– Агов, хазяйко! Молока сьогодні наллєш?! – почувся голос нового сусіда Геннадія у Ольги в коридорі.
Вона відкрила двері й кивнула:
– А як же ж! Ще тепле, ось беріть вашу банку. Як і домовлялися.
Вона показала на стіл, де стояла баночка з козиним молоком.
– Ти б приносила сама, якщо не важко, – попросив сусід. – А то я буває, зайнятий ремонтом, так і забути можу, чи пізно згадаю…
– Не старий ще забувати, ну та гаразд, – погодилася Ольга й посміхнулася.
Геннадій постояв біля порога, наче бажаючи щось сказати, але Оля вийшла з дому, сказавши коротко:
– На городі я аж до вечора. І поливати, і полоти треба, трава пре. Ніколи сидіти… Вибач.
Ользі було 55 років. І жила вона у селі.
Оля була місцева. Тільки після школи їздила вона у місто вчитися, потім повернулася, вийшла заміж за місцевого хлопця.
Прожили молоді разом поки не виросла їхня дочка. Поїхав чоловік на заробітки у місто, щоб заробити якомога більше доньки на навчання в інституті, та там і залишився – знайшов нову дружину.
Розлучення оформили швидко, майже не бачилися. Оля не могла повірити, що ось так можна прожити разом стільки років, і раптом розлучитися. Переживала.
Але і мати, і сестра, і дочка Олена, підтримали її морально.
Так і залишилася Ольга у сорок п’ять років одна. І дочка в місті знайшла роботу, влаштувала своє життя, і чоловік покинув…
Але Ольга взяла себе в руки. Вона працювала на пошті, одна поралася з городом, завела двох кіз, які вимагали й уваги, і догляду.
Тепер вона вже була на пенсії, і чекала в гості доньку з сім’єю. Але приїжджали вони не часто, на свята, а іноді тільки на вихідних.
У селі мало було яскравих подій, але тепер усі спостерігали, як в Олі з’явився сусід – Геннадій, пенсіонер з міста.
Діловитий, активний, він одразу почав ремонт у хаті, а Оля продавала йому молоко і яйця.
Жінка зауважила, що сусід задивляється на неї, і їй це було незвично.
Давно вона не бачила уваги від чоловіків, жила собі спокійно.
Якось, принісши йому молоко, Оля присіла на лавку на подвірʼї. Вона задивилася на новий сарай, який збудував господар.
– Як тобі? – голосно запитав Геннадій. – Піде для інструментів і дров?
– Звісно, навіть шикарно! – кивнула Ольга. – Можна було б і простіше…
– Ну, ні, робити, так на совість. Бо ж для себе, – сказав Геннадій і сів поруч. – Ох, не вистачає мені господині в хаті. Я років п’ять, як розлучений. А все не звикну жити один. А тут тим більше – будинок.
А знаєш що, Олечко… Іди до мене господинею, га? Досить тобі все одній жити, за хазяйством дбати.
В мене багато роботи не буде. На море влітку поїдемо. У мене квартира у місті…
– З чого це мені тут господарювати, у мене свій будинок є! – сказала Ольга. – І тут теж роботи чимало, якщо за всім стежити.
– Так я ж не робітницю беру! А жінку… У цьому – різниця! – не вгавав Геннадій. – Не молода ти вже на городі і з хазяйством сама поратися.
Оля почервоніла і встала.
– Мені мій вік нагадувати не треба. Я й не приховую, що мені п’ятдесят п’ять. Ось тільки вже десять років живу одна і ні в кого допомоги не просила.
Сама з хазяйством пораюся, бо, уявіть собі, мені подобається! Зате продукти натуральні і свіжі. Без хімії. І мені вистачає. Не треба мене вчити, як жити і що робити!
Вона обернулась і пішла геть.
– Стривай! Я не хотів образити, що ти… – пішов слідом Геннадій.
– Це хто тут до нашої Ольги свариться? – одразу почувся інший чоловічий голос з вулиці.
Це був сусід через два будинки Федір.
– Що він тут влаштував? – запитав він в Ольги, яка виходить з двору.
– Та ні, заспокойся, просто поговорили. І кожен лишився при своїй думці… – посміхнулася Оля.
– Та що ж я не можу правильно думку висловити, – вибачався Геннадій. – Олечко, я ж хотів, щоб тобі легше було, щоб ми як міські відпочивали і жили тут у своє задоволення, на річку ходили, в санаторії їздили, а не працювали…
– Ну, ось що… – зупинив його Федір. – Ти це облиш. У нас своє життя, а у міських своє. І не треба нам тут свої правила встановлювати. Ну, якщо не хоче вона, так і не лізь…
Федір перегородив Геннадію дорогу.
– Олю, ми з тобою потім ще договоримо, бо тут втручаються, – гукнув Геннадій через плече Федора.
– То що ти хочеш? І чого в нашу розмову лізеш? – розсердився тепер Геннадій на сусіда.
– Я не чужа їй людина, може, переживаю… – відповів Федір.
– Рідня?
– Ну, чому ж зразу рідня? Ми тут усі живемо з дитинства, значить, земляки. І я почув…
– Менше треба підслуховувати чужі розмови. Тобі це в дитинстві казали? Тим паче особисті, – не заспокоювався Геннадій.
– Ох, у вас вже особисті? А я думав, що ви тільки у неї продукти берете. А тут уже – особисте з’явилося? – єхидно сказав Федір, дивлячись прямо в очі міському приїжджому.
– А-а-а, я зрозумів! У тебе на неї свої плани є! – вигукнув.
– Як я одразу не здогадався! Суперник, значить. Розлучений також, як і я?
– Ні, вдівець, – сказав Федір. – Таких, як я не кидають.
– Значить, дістав свою дружину роботою на городі… – здогадався Геннадій.
– Що значить дістав? Я?
– Так, ти. Корову тримали? – не вгавав Геннадій.
– Ну, скажімо, тримали. І не одну… І що?
– Так ось для чого тобі Ольга потрібна! Одну поховав, другу тепер треба? Робітницю в хату? А не кохану жінку? – сварився Геннадій.
На їхній шум повернулася Ольга, і вийшли із сусідніх будинків цікаві старенькі.
А Федір з Геннадієм уже борсалися. Чоловіки намагалися побороти один одного.
– Так! – гукнула на них Ольга. – Ану, припиніть!
Вона стала між ними і прошипіла:
– Ганьба! Два пенсіонери! Та й я теж не молода! – вона строго подивилася на Геннадія. – Влаштували тут виставу всім на втіху! І що про мене люди завтра скажуть? Ви про мене подумали?
Чоловіки розчепилися і недобре поглядаючи один на одного, все ж таки розійшлися. Ольга тільки хитала головою:
– Ох… Теж мені! Залицяльники! Та якби я хотіла заміж, не сиділа б десять років на городі. Та тільки де вас порядних знайти? Одні забіяки і недолугі… – вона махнула рукою і пішла до свого будинку.
Федір пішов за нею, бурмочучи щось про захист і про те, що хотів тільки допомогти.
– Ну, а ти чого вплутався? Думаєш, я за себе не зможу постояти? Та він нічого поганого мені й не зробив, – посміхнулася Оля.
Вони сіли на лавці.
– Якщо він знову почне чіплятися, ти тільки скажи… – все таки прошепотів їй Федір. – Поприїжджали тут, і хочуть найкращих наших жінок до себе переманити!
– Так… І ти туди ж! Та що це за день сьогодні такий? – засміялася Ольга. – Йди-но ти додому. І досить розбірок, мені на город пора, треба поливати все, он як сухо…
– Може, я допоможу? – тихо попросив Федір.
– Ні, я сама…
Кроки Ольги стихли за хвірткою саду. Федір встав і теж пішов у свій сад.
Літо було спекотним, з рідкими дощами та грозами. Оля трималася з Геннадієм строго, приносила йому молоко, ставила у тінь і тут же йшла.
Так само поводилася вона і з Федьком. Але люди почали думати про те, що він надумав на ній одружитися і восени в селі точно буде нова родина.
Федір уже два роки був вдівцем. Він не знаходив собі місця від самотності, бо був із розряду тих людей, хто не може бути один.
Будинок йому здавався тепер великим, безлюдним і дуже тихим.
Тому він теж став брати в Ольги молоко, щоб хоч раз на день бачитися з нею і перекинутися парою фраз.
Від жінки не вислизали його сумні погляди, що шукали її тепла й співчуття.
І одного разу вона не витримала:
– Як у тебе справи, Федю? Часом не занедужав?
– Занедужав, мабуть. І це, схоже, серйозно… – підтвердив він.
– Загульбанив, чи що? Але раніше я за тобою цього не помічала, – приховуючи усмішку, спитала вона.
– Ось уже скоро почну і цим займатися… А все це ти. І моя слабість. І моя надія – це ти… – сказав він, зітхаючи.
Ольга мовчала, а він не дивився на неї, боячись сміху і знову відмови.
– Не ятри мені душу, будь ласка… – зітхнула вона. – Ми в юності з твоєю Вірою дружили… Я її останнім часом, коли вона слаба була, відвідувала… Як шкода, коли руйнуються хороші сім’ї…
Він відвернувся, щоб приховати вологі очі.
– Я знаю, як важко бути одному… – знову прошепотіла вона.
– Так тобі ж ніби подобається? Чи ти прикидаєшся? – запитав Федір. – Навіщо? Життя минає. І невідомо, скільки нам залишилося по землі ходити.
Листя клена біля будинку Ольги вже починало жовтіти. Вона любила цю пору року, хоча осінь завжди приходить із смутком і дощами.
Вона підійшла до нього ззаду і обійняла за плечі, притулившись щокою до широкої теплої спини.
– Правильно кажеш. Ми з тобою як це кленове осіннє листя, – шепотіла вона. – Злетимо потихеньку на землю і ляжемо поряд, чекаючи зиму…
– То що це значить? – Федір навіть боявся обернутися до неї, щоб не порушити її ніжні обійми.
Але його серце так тріпотіло, що вона чула це, стоячи поряд.
– А те й значить, що ми будемо разом з тобою, – повторила вона, повертаючи його до себе й цілуючи.
Вони стали жити разом, але на два будинки.
Федір не міг повірити своєму щастю, а Ольга вирішила більше не бути самотньою…
Так їй і дочка порадила.
Геннадій сухо попрощався й поїхав у місто з першими вересневими дощами.
На прощання він тільки запитав:
– Ну, вибрала, значить, свого? Сільського?
– Наші надійніші, вже вибач Геннадію. Ти людина міська, непередбачувана, що тобі завтра на думку спаде? Куди тебе понесе?
А ми корінням тут вросли. Тобі не зрозуміти, як дорога кожна грядка, кущик і та сама коза… Мені вже без цього ніяк. Село… – посміхнулася Ольга. – Щасливої дороги, не тримай зла…
Геннадій згідно кивнув, розрахувався за молоко, замкнув свій будинок і поїхав на зиму у місто.
Зима в селі пройшла як завжди – в роботі й турботах. Але цієї зими Ольга і Федір зігрівали один одного душевним теплом, увагою й турботою.
Вона наче помолодшали, десяток років скинули, і ховалися від людей у домі, коли обіймалися.
А рано навесні приїхав Геннадій. Він був у піднесеному настрої, і незабаром прийшов до Ольги й Федора.
– Не повірите, молодята! Як же ж я скучив за селом! Зима була для мене важкою, поховав пізньої осені матір…
Але так хотілося швидше повернутися сюди, щоб зайнятися справами, ремонтом, тим самим садом нарешті.
Ні, в квартирі нудьга, порівняно зі своїм будинком, у цьому ви маєте рацію! – говорив він з порога, ставлячи на стіл великий торт.
– Це з якої нагоди солодощі? – запитав Федір.
– Так одружився ж я теж. Місяць тому ми оформили з Тетянкою шлюб. Моя сусідка, знаю її з юності.
Як зустрілися на Різдво у гостях, так і не розлучаємося.
Вона завтра приїде, познайомлюсь. Деякі справи має в місті. Тож я тепер теж одружена й щаслива людина! – усміхався Геннадій.
Вони пили чай, Геннадій розказував свої новини, щиро радів приїзду в село, і невдовзі пішов займатися своїми справами.
А Ольга й Федір пішли у хлів. У них теж справи. Ось-ось коза народить.
А це справа дуже серйозна!
