Марія йшла гарним осіннім парком. Погода стояла тепла, незважаючи на пізню осінь, і їй зовсім не хотілося залишати цю затишну атмосферу.
– Та й додому ще зарано, – подумала Марія. – Чоловік прийде лише за дві години. А вечерю вона встигне приготувати за сорок хвилин.
Отже, можна ще побути у цьому світі тепла, свіжого повітря та хороводу яскравих соковитих фарб осені.
Ігор любив рибу. Міг їсти її три–чотири рази на тиждень.
– Мені треба було народитися поруч із морем, а я живу тут, звідки до моря далеко, – зі сміхом казав він. – Доводиться їсти переморожену рибу. Але навіть таку я все ж таки люблю більше, аніж м’ясо. Я в тебе, Марійко, не м’ясоїд.
Марійка сьогодні приготує форель. З ранку виклала на верхню полицю холодильника заморожені стейки, щоб вони потихеньку відійшли. І щось із овочів, легке, але дуже корисне.
Марія з усмішкою згадувала все їхнє життя з чоловіком. Дивлячись на різнобарвний феєрверк опалого листя, яке піднімалося від її легких кроків, жінка з вдячністю думала про те, як їй пощастило в житті.
Ігор виявився надійним і відповідальним чоловіком. З ним було спокійно й дуже затишно.
А ще Марія подумала, що давно вже їм не дзвонила донька Олена, яка зараз жила з чоловіком у іншому місті. Закінчила інститут і поїхала туди. Вони з Ігорем тоді відмовляли її. Але донька виявилася принциповою і пояснила своє рішення тим, що у рідному місті не бачить потенціалу для свого розвитку.
“Зателефоную їм сьогодні сама, Оленці і зятю, – подумала Марія, дивлячись на молоду матусю, що гуляла парком з малюком недалеко від неї. – І спитаю, коли вони з Артуром порадують нас онуком.”
Адже й пора вже їм із чоловіком стати дідом та бабою. Вони живуть разом – подумати страшно – 30 років! Навіть більше. Тридцять років і ще рік.
Марійка вискочила за Ігоря молоденькою зовсім – тільки їй двадцять виповнилося. Побачила його у подруги на весіллі – і втратила голову. А молодий дипломований інженер довго думати не став – покликав Марійку в ЗАГС вже через три місяці.
Приготувавши смачну та корисну вечерю, жінка з досадою подумала про те, що чоловік затримується.
“Ну ось, зараз би поїв, поки все свіженьке, гаряче. А то доведеться розігрівати. Це вже зовсім не те”.
Ігор прийшов о десятій вечора. Від вечері відмовився. Вигляд у нього був стомлений і засмучений.
– Щось на роботі? – спитала дружина співчутливо.
– Так, – буркнув він, відводячи очі убік. – Не хочу про це.
Ігор пішов у душ, а вийшовши звідти, подався до спальні.
– Ну що ж, ти так і ляжеш голодним? Я старалася, рибу твою улюблену готувала, овочі, – з легкою образою сказала Марія.
Чомусь саме у цей момент жінка дуже відчула свою непотрібність. Все, тепер її більше ніхто не потребує. Дочка виросла і поїхала, а чоловік… Він чомусь віддалився тепер, намагаючись довести дружині, що не така вже й важлива для нього її турбота.
– Що ти вічно, як з маленьким, зі мною, – казав він їй частенько останнім часом. І зараз теж наговорив, сказавши, що не потребує її гіперопіки.
Все це було дивним, адже раніше ця сама турбота чоловіка дуже розчулювала.
Наступного вечора повторилося те саме.
– Ігорю, давай поговоримо, – почала Марія, яка вже все передумала, поки чекала його до одинадцятої вечора на самоті.
Вечеря, приготована нею з любов’ю, знову залишилася цілою.
– Про що? – не дуже чемно запитав Ігор. – Що тобі хочеться дізнатися? Чому я приходжу пізно? Чому такий втомлений і виснажений? А сама не здогадуєшся?
Чоловік говорив з Марійкою так, ніби це вона була винна у всіх його проблемах, які звалилися на нього останнім часом.
А потім Марійка якось зустріла на вулиці їхню спільну знайому, з якою вони були дружні вже багато років. Ірина працювала з Ігорем в одній організації.
– Що у вас там діється останнім часом? Директор, чи що, лютує? — спитала Марія ніби між іншим. – Мій весь смиканий додому приходить, постійно затримується.
– Затримується, кажеш? – уважно і, як здалося Марії, з жалем глянула на неї Ірина. – Та все нормально. Все, як і раніше. І спізнюватися додому з роботи твоєму начебто й нема з чого.
У Марійки неприємно занило під ложечкою. Виходить, приховує Ігор. Обманює її просто.
– Зрозуміло… – сказала вона.
– Ти б пошукала причину його постійної відсутності, Марійко. Але в іншому місці. А то як би пізно не було. Моя тобі добра порада.
Ірина пішла, а на душі у Марійки стало бридко.
Що ж це виходить? Значить, у чоловіка хтось є? Набік бігає, як у народі кажуть – сивина в бороду? Так?
Марія чудово розуміла, що говорити на цю тему з чоловіком марно. Він не з тих людей, хто зізнається у своєму гріху. Відпиратиметься до останнього. Що тоді робити? Як з’ясувати, що у них у сім’ї відбувається і які перспективи їхнього багаторічного союзу.
– Мамо, ти що така засмучена? – Донька, подзвонила Марії і відразу вловила в її голосі сумні нотки.
– Та ні, все нормально. Просто втомилася щось, – не хотіла зізнаватись у своїх проблемах жінка.
– Ти давай це облиш! Тобі втомлюватися тепер ніяк не можна. Треба готуватися до нового етапу у своєму житті! – радісно продовжувала Олена.
Марія, занурена у свої невеселі думки, не відразу вловила сенс слів дочки.
– Мамо, ну ти що? Прокинься! Ти не розумієш, на що я тобі натякаю?
– Ні поки що…
– Ну, що ти! У нас із Артуром скоро синочок народиться. Я вже на УЗД була. Сказали – хлопчик буде! – емоційно продовжувала донька.
– Доню, ось це так новина! Вітаю тебе! Радість яка! Батьку ввечері розповім, він теж дуже зрадіє! – стрепенулась Марія, приємно вражена чудовою звісткою.
Але Ігор відреагував дуже дивно, чим неприємно здивував дружину.
– Ну от і перші атритубути старості завітали. Щось я морально поки що не готовий до звання діда. Мені здається, що я ще досить молодий і сильний, щоб ставати просто дідусем, – вирішив все перевести в жарт чоловік.
– Ігорю, ти говориш дурниці! Можна бути молодим дідом, залишаючись при цьому і чоловіком, який любить, і навіть дбайливим сином. Ось як тобі пощастило! Подумай!
У Марії ще була жива свекруха. Більше того, ця жінка, якій було під вісімдесят, могла дати фору будь-якій молодій.
У них із невісткою вже багато років були непогані стосунки. І саме цей факт дозволив Марії думати про те, що їй треба серйозно поговорити зі свекрухою про її сина.
– Ти думаєш, набік бігає? – прямо спитала Валентина Борисівна у Марійки, вислухавши її скарги.
– А що мені ще думати? Говорити з ним марно. Відмовлятиметься. Але ж так далі жити теж не можна!
– Та не бери в голову, Марійко. Ну скільки він ще пофестивалить на шостому десятку? Скоро заспокоїться. І буде біля тебе сидіти та онуків бавити. Та й ти перейди на Оленку та її турботи, – порадила їй свекруха.
– Складно це все… Вдавати, що нічого не відбувається. Хоча я чудово бачу, що Ігор щось приховує від мене. І він має інше, таємне життя.
– А що ти хочеш? Почати з ним розлучатися? Ділити все ваше майно, нажите за тридцять із лишком років спільного життя?
Бігати судами, втрачаючи там нерви і здоров’я? Крім того, вислуховувати не зовсім щирі співпереживання знайомих і друзів. А також здивовані вигуки нашої численної рідні. Ти хочеш цього? Оленка вас порадувала, вам з Ігорем треба до радісної події готуватися, а ви замість цього сваритиметеся. Ну, навіщо вам все це, Марійко? Будь вище цього. Не він перший, не він останній. Заспокоїться.
Але розмова зі свекрухою зовсім не принесла очікуваного ефекту. Навпаки, Марія ще більше зміцнилася в думках про те, що чоловіка час виводити на чисту воду.
Але життя внесло свої корективи.
Незабаром Марійка взяла відпустку й поїхала до дочки, щоб допомогти їм із чоловіком підготувати дитячу кімнату, купити все необхідне для народження малюка. А також бути поруч із дочкою в той момент, коли на світ з’явиться її синок та онучок Марії.
Поверталася вона додому вже у статусі бабусі. Данилко був копією своєї бабусі, це відзначили всі, кому довелося побачити його в перший місяць життя.
Марія була в піднесеному настрої. Тепер її вже не так сильно засмучував той факт, що чоловік їй не вірний.
А виходячи з вагона поїзда, який привіз її зі столиці до рідного міста, Марія оступилася пошкодила ногу.
Сидіти вдома з гіпсом було стомливо і дуже незручно. Тепер їй постійно доводилося просити чоловіка про елементарні речі. І все, що раніше робила Марія спритно і з радістю, тепер невдоволено робив Ігор.
– Слухай, я там список продуктів приготувала. Не забудь після роботи зайти в магазин, – говорила Марія чоловікові вранці.
– Ігорю, а ти чому досі не сплатив комуналку? – Запитувала вона у насупленого чоловіка.
– Сміття винеси, скільки може воно тут стояти? Ну запах же ж, Ігорю! – наче між собою нагадувала дружина.
– Та що це таке? – Не витримав незабаром чоловік. – Я що тобі – хлопчик на побігеньках? У мене також є свої справи. І я втомлююся на роботі. А мені доводиться ще й удома працювати – посуд, продукти, сміття, прибирання! Скільки можна?
– А що ти пропонуєш? Давай наймемо хатню робітницю. А ти зі своїми терміновими справами до речі взагалі можеш сюди не приходити, щоб не дратуватися від вигляду слабої та нелюбої тепер дружини, ледве приховуючи сльози образи, сказала Марія.
– А ти знаєш, я так і зроблю! Все, набридло!
Ігор раптом зібрав речі й пішов від Марії, залишивши її практично у безпорадному стані.
Вона не могла повірити у таку зраду.
До неї цього ж дня переїхала Валентина Борисівна, яка взяла більшу частину турбот на себе. Свекрусі так і не вдалося вмовити Марію не подавати на розлучення.
– Він повернеться, Марійко. Ось побачиш! Ігор нерозумний, звичайно. Але нащо його за це так карати?
– А він мені більше не потрібний. Зовсім. Такої зради я від нього ніяк не очікувала. Ну хай би від здорової пішов. Але навіть не дочекатися того, коли мені знімуть гіпс – це взагалі вище за моє розуміння! – гнівно відповіла свекрусі Марійка.
Вони розлучилися і поділили все майно через суд. Це було нудно й емоційно важко. Але Марія не думала відступати.
Жінка тепер повністю переключилася на дочку та онука. Часто їздила до них у гості після того, як облаштувала свій побут у новій однокімнатній квартирі.
Вона була майже щаслива – здорова і щаслива дочка, внучик, який просто любив бабусю. Що ще потрібно жінці на шостому десятку? Про зраду Ігоря вона намагалася не згадувати. Але частенько переживала, адже тридцять років із життя не викинеш.
А потім, через п’ять років після їхнього розлучення, Ігор подзвонив у двері Марії.
– Чого тобі? – запитала вона.
– Марійко, у мене біда, – відповів колишній чоловік, який схуднув і зовсім змінився.
Виглядав Ігор не дуже. І його слова, швидше за все, були правдою.
– А я тут до чого?
– Мені потрібна твоя допомога. Я занедужав. Емма мене покинула. Я тепер живу сам. Але лікарі попередили, що незабаром мені потрібна буде допомога та догляд близьких людей. А в мене з близьких лише ти і донька. Але Оленка далеко, у неї своя родина…
Свекруха вже рік як була в іншому світі, і Ігорю тепер справді сподіватися не було на кого.
– Мене в тебе теж нема. Вибач, але ти сам зробив цей вибір.
– І що тепер? Невже тобі мене не шкода? Ну чисто по-людськи…
– Жаль? Ні. Як ти зі мною, так і я з тобою. Ні, вибач, але на мою допомогу ти не можеш розраховувати. Зрадників я не вибачаю. Навіть тих, хто від життя отримав сповна.
Ігор пішов. А Марія подумала, що навіть тридцять років життя з цією людиною не зробили їх рідними. А може, вони були рідними, але чоловік одним своїм вчинком перекреслив усі ці роки, зробивши їх зовсім чужими людьми.
Дивно, але їй зовсім не було його шкода…
