора нема, – сказала баба Оля. – Ой, як мені у вас подобається, як затишно! – відповіла Настя. – Дивна дівчина! – думала баба Оля. – Подобається, каже, затишно. А все ж старе в мене! Та згодом вона все зрозуміла

Тетяна поверталася з роботи увечері. Її сусід Роман вже чекав на неї в під’їзді. – Тетянко, який теплий вечір! – сказав чоловік. – Додому йти не хочеться! Може прогуляємось перед сном? Подихаємо свіжим повітрям? І тут Роман раптом дістав з-за спини букетик улюблених квітів Тетяни… Вони собі прогулялися. – А в мене зовсім випадково вечеря готова! – сказав сусід. – Звичка, я ж один живу… Може складеш мені компанію, Тетянко? Тетяна погодилася, а Роман дуже зніяковів. Вечеря була і справді смачна – салат і печеня з яловичини. Роман смішив Тетяну і розповідав анекдоти… Пройшло кілька тижнів і він не витримав

Андрій був на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. – Так, мамо, слухаю, – сказав він, піднявши слухавку. – Сину, ти можеш сьогодні до мене заїхати, – попросила Наталя Іванівна. – Є серйозна розмова! – Звісно. Після роботи заскочу, – додав Андрій і закінчив виклик. У сьомій годині вечора Андрій, як і обіцяв, переступив поріг квартири матері. – Мамо, це я! – гукнув син з коридору. – Заходь на кухню. Ми тебе чекаємо! – вигукнула у відповідь Наталя Іванівна. – Ми? Хто це ми? – здивувався чоловік. Він швидко роззувся, і вирушив на кухню. Тільки-но Андрій відкрив двері на кухню, то застиг від побаченої картини

Микола приїхав у гості до батьків. Вони якраз пообідали. – О, Микола! А що ж ти один?! – здивувалися вони. – Де ж твоя кохана Катя? – Вдома залишилася, – похмуро відповів той. – Їсти будеш? – запитала Марина Андріївна. – Є суп із фрикадельками й пиріжки. Микола їв мовчки. Мати відчувала, що щось не так. – З Катею посварилися? – запитала вона. – Посварилися, – сказав Микола. – Вона не хоче святкувати мій день народження, бо вагітна вже два місяці і їй, бачте, важко. – Два місяці, кажеш? – запитав батько. – Значить тобі тільки сім місяців лишилося. – До чого лишилося? – здивовано запитав Микола. Він не розумів про що це таке батько говорить