Життєві історії

Зоя на кухні готувала вечерю, коли з роботи повернувся чоловік. – Зараз будем вечеряти, – з усмішкою сказала дружина, коли Сергій зайшов на кухню. – Я не голодний, – буркнув він і пішов у спальню. – Дивно, що це з ним? – подумала Зоя і рушила слідом. Жінка зайшла у спальню і застигла – Сергій збирав свої речі. – Ти куди? – запитала Зоя у чоловіка. – Я йду від тебе! – коротко відповів він. – Як йду? Чому? – не зрозуміла жінка. – Ти сама знаєш чому, – сухо сказав чоловік. – Поясни, я не розумію! –  Зоя здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

За вікном, як і шість років тому, була хуртовина, віяв вітер. Зоя визирнула у вікно й засунула фіранку. У цей момент у ліжечку заплакала маленька Злата. Зоя взяла доньку на руки:

-Не плач, золотце моє, мама поруч.

А потім упіймала себе на думці, що слово “мама” вимовляє спокійно, звикла за місяць. Адже стільки років мріяла стати мамою, але…

Із Сергієм вони одружилися відразу після інституту, до цього два роки зустрічалися. Жили на орендованих квартирах, потім купили маленький будиночок. Мріяли на його місці збудувати новий, щоб майбутнім дітям було де побігати. Але мрії не судилося збутися.

Йшов рік у рік, а Зоя так і не змогла народити. Перші три роки жартували на питання, коли будуть спадкоємці, а потім занепокоїлися. На оглядах розводили руками: “У вас все добре.”

Сергій почав трохи гульбанити, затримуватись на роботі. Все частіше в його мові стали прослизати слова, що Зоя не така, що не може народити. Їй нічого не залишалося, як упокоритися. З сусідами ні з ким не спілкувалася, але з їх поглядів було видно, що й вони в курсі подій.

Шість років тому був такий самий зимовий вечір. Віяв вітер, закручуючи у вихорі сніг. Як кажуть у народі: “У таку погоду добрий господар і собаку не виставить з хати”.

А Сергій прийшов, наговорив багато слів, сказав на прощання: “Ти така мені не потрібна, я йду…” Зібрав речі, гучно закрив двері і пішов.

Зоя так і залишилася стояти посеред кімнати, впустивши на підлогу теплу хустку, якою були вкриті плечі. Сваритися і зупиняти чоловіка не було сил. Біля ніг крутилося, пестилося кошеня. У його мурчання Зої чулося: “Все налагодиться, все погане забудеться.”

Так і залишилася Зоя одна в старенькій хатці, тільки кіт відволікав її від самотність.

Незабаром у будинку з’явився щей песик. Звідкись прийшла велика вівчарка. Поклавши голову на коліна жінки, вона подивилася такими добрими словами, що Зоя обхопила її руками: “Тепер утрьох житимемо.”

Миловидна Зоя працювала у невеликій конторі. Колектив був жіночий, та вона й не шукала зустрічі із чоловіками. А останні слова чоловіка стояли у вухах і повторювалися луною, варто лише згадати про нього або побачити матусю з малюком.

Із Дмитром вона познайомилася зовсім випадково. До їхньої контори він зайшов майже перед закриттям. Зоя вже збиралася відключати комп’ютер. А йому терміново треба було замовити документ. Колега йому відмовила, сказавши, що робочий день закінчено, треба було раніше приходити. Зоя зглянулась і допомогла йому, а він запропонував її підвезти, як виявилося їм дорогою.

Так і познайомились. Дмитро був після розлучення. Шлюб не вдався. Він шкодував лише сина Стаса, який залишився з матір’ю. “Він їй не потрібен. На умі тільки салони краси та ресторани. Шукає собі нового чоловіка, та й при мені шукала пригоди”, – одного разу поскаржився Дмитро.

Зоя хвилювалася через нові стосунки. Зустрічалися довго, доки Дмитро не запропонував жити разом. Тут Зоя розплакалася і зізналася, чому покинув її чоловік. 

– Ось така я нікудишня. Навіщо я тобі? Шукай молоду, яка зможе тобі народити.

Але Дмитро сказав: – У мене вже є син. І я хочу жити з тобою не через це. Я полюбив тебе. Та й тобі я подобаюся. І ще не факт, що у нас не буде дітей. Зараз багато способів, щоб з’явилася дитина.

Дмитро переїхав до Зої, купив ще одну ділянку поруч і став будувати будинок. Зрештою, сусіди побачили, що є така сусідка Зоя, і вона має чудову посмішку. Зоя була щасливою. Її бачили гуляючою із сином Дмитра у вихідні.

Сусідка, побачивши Дмитра, привітала його з новосіллям, а він радісний повідомив:

-А ще мені Зоя дочку подарувала. У мене подвійне свято!

Отак у житті буває. Не знаєш, де втратиш, що придбаєш. Але Зоя була нагороджена за своє добре серце, тепер вона теж мати.

Вам також має сподобатись...

Олена прийшла з роботи раніше, погано почувалася. Вхідні двері виявилися відкритими. – Дивно, чоловік на роботі має бути…, – подумала вона. Жінка тихенько зайшла в коридор, як раптом почула дивний шум у спальні. Олена підійшла ближче і побачила картину: свекруха Віра Петрівна нишпорила в їхній шафі, де лежала нижня білизна. – Віро Петрівно, ви що робите?! – вигукнула Олена. Свекруха підстрибнула з нижньою білизною Олени в руках. – Навіщо вам моя нижня білизна? – Олена здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається 

Вікторія глянула на свого батька Миколу Петровича, а потім непомітно поклала йому під ялинку подарунок – мобільний телефон. – Тату, може таки поїдеш з нами на дачу? – запитала вона. – Відтоді, як не стало мами, ми вперше зустрінемо Новий рік нарізно. Та батько нічого не відповів. Він задумливо дивився у вікно… Вікторія подзвонила батькові з дачі. – Татусю, як ти? – запитала вона. – Все добре, дочко! – радісно сказав старий. – Зустріли Новий рік. От сидимо за столом – я, Ганнуся й мій кіт Тимко. – Яка ще Ганнуся?! Ти про кого говориш, тату?! – Вікторія застигла від почутого

Дмитро з донькою вирішили поїхати на дачу, набрати картоплі та різних закруток. Після обіду вони під`їхали машиною до свого будинку. – Тату, а ми на довго? – запитала Настя. – Думаю швидко справимся, – відповів чоловік. Вони зайшли на подвір’я, Дмитро в кишенях почав шукати ключі. Настя в цей час підійшла до вікна і заклянула в середину будинку. – Тату, дивись! – тихо сказала дівчина. – Що там? – не зрозумів Дмитро і підійшов до вікна. Чоловік заглянув в середину і застиг від побаченого

Євгенія з чоловіком Василем жили не бідно. Родичі Євгенії знали, як добре влаштувалася дочка. – Ви ж багаті! – казала Євгенії мати. – Могли б і нас до себе забрати. Он яку квартиру в центрі купили! – Мамо, це ж квартира Василя! – ахнула Євгенія. – А дітям навіщо по квартирі купили?! – не вгавала мати. – Це ж он які гроші! – Мамо, але це наші гроші, і наші діти, – сумно промовила Євгенія. – А ми з батьком що?! Краще б ти нам допомагала, аніж такі дорогі квартири купувати! Євгенія застигла від почутого. Вона не вірила своїм вухам