Життєві історії

Зоя на кухні готувала вечерю, коли з роботи повернувся чоловік. – Зараз будем вечеряти, – з усмішкою сказала дружина, коли Сергій зайшов на кухню. – Я не голодний, – буркнув він і пішов у спальню. – Дивно, що це з ним? – подумала Зоя і рушила слідом. Жінка зайшла у спальню і застигла – Сергій збирав свої речі. – Ти куди? – запитала Зоя у чоловіка. – Я йду від тебе! – коротко відповів він. – Як йду? Чому? – не зрозуміла жінка. – Ти сама знаєш чому, – сухо сказав чоловік. – Поясни, я не розумію! –  Зоя здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

За вікном, як і шість років тому, була хуртовина, віяв вітер. Зоя визирнула у вікно й засунула фіранку. У цей момент у ліжечку заплакала маленька Злата. Зоя взяла доньку на руки:

-Не плач, золотце моє, мама поруч.

А потім упіймала себе на думці, що слово “мама” вимовляє спокійно, звикла за місяць. Адже стільки років мріяла стати мамою, але…

Із Сергієм вони одружилися відразу після інституту, до цього два роки зустрічалися. Жили на орендованих квартирах, потім купили маленький будиночок. Мріяли на його місці збудувати новий, щоб майбутнім дітям було де побігати. Але мрії не судилося збутися.

Йшов рік у рік, а Зоя так і не змогла народити. Перші три роки жартували на питання, коли будуть спадкоємці, а потім занепокоїлися. На оглядах розводили руками: “У вас все добре.”

Сергій почав трохи гульбанити, затримуватись на роботі. Все частіше в його мові стали прослизати слова, що Зоя не така, що не може народити. Їй нічого не залишалося, як упокоритися. З сусідами ні з ким не спілкувалася, але з їх поглядів було видно, що й вони в курсі подій.

Шість років тому був такий самий зимовий вечір. Віяв вітер, закручуючи у вихорі сніг. Як кажуть у народі: “У таку погоду добрий господар і собаку не виставить з хати”.

А Сергій прийшов, наговорив багато слів, сказав на прощання: “Ти така мені не потрібна, я йду…” Зібрав речі, гучно закрив двері і пішов.

Зоя так і залишилася стояти посеред кімнати, впустивши на підлогу теплу хустку, якою були вкриті плечі. Сваритися і зупиняти чоловіка не було сил. Біля ніг крутилося, пестилося кошеня. У його мурчання Зої чулося: “Все налагодиться, все погане забудеться.”

Так і залишилася Зоя одна в старенькій хатці, тільки кіт відволікав її від самотність.

Незабаром у будинку з’явився щей песик. Звідкись прийшла велика вівчарка. Поклавши голову на коліна жінки, вона подивилася такими добрими словами, що Зоя обхопила її руками: “Тепер утрьох житимемо.”

Миловидна Зоя працювала у невеликій конторі. Колектив був жіночий, та вона й не шукала зустрічі із чоловіками. А останні слова чоловіка стояли у вухах і повторювалися луною, варто лише згадати про нього або побачити матусю з малюком.

Із Дмитром вона познайомилася зовсім випадково. До їхньої контори він зайшов майже перед закриттям. Зоя вже збиралася відключати комп’ютер. А йому терміново треба було замовити документ. Колега йому відмовила, сказавши, що робочий день закінчено, треба було раніше приходити. Зоя зглянулась і допомогла йому, а він запропонував її підвезти, як виявилося їм дорогою.

Так і познайомились. Дмитро був після розлучення. Шлюб не вдався. Він шкодував лише сина Стаса, який залишився з матір’ю. “Він їй не потрібен. На умі тільки салони краси та ресторани. Шукає собі нового чоловіка, та й при мені шукала пригоди”, – одного разу поскаржився Дмитро.

Зоя хвилювалася через нові стосунки. Зустрічалися довго, доки Дмитро не запропонував жити разом. Тут Зоя розплакалася і зізналася, чому покинув її чоловік. 

– Ось така я нікудишня. Навіщо я тобі? Шукай молоду, яка зможе тобі народити.

Але Дмитро сказав: – У мене вже є син. І я хочу жити з тобою не через це. Я полюбив тебе. Та й тобі я подобаюся. І ще не факт, що у нас не буде дітей. Зараз багато способів, щоб з’явилася дитина.

Дмитро переїхав до Зої, купив ще одну ділянку поруч і став будувати будинок. Зрештою, сусіди побачили, що є така сусідка Зоя, і вона має чудову посмішку. Зоя була щасливою. Її бачили гуляючою із сином Дмитра у вихідні.

Сусідка, побачивши Дмитра, привітала його з новосіллям, а він радісний повідомив:

-А ще мені Зоя дочку подарувала. У мене подвійне свято!

Отак у житті буває. Не знаєш, де втратиш, що придбаєш. Але Зоя була нагороджена за своє добре серце, тепер вона теж мати.

Вам також має сподобатись...

– Ой, дружина повернулася! – з роботи прийшов задоволений Віктор. – Ну, годуй мене! Його дружина Дарина була вагітна і два тижні пробула в лікарні. Жінка підігріла вечерю, нарізала овочі і запросила Віктора до столу. – Хм, – насупився чоловік. – А чому салат не зробила? – Ніколи було, – сказала Дарина. – Недавно приїхала, поки в душ сходила, поки сумку розібрала. А ти чим займався ці два тижні? – Працював, до батьків їздив, ти ж мене покинула тут одного! – поскаржився Віктор. – Вітю, а ти чому мені навіть не дзвонив? – раптом запитала Дарина. Віктор аж очі округлив від несподіванки

Ліза з батьком цілий день поралися в квартирі. Вони вирішили зробити генеральне прибирання. А як же ж?! Сьогодні у Лізи був день народження. Мали прийти гості. – Тату, ти вже на олівʼє овочі почистив, – зайшла на кухню Ліза. – Так, доню, все майже готово! Діставай качечку з духовки і будемо вже перевдягатися. Раптом пролунав дзвінок у двері. – Хм, щось рано для гостей, – пробурмотіла Ліза й пішла в коридор. Вона відкрила двері й оторопіла від побаченого

Юля була вдома сама. Вже стемніло, а її матері Ліди все не було. Дівчинка не могла зрозуміти, що трапилося. – Мама пішла в магазин по продукти, – міркувала Юля. – Ми з нею часто ходимо туди. Але до магазину недалеко, за годину можна туди й назад сходити… Вона подивилася на годинник. – Уже чотири години минуло, – пробурмотіла дівчинка. Юля зайшла на кухню. Вона нагріла чайник, дістала з холодильника котлетку. Перекусила, попила чаю й пішла спати… Прокинулася дівчинка, коли сонце вже сяяло у вікні. Вона одразу глянула на материне ліжко й застигла від побаченого

Олена з Дмитром і вся їхня велика родина поїхали відпочити на природу. Вони заїхали своєю машиною на місце. Попереду вже стояла автівка, якою приїхали батьки Олени. Їхні діти гасали навколо, дідусь вивантажував сумки, а бабуся няньчилася з маленькою внучкою Василинкою. – Доню, все гаразд? – стурбовано запитала вона в Олени. – Бо до вас не додзвонитися було! – Зв’язку не було, – відповів за дружину Дмитро. – А як ви добралися? Без пригод? – Все гаразд, – відповіла бабуся. – Тільки Василинку трохи заколисало. – Гаразд, беремо речі, – сказала Олена. Вона зазирнула в багажник машини і аж стрепенулася від побаченого