– Як ти могла? – Олег з презирством дивився на матір. – Ти хоч розумієш, що зрадила мене?
– Синку, ти помиляєшся, – поблажливо посміхнулася Алла. – Якщо я когось і зрадила, то тільки саму себе. Ти в цій історії зовсім ні до чого.
– Так? А коли ти плакала в мене на плечі, я теж був ні до чого? – у голосі сина звучала образа. – Ти ж сама мене в це втягнула, а потім кинула, як непотрібну річ!
– Навіщо ти так? – Алла спробувала обійняти сина. – Я люблю тебе і любитиму завжди.
– Любиш?! – Олег відсторонив маму. – Не впевнений. Коротше, нема про що говорити. Прощай!
Олег схопив сумку та вискочив за двері.
“Образився, – подумала Алла. – Але нічого: побігає, заспокоїться і повернеться”.
Зусиллям волі вона переконала себе не думати про сина, не накручувати себе та зайнялася вечерею.
Хотілося здивувати чоловіка чимось таким. Адже недаремно кажуть, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок.
А шлях треба було шукати. Точніше – шукати заново…
Лише два тижні тому чоловік Алли повернувся додому після невдалої спроби стати нарешті щасливим.
Так, саме так він сказав, коли йшов до тієї, іншої. Молодої і красивої.
І жодні тридцять п’ять років спільного життя не могли його утримати.
– Вітя, – вмовляла чоловіка Алла в той момент. – Не поспішай, подумай. Я готова пробачити тебе… В нас сім’я, діти дорослі…
– Ось саме: дорослі, – байдужим тоном погодився чоловік. – Батьки їм вже не потрібні. А ти…Ти теж впораєшся. Даремно, чи що я порався з тобою стільки років.
Порався…
Вони одружилися, будучи студентами. Усе починали з нуля. Але це здавалося зовсім неважливим. Кохання! Ось що стояло на чолі сімʼї!
А вони любили, справді кохали одне одного. Жодні перепони та складнощі їх не лякали.
Вони думали, дихали та дивилися в один бік.
Разом будували невеликий, але успішний бізнес. Разом вирощували дітей. Разом сумували та раділи. Здавалося, щастя назавжди оселилося у сім’ї.
Ішов час.
Діти виросли, вивчилися, відокремилися: батьки купили їм по однокімнатній квартирі.
Вважали, що син та дочка мають жити самостійно.
Підтримували їх, звичайно, але в міру.
І ось коли Алла та Віктор залишилися вдвох, сталося неймовірне.
Неймовірне для Алли… Віктор закохався.
Спочатку, як водиться, приховував це від дружини, що було зовсім неважко.
Алла навіть у думках не припускала нічого подібного.
Ні, вона, звичайно, помітила зміни у поведінці чоловіка, але списувала це на вік, на зайнятість, на втому. На звичку, зрештою.
Навіть коли Віктор не приходив додому ночувати та розповідав казки, що він просто заснув у себе в кабінеті, вона вірила. Не вміла не вірити. Адже вона, як і раніше, любила його…
Коли найближча подруга спробувала розплющити Аллі очі, вона обурилася:
– Як ти смієш говорити таке про мого чоловіка?! Ти просто заздриш моєму щастю!
Подруга образилась і пішла, кинувши на прощання:
– Коли він тебе покине, не біжи до мене плакатись. Не пущу.
Алла засміялася у відповідь.
А за тиждень Віктор пішов. Сказав, що зустрів іншу жінку, що любить її і що хоче нарешті стати щасливим…
Майже годину Алла сиділа, приголомшена тим, що почула.
Машинально зателефонувала дітям. Повідомила, що Віктор пішов до іншої жінки, і тепер вони не мають батька.
Дочка відреагувала спокійно:
– Мамо, не переймайся. Але тепер ти абсолютно вільна. Поживи собі. А тато ще пошкодує, що це зробив.
Словом, співчуття від дочки Алла не почула.
Син відреагував зовсім інакше. За півгодини після дзвінка матері, він був у неї.
І саме вчасно: розуміння того, що сталося, проникло нарешті до свідомості Алли.
Вона ридала в голос, казала, що нічим не заслужила такої зради і не зможе її пережити.
– За що? – вигукувала вона, звертаючись до сина. – За те, що все життя була йому опорою? За те, що двох дітей народила? Що вірила, що підтримувала у всьому? Як він міг? Зрадити мені з якимось дівчиськом?! Їй, мабуть, років не більше, ніж тобі! Негідник!
Олег бачив, як переживає мати, слухав її гіркі, відчайдушні слова і в душі в нього все переверталося.
Все, у що він свято вірив, звалилося на очах.
Адже він з дитинства вважав, що його тато з мамою – найкращі, найпрекрасніші люди на землі. Що вони кохають одне одного. Що він повинен на них рівнятися. І він рівнявся… Особливо на батька.
У розумінні Олега саме таким, як тато, має бути справжній чоловік: надійним, вірним, великодушним та щедрим. Про вірність навіть мови не було. Про те, що батько може зрадити матері Олегу просто ніколи на думку не спадало.
Тепер хлопець нічого не відчував, крім ненависті до батька. Справді, як він міг так нелюдяно вчинити з мамою? Зрадити її почуття? А його? Як він міг зрадити його, Олега? Адже він так вірив у нього! І любив! Любив, безумовно!
Олег гладив Аллу по голові і примовляв:
– Нічого, матусю, нічого… все буде добре. Я точно тебе ніколи не кину. Ми будемо разом. Завжди…
Він переїхав до матері. Відмовився від зустрічей із друзями та інших молодіжних розваг. Весь вільний час проводив удома.
Вислуховував промови матері, заспокоював, намагався відволікти. Мало не силоміць виводив на прогулянку…
Що ще міг зробити син для своєї матері?
Віктор тим часом ясно зрозумів, що поспішив піти від дружини. Вистачило місяця, щоб повністю розчаруватися у своїй юній обраниці та засумувати за звичним способом життя.
І він прийшов до Алли з повинною.
Сказав, що любив, любить і любитиме її одну. Що це було якесь помутніння розуму. Що без Алли та дітей він не уявляє собі свого життя…
І Алла йому повірила.
І, звичайно, вибачила… Тридцять п’ять років просто так із життя не викинеш…
Настав день, коли Віктор повернувся додому.
Побачивши Олега, він широко посміхнувся, розставив руки, пропонуючи синові кинутися до нього в обійми, але…
Олег підійшов до батька і, дивлячись йому прямо в очі, прохрипів:
– Ніколи тебе не пробачу…
Увечері Олег не прийшов ночувати. Алла йому зателефонувала, попросила прийти.
Олег подзвонив у двері рано-вранці. За два тижні.
– У тебе ж є ключ, – здивувалася Алла. – Навіщо дзвониш?
– Ось він, візьми, – син поклав ключ на стіл. – Мені він більше не потрібний. Як ти могла?
***
Після сварки із сином та його «Прощавай!», вже минуло кілька місяців.
Олег жодного разу не зателефонував. Не приїхав.
Його квартира закрита, він точно там не мешкає.
Де він, Алла не знає.
Дочка, яка іноді забігає до батьків, теж не знає, куди і як надовго поїхав Олег. Переживань матері вона не розуміє. Навіть обурюється:
– Ну, чого ти сльози ллєш? – каже вона, коли Алла говорить про Олега. – Він вже великий хлопчик, не пропаде. Подумаєш, образився! На що? Інший би тішився, що батьки знову разом. Нічого. Заспокоїться і повернеться.
Віктор доньку підтримує:
– Яке право він має судити? Дорослим себе вважає? Жодної поваги! Виростили синочка на свою голову!
Алла слухає чоловіка і не вірить жодному його слову.
Згадує, як дбав про неї син у скрутну хвилину. Як підтримував. Як втирав їй сльози…
Він, а не його батько.
І все частіше Аллу відвідує почуття, що вона втрачає найдорожче, що має в житті. Найнадійніше…
«Тільки б він повернувся, аби тільки дав про себе знати, – думає вона ночами. – Я б усе виправила»…
– А що б ти виправила? – запитала якось подруга, стосунки з якою знову відновилися, – Пішла б від чоловіка? Заради того, щоб потішити самолюбство сина?
– Заради того, щоб повернути його довіру.
– Довіра?
– Звичайно. Я всі свої пережиття тоді на нього вивалила, а потім, коли Віктор повернувся, нічого не пояснила. Ще й не дзвонила два тижні, ніби Олег став мені не потрібен. Тож правильно він образився. Я винна. І в тому, що він ненавидить батька – моя вина. Не треба було втягувати його у наш конфлікт.
– Ну, знаєш, якби знав, де впадеш, соломки постелив би.
– Ось і я говорю: я тут, на місці. А мій син – невідомо де. Хіба я могла припустити, що так буде? Я тобі більше скажу: якщо заради повернення Олега, мені доведеться розлучитися з Віктором, я це зроблю.
– Але ж це безглуздо!
– Чому? Чим довше син відсутній, тим сильніше мене дратує чоловік. Я постійно думаю про його зраду. Не можу забути. Та й не хочу. Даремно я його назад пустила. Тож, якщо доведеться вибирати, я оберу Олега. Ось тільки де він зараз? Хоч би повідомлення надіслав…
– Надішле, Алло, обов’язково надішле, – розчулилася подруга. – Потерпи. Час лікує і все розставляє на місця.
– Скоріше б вже, – прошепотіла Алла, змахнувши сльозинку, що набігла…
