Михайло стомлений зайшов у квартиру, зняв стару куртку й відклав убік.
– Прати треба, брудна.., – подумав він.
– Тетяно, а що, Олени ще нема вдома, пізно ж уже? – гукнув він дружині.
Поїздка була довга. Вчора в ніч до іншого міста товар відвозив, втомився дуже…
Тетяна виглянула з кухні.
– Мишко, мий руки, їсти хочеш мабуть, ти ж більше доби їздив?! – сказала вона.
– Голос у дружини ніби веселий, а очі якісь сумні, видно, Оленка знов щось виробляє, – подумав Михайло. – Сімнадцять доньці, виховували її, виховували, старалися все для неї, що могли робити… І ось виростили доньку…
Олена їм нещодавно заявила таке, що батько оторопів.
– Та я так, як ви, не збираюся жити! Все життя ви, як бідні, навіть єдиній дочці нічого купити не можете, я вічно в поношеному чужому ходжу! – сказала Олена і, гримнувши дверима, пішла.
Михайлу в рейс вже збиратися, а він аж присів. Та як же це? Та вони з Тетяною все для Оленочки, і на танці, і на різні заняття її водили. І на відпочинок у село їздили, а три рази навіть за кордоном були, хоч і непросто їм це далося.
І ніби навіть одягали Олену, як лялечку. Рідні їх у селі захоплювалися:
– Ваша Оленочка красуня, ну прямо принцеса. Дивись, батько, скоро від женихів відбою не буде!
Ну бувало, що віддавали їм речі дитячі хороші від рідних для Оленки, що ж тут такого? Речі чисті, майже не ношені, діти швидко ростуть, зносити не встигають, чому б їх і не надіти? Вони доньці багато нового купують, чому ж іноді не взяти, якщо віддають?
От і нещодавно щось таке віддали, сукня гарна, кофтинки там усілякі. Ну і що? Тетяна он молодшій сестрі теж віддає.
Так Олена носом покрутила:
– Старе безглузде, не модно це! І телефон у мене старий, як завжди вам на мене грошей шкода!
Таня їй намагалася сказати, що багато на квартиру йде на їжу, на заняття. Та й Олені багато купують. Але Олена лише своє твердить:
– У подруги Полінки родичі не більше за вас отримують, а їй і мобільник новий і джинси і грошей дають. А в мене як завжди, наче я біднота якась!
І пішла, тільки дверима гримнула…
Тетяна тоді довго одна сиділа на кухні. Все життя перед очима промайнуло. Як же ж так, адже вони з Мишком старалися, що вони не так зробили? Чому з Оленкою зовсім немає порозуміння?
…Донька народилася рівно в термін. Тетяна повірити не могла – дитина, це їхня з Мишком дитина, маленька дівчинка!
Вона мовчки, з якимось навіть благоговінням розглядала їх із Мишком донечку.
Яка вона солодка, ніжна, як маленька лялечка. Ручки й ніжки сповиті, а так хочеться розгорнути і подивитися!
Але не можна, насваряться!
Але зате, якщо чепчик трохи відсунути, видно маленькі вушка. А потім донечка очі відкрила, і Таня від ніжності мало не заплакала! Вона завжди маленьку свою захищати буде, нікому образити не дасть!
Мишко чекає на них. Він навіть удома все переробив, поки Таня у пологовому була. Квартиру перемив усю, пелюшки нові, що Таня не встигла, переправ у машинці.
Чоловік у Тетяни – золото, пощастило їй із чоловіком. Все вміє робити і про Таню так дбає, що їй іноді навіть незручно.
Вони з Мишком рік тому одружилися, і так їм обом дивно, що вони вже чоловік і дружина, в щастя своє іноді й повірити важко.
Тетяна у книгарні продавчинею працює. А Мишко водій-експедитор, по магазинах товар розвозить.
Дівчата їх з Мишком одразу засватали, як його побачили. Вони обоє рудуваті, та ще й з ластовинням. У Михайла досі батьки в селі живуть. А у Тані тато сільський, а мати міська.
– Іди, твій приїхав, – Таню покликала їхня завідувачка книгарнею Зоряна Павлівна. – Іди товар прийми, поки в залі нема нікого. Мишко просив саме тебе до нього надіслати, Тетянко…
Ось і доїздився Мишко, кохання у них з Тетяною, одружилися…
Тетяна щаслива, у них з Мишком багато планів, батькам її Мишко дуже сподобався.
Донька народилася, Оленкою назвали.
Олена – гарне ім’я. Донька для мами і подруга, та й помічниця.
Олена у них чудова, красуня й розумниця.
Озирнутися не встигли – ось уже й побігла, ось і говорити почала без угаву! І найголовніше – вони завжди разом. І в село до бабусь і дідусів, і на ковзанку, і в кіно.
Оленка любить із татом у шашки грати, тато її до спорту привчив. І в похід ходили вони всією родиною, і в бадмінтон грали, і у волейбол.
Пишається Тетяна – сучасна у Тані й Михайла родина, спортивна…
…Від усіх цих спогадів сльози у Тетяни на очах. Але вона і вигляду ніколи не показувала, щоб Мишка ще більше не засмучувати.
Олена тоді їм заявила, що їй вісімнадцять скоро і вона в інше місто поїде вчитися. У книгарню, як мама, вона точно не збирається. І тільки не треба її тримати, це її життя!
А тепер уже пів року, як Олена поїхала. Обіцяла дзвонити, а насправді дзвонить не часто. А останнім часом так взагалі сказала, що поки не приїде, ніколи їй…
Мишко спочатку розсердився, сказав грошей їй не переказуй, раз така самостійна!
Потім заспокоївся – ніби ж вступила сама, вчиться, та й стали їй грошей надсилати.
Олена дякувала, але якась вона не така стала…
Тетяна від незнання, як там дочка, переживала дуже. А одного разу, поки Мишко був у рейсі, Тетяна нишком від усіх сіла на автобус і поїхала до сусіднього міста, де донька навчалася.
Додому Тетяна повернулася зовсім ніяка від того, що побачила. Краще б і не їздила!
Таня хотіла просто на Олену здалеку подивитися. Серце ж матері відчуває, побачить дочку і одразу зрозуміє, добре, чи ні їй. Але такого побачити Тетяна точно не очікувала…
Вона довго стояла біля гуртожитку технікуму, де Олена з подругою вчилися, але Олени не було.
Вона вже хотіла зателефонувати дочці, і сказати, що приїхала її побачити, але раптом побачила двох нафарбованих, на високих підборах, дівчат.
Спочатку вона навіть не впізнала їх, а потім зрозуміла, що одна з них є її Оленочка, а друга – Аліна, з якою вона поїхала разом вчитися.
До свого сорому Тетяна, ховаючись за людьми, пішла за дівчатами, доки вони не підійшли до будівлі готелю.
Дівчата з кимось весело привіталися і зайшли, а Тетяна розгублено стала посеред вулиці, не знаючи, що й думати.
Додому вона їхала і сама на себе сварилася. Думки всілякі лізли, а самій сумно, адже вона збиралася доньку від усього світу оберігати, захищати! А якщо вона поганою доріжкою пішла? Ні, не могла Оленка так вчинити, вони ж її в любові виховували, та й до роботи привчали.
Не ледачою вона росла – і підлогу вимиє, і посуд, і плиту почистить і вміє готувати.
– Це вік такий, вона все зрозуміє, прийде одумається, – вмовляла себе Тетяна.
Навіть у церкву вона сходила, Божій матері свічку поставила. Та й сама молитву вечорами читала, і погані думки гнала від себе.
А через тиждень подзвонила Оленка, голос рідний, дзвінкий, як і раніше,
– Мамо, тату, я так скучила, ви вибачте, що рідко дзвонила, справді ніколи було. Я приїду через два дні і все розповім.
Мишко навіть від вигідного рейсу відмовився – донька приїжджає. А Тетяні й радісно і боязко, з якими новинами їде донька? Але вигляду вона не показувала.
Приїхала Олена – змінилася, подорослішала, покращала.
Інша якась стала, гостинці почала діставати.
– Мамо, я тобі модну сумочку купила! Тату, а тобі ремінь із пряжкою гарний і шарфик теплий, щоб тобі в поїздках не холодно було! Мамо, тату, ви мені вибачте, я нерозумна була. Прикрі речі вам говорила, давайте більше це не згадувати, будь ласка.
Ми з Алінкою пожили там самостійно, а гроші як вода, раз – і нема їх!
Тож ми з нею на підробіток влаштувалися. У готелі підлогу мили, у номерах прибирали, постільне міняли. Ось на подарунки вам назбирала, – Олена ніяково посміхнулася.
– Ну мамо, тату, дякую, що вірили в мене, що поїхати не заборонили. Ми з Аліною там відчули цю саму самостійність… Ви з татом найкращі! Я напевно рік довчуся і переведусь в наше місто, гаразд?
Тетяна не витримала, підійшла, обійняла доньку. Думки різні в голові крутилися, але дякувати Богові все тепер добре буде.
Олена і справді рік там довчилася і перевелася до рідного міста.
Потім на роботу влаштувалася за фахом.
А нещодавно вона попередила, що хоче батьків зі своїм коханим познайомити. Андрій їй пропозицію зробив і Олена дуже щаслива.
Вона дуже хоче, щоб вони мали таку ж дружну сім’ю, як мама з татом. Щоб усе разом – і дітей виховувати, і гратися з ними, і всією сімʼєю разом проводити час. Це ж щастя – бути поряд із рідними!
– Ну що, кохана, – Мишко обійняв Тетяну. – Ось і виховали ми доньку, зовсім вона стала дорослою. Тепер онуків будемо чекати і виховувати.
І все знову повториться спочатку…
