Життєві історії

Віра була на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. – Віро, приїжджай. Твоєї мами не стало, – почула жінка в слухавці голос сусідки мами. Віра приїхала, як тільки змогла, але на прощання вона так і не встигла. Жінка зайшла в квартиру мами, навела порядок. – Так, треба залагодити всі справи, – вирішила жінка, взяла документи матері b вирішила до нотаріуса. Але яке ж було її здивування, коли Віра дізналася, що заповіла їй мама

– Баба Валя, та що ж ви таке важке носите? – по-доброму обурилася сусідка Олена.

– Оленка, та я ніби потроху взяла, а як вийшла важка сумка: картопельки ось купила, цибульки, моркви, капусточки … Так борщика захотілося, кинулася, а овочі всі закінчилися. – виправдовувалася Валентина Іванівна. – Як на зло цукор закінчився, молоко ось котику своєму ще купила.

– От і навантажили, сумку від землі не підняти… – сказала Олена. – Давайте, допоможу вам.

– Ой, дякую тобі, моя дитинко.

Олена, сусідка Валентини Іванівна, поселилася тут нещодавно, винаймала квартиру. Вона приїхала звідкись з далеку, вчитися в університеті. Не лише навчалася, а й підробляла, щоби платити за навчання. Дівчина була усміхнена, проста і завжди допомагала, чим могла літній, самотній жінці. Іноді продукти дорогою додому купить, сміття винести допоможе, а то й прибере… Бачила вона, що дуже важко і самотньо живеться Валентині Іванівні.

– Яка ж ти розумниця, моя гарна. Ось молодці твої батьки, виховали яку доньку хорошу. – усміхалася Валентина Іванівна. – Пощастило їм. На старості років яка помічниця буде під боком. Не чекає на них, на відміну від мене, самотня старість. Я ось так виховати не зуміла…

– А у вас є діти? – Здивовано запитала Олена.

– Так, є дочка. Віра. – опустила очі Валентина Іванівна. – Вона гарна в мене, просто дуже зайнята. Робота у неї складна, важко зараз, розумієш, гроші заробляти. Та й живе далеко, як вона допоможе мені з іншого міста?

– Ну так, якщо вам зовсім важко буде, тоді як бути? – Запитала Олена.

– Не знаю. – знизала плечима Валентина Іванівна. – Напевно, щось дочка придумає. Я сподіваюся.

Як у воду Олена дивилася. Занедужала Валентина Іванівна. Так важко, що кілька днів підвестися не могла.

Олена з занять йшла, по дорозі купила свіжого хліба і зайшла до сусідки.

– Баба Валю, ви де? – гукнула вона з порога.

Не дочекавшись відповіді, пройшла до квартири. Валентини Іванівни на кухні не було. Олена постукала у двері спальні і почула звідти тихий голос:

– Оленко, заходь.

– Що сталося? – захвилювалася Олена.

– Щось я дуже зле почуваюся, дитинко. – сказала тихим голосом Валентина Іванівна. – Ти виклич будь ласка швидку.

Швидка приїхала. Подивились, зробили все необхідне але в палату не забрали. Сказали, що немає підстав.

– Ви повинні  контролювати щоб вчасно приймала всеи. – сказав чоловік у білому халаті. – Зрозуміли мене?

Олена розгублено кивнула.

– Ось і добре. А ми поїхали. – сказав він і зібравши свою валізку поспішив на наступний виклик.

– Ой! Що ж тепер робити? – занепокоїлася Валентина Іванівна.

– Може доньці Вірі вашій подзвонити? – Запитала Олена.

– Перпеживаю, що вона сваритиметься, що я її від роботи відволікаю через дрібниці. – схвильовано сказала Валентина Іванівна. – Знаєш, яка вона у мене строга…

– Хіба ваша недуга дрібниця? – Запитала Олена. – Давайте я її сама наберу!

Валентина Іванівна невпевнено простягла телефон Олені.

– Може, все-таки не треба їй дзвонити? – схвильовано спитала вона. – Все обійдеться. Пройде. Поки вона доїде, я вже відійду і вона буде знову незадоволена.

Але переживала Валентина Іванівна даремно. Телефон Віри було вимкнено. Щоразу Олена набирала, але у відповідь говорили те саме: “Абонент тимчасово недоступний…”

– Може, у неї якийсь інший номер є? – Запитала Олена.

– Не знаю, він у мене один, і вона мені з цього номера завжди набирала. – розгублено сказала Валентина Іванівна.

– А коли вона востаннє вам дзвонила? – Запитала Олена.

– Не пам’ятаю… – знизала плечима Валентина Іванівна.

– Зрозуміло… – сказала Олена. – Тоді я з вами буду. Не можу ж я вас у біді кинути.

– А заняття як же? – спитала Валентина Іванівна.

– Відпрошусь, нічого страшного. – сказала Олена.

За тиждень, коли Валентині Іванівні стало вже краще, у неї несподівано задзвонив телефон. Дзвонив незнайомий номер.

– Алло. – Сказала вона знявши трубку.

– Мама! Це я, Віра ! Мамо, я закордоном! Приїхати не можу, у мене важливе відрядження! Тривале. Ти там як? Не нездужаєш? – Запитала дочка.

– Нездужаю. – відповіла Валентина Іванівна.

– Тримайся! – серйозно сказала дочка. – Ти ж знаєш, що мені з тобою поратися ніколи! Що в тебе? Те що завжди?

– Так. – відповіла Валентина Іванівна.

– Я надішлю тобі грошей! – сказала дочка.

– Не треба, я все маю. – відповіла Валентина Іванівна.

– Ну от і добре. Більше я тобі нічим не можу допомогти. Бувай. Я ще зателефоную. – Сказала дочка і поклала трубку.

У трубці запікали короткі гудки. Валентина Іванівна розгублено подивилась на Олену.

– Добре, що вам краще. – сказала та.

Так вони жили поряд місяць за місяцем. Олена допомагала по доброті душевній Валентині Іванівні, шкода їй було самотньої, літньої людини. А та завжди рада була, коли Олена приходила, хай навіть ненадовго.

*****

– Валентино Іванівно, ви точно вирішили? – запитав строго нотаріус.

– Точно. – відповіла жінка похилого віку.

*****

А невдовзі Валентини Іванівни не стало. Олена розгубилася. Вона так звикла до своєї усміхненої сусідки, що здавалося, вона втратила рідну і дуже близьку їй людину.

“Треба попередити доньку Валентини Іванівни.” – подумала Олена, але додзвонитися їй знову не змогла. Та передзвонила сама, через тиждень після прощання. Дізнавшись, що трапилося, вона, як не дивно, приїхала в місто наступного дня і пішла до нотаріуса, залагодити всі справи.

– Як це я не спадкоємиця? – обурено сказала Віра. – Та я єдина і законна спадкоємиця!

– Ні, залишено заповіт і він не на ваше ім’я. – Сказав спокійно нотаріус.

Та намагалася сваритися з нотаріусом, потім з Оленою, яка нічого не розуміла…

– Я тобі влаштую! Ти, пройдисвітка! Втерлася в довіру до старої людини! Скористалася її довірливістю! – вигукувала донька Валентини Іванівни. – Поверни мені мою квартиру або я в суд подам!

Але все це було марно, тому що заповіт набрав законної сили…

Вам також має сподобатись...

– Мамо, я виходжу заміж! Мені Сергій пропозицію зробив, – вигукнула Віра, повернувшись додому. – Це чудово. Але коли ж ти нас познайомиш? – Ліля глянула на доньку. – За тиждень, я покличу його на бабусин ювілей! – пояснила дівчина. У суботу вся родина зібралася за столом. – А ось і ми! – Віра тримала за руку симпатичного хлопця. – Це мій наречений, Сергій! – Приємно познайомитись, я…, – почав представлятися Сергій, але не встиг. – Геть звідси! Пішов геть! – Ліля схопилася з місця і кинулася до зятя. – Мамо, ти чого? Що сталося? – Віра здивовано дивилася на матір, не розуміючи, що відбувається

– Марія, завтра моя мама запрошує нас з тобою у гості. Хоче з тобою нарешті познайомитися, – радісно сказав Микола своїй нареченій Марії. – Ні! – раптом вигукнула Марія. – Що «ні»? – не зрозумів Микола. – Ми з тобою розлучаємося! – несподівано заявила дівчина. – Як розлучаємося? Чому? – перепитав Микола. – Ти ще смієш питати про це, після того, що ти зробив! – не витримала Марія. – Та що ж я зробив?! – Микола здивовано дивився на свою наречену, нічого не розуміючи

У Сергія Петровича не стало дружини Марії. Після поминок він зовсім знітився. Вже в хаті не пахло ароматною випічкою, не чулися запахи борщу, чи млинців. Єдине, що у сусідів жила улюблена кізочка дружини – Квітка. – Що, Квітко, плачеш і ти? – часом говорив до неї Сергій Петрович. – Відчуваєш, що нема вже нашої Марійки… А якось Сергій Петрович почув, що сусіди хочуть продати Квітку. Він не спав цілу ніч, а зранку пішов до сусідів. – Що це ти, Сергію Петровичу, так рано?! – ахнув сусід Іван, побачивши діда. Іван не розумів, що відбувається

Вероніка крутилася на кухні. Вона готувала вечерю, бо ж незабаром мав прийти її чоловік Роман. Вона підготувала м’ясце, начистила картоплі, хотіла все потушкувати, мало вийти смачно. Раптом у неї задзвонив телефон. – Алло, привіт, – сказала вона грайливо у слухавку. – Коли ми зустрінемось? – пролунав чоловічий голос. – Скоро. Через два тижні мій Роман їде у відрядження, – сказала дівчина. – Тоді до зустрічі, цілую, – поклав слухавку співрозмовник. Раптом почувся звук вхідних дверей і Вероніка застигла від несподіванки