Життєві історії

Ігор вийшов із кафе після поминального обіду. Син пропонував підвезти, але він відмовився. – Пройдусь. Мені потрібно, прийти в себе, – сказав чоловік синові у відповідь на його занепокоєння. Пішов Ігор додому. Подумалося йому – адже там зараз порожня квартира. Вдома нікого. І тепер так буде до кінця днів. – Люба, як мені тепер жити без тебе, – знову і знову запитував Ігор. В роздумах чоловік зайшов до квартири, пройшов на кухню. Раптом у квартиру подзвонили, Ігор відкрив двері, подивився хто прийшов і застиг від несподіванки

Після проведення у кафе поминального обіду Ігор вирушив додому пішки. Син пропонував поїхати разом машиною, але він відмовився.

– Пройдусь. Мені потрібно побути трохи на свіжому повітрі, прийти в себе. Ви їдьте, не хвилюйтеся за мене, – сказав синові у відповідь на його занепокоєння.

Одягнувся, вийшов із кафе і пішов потихеньку. Ішов, не бачачи нікого навколо, подумки переживаючи останні події.

Ось і залишився сам на схилі років. За місяць виповниться вже шістдесят дев’ять. Як тепер жити одному? Без Люби.

Ігор не міг собі таке уявити.

Чомусь подумалося – треба ж Любаша народилася 8 Березня, а пішла також у свято – 14 лютого. І виповнилося їй лише шістдесят шість, ще б жити та жити… Та й взагалі – чоловіки раніше зазвичай ідуть. А тут ось Люба поспішила, пішла раніше за нього.

У сина своє життя. Вони з дружиною бездітні і вже звикли до цього.

Тож онуків у них із Любою не сталося. А тепер ось Ігор залишився сам.

Бреде додому Ігор, ледве ноги пересуває. Подумалося йому – адже там зараз порожня квартира. Вдома нікого. І тепер так буде до кінця днів.

Іде Ігор. А у самого сльози до очей підступають. Заплакати б зараз на весь голос, та не можна, люди навколо…

Люба, люба Люба… Як швидко пролетіли наші роки спільного життя. Прямо як одна мить. Усі сорок шість років.

Тепер вже здається, що й не сварилися ми ніколи. Були, звісно, непорозуміння, сварки, але якось швидко само собою вщухало.

Озираючись назад, Ігор розуміє, що це Люба завжди знаходила якісь потрібні слова у потрібний момент, і тоді в їхній сім’ї знову наставав мир і лад.

– Люба, як мені тепер жити без тебе, – знову і знову запитував Ігор.

А потім пішли, покотилися дні Ігоря. Поодинокі. Невиразні. Один схожий на інший.

Він тепер вдівець… Слово якесь погане. Ніколи не думав, що його торкнеться, буде про нього сказано…

Любу він відвідував часто. Прийде до неї на могилку, сяде на лавку, довго дивиться на її фото. А потім починає розповідати. Говорить, як живе без неї, як дні для нього довго тягнуться. А ще – що чекає, не дочекається зустрічі з нею, з коханою. Скоріше б!

– Містечко, Люба, я для себе забронював поряд з тобою. Бачиш, ось і огорожу зробив подвійну, щоб ніхто її не зайняв.

За рік він поставив пам’ятник Любі. Довго вибирав, доки не знайшов той, який йому сподобався. Припав, як то кажуть, до душі.

На пам’ятнику написав:

«У цей час я гостювала на землі… І дві дати – народження та відходу Люби».

Минув ще рік. Ігореві допомагала скрасити самотність Антоніна, його сусідка по сходовому майданчику, хрещена сина. Вони багато років дружили сім’ями, відколи ще в’їхали в цей будинок.

Жили дружно, завжди усі свята відзначали разом. Сусідка давно вже живе одна.

Вона турбувалася за Ігоря, підтримувала його, але намагалася не докучати своїм суспільством.

Іноді тільки приготує або випече щось смачненьке і принесе Ігорю.

– Пригощайся. І годі вже журитися. Час прийти до тями. Адже ти не тільки собі шкодиш, а й душі Любі спокою не даєш. Адже вона відчуває твій непереборний смуток. Я знаю, Ігоре, що кажу, сама через все це пройшла.

А Ігор тільки рукою махне і відвернеться ненадовго, аби приховати свої зволожені очі.

– Мабуть, Антоніна має рацію, – часом думалося йому. – Треба жити далі. Любу вже не повернеш.

Ігореві кілька разів снилася Люба. Уві сні він хотів підійти до неї, взяти за руку, але чомусь не міг. Чи не виходило.

А Люба стояла і мовчки дивилася на нього. Сумно так дивилася, без посмішки. Хоча зазвичай була товариська, життєрадісна, усміхнена.

Антоніна, як і раніше, запрошувала Ігоря до себе на якісь урочисті дати. Вони сиділи за столом удвох, згадували минуле. Згадували, як жили весело та цікаво.

Іноді і Ігор готував щось незвичайне та запрошував Антоніну до себе на обід чи вечерю.

І якось непомітно вони обоє зрозуміли, що разом їм легко та вільно. І вже нудно один без одного.

А одного дня настав день, коли Ігор сказав:

– Тоня, може, ти переїдеш жити до мене? Мені здається, що Люба була б не проти, вона б схвалила…

Антоніна не заперечувала. З того часу вони почали жити разом.

Вам також має сподобатись...

Ліда мила посуд, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила троюрідна сестра Тамара. – Привіт, як справи? – одразу запитала вона. – Привіт. Займаюся домашніми справами, – відповіла Ліда. – Я до тебе у справі дзвоню, – сказала Тамара. – Можна до вас приїде моя Настя? Вона дуже хоче побачити ваше місто. – Знаєш, Тамаро, у нас зараз не найкращі часи, мене нещодавно на роботі скоротили, – спробувала відмовити Ліда. – Настя вас особливо не потурбує, – заспокоїла Тамара. – Ну добре. Нехай приїжджає, – погодилася Ліда. Але жінка навіть уявити не могла, що їй доведеться пережити за ці дні, поки у них гостюватиме племінниця

Віра готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Номер був не знайомий. – Слухаю! – сказала Віра, піднявши слухавку. – Привіт, Віро! – радісно вигукнула її сестра Оля. – Привіт, – без жодної радості відповіла сестра. – Потрібна твоя допомога…, – почала здалеку Оля. – Нічим не можу допомогти! – відразу повідомила Віра, не бажаючи слухати прохання. – Ти що, на мене чомусь образилася? – не зрозуміла Оля. – Ти ще питаєш? Після того, що ти зробила, я й знати тебе не хочу! – не витримала Віра. – Ти про що? Що я такого зробила? – здивовано запитала Оля, не розуміючи, що відбувається

Ганна Михайлівна мріяла про хату в селі. І от на ювілей син Євген з невісткою Валерією подарували їй дачу. Перед черговим сезоном Євген сказав матері: – Торік ти посадила мало овочів, тепер давай більше. – Навіщо більше?! – здивувалася Ганна Михайлівна. – Закрутки зробиш, – сказав син. – Взимку домашнім будемо харчуватися. – Я не вмію робити закрутки і не хочу вчитися! – строго відповіла Ганна Михайлівна. Та син зрозумів її по-своєму… Якось жінка приїхала в село і раптом побачила на своєму подвірʼї якогось незнайомця. Ганна Михайлівна глянула, що він робить, і за голову взялася від побаченого

Валентина помила посуд, і стала чекати чоловіка з роботи. У двері подзвонили. На порозі стояла свекруха. Вона була трохи розгублена. – Щось сталося, Ганно Романівно? На вас немає обличчя, – запитала Валя у свекрухи. – Можна я пройду, – тихо промовила Ганна Романівна. – Ой, звісно. Я просто розгубилася. Роздягайтесь, я вам каву наллю. А може ви їсти хочете, у мене все готове. Тільки Олег затримується, – прощебетала невістка. – Валя, Олег не прийде! – раптом сказала свекруха. – Що ви таке кажете? Як не прийде? Чому? – Валентина здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається