Життєві історії

Зоя на кухні готувала вечерю, коли з роботи повернувся чоловік. – Зараз будем вечеряти, – з усмішкою сказала дружина, коли Сергій зайшов на кухню. – Я не голодний, – буркнув він і пішов у спальню. – Дивно, що це з ним? – подумала Зоя і рушила слідом. Жінка зайшла у спальню і застигла – Сергій збирав свої речі. – Ти куди? – запитала Зоя у чоловіка. – Я йду від тебе! – коротко відповів він. – Як йду? Чому? – не зрозуміла жінка. – Ти сама знаєш чому, – сухо сказав чоловік. – Поясни, я не розумію! –  Зоя здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

За вікном, як і шість років тому, була хуртовина, віяв вітер. Зоя визирнула у вікно й засунула фіранку. У цей момент у ліжечку заплакала маленька Злата. Зоя взяла доньку на руки:

-Не плач, золотце моє, мама поруч.

А потім упіймала себе на думці, що слово “мама” вимовляє спокійно, звикла за місяць. Адже стільки років мріяла стати мамою, але…

Із Сергієм вони одружилися відразу після інституту, до цього два роки зустрічалися. Жили на орендованих квартирах, потім купили маленький будиночок. Мріяли на його місці збудувати новий, щоб майбутнім дітям було де побігати. Але мрії не судилося збутися.

Йшов рік у рік, а Зоя так і не змогла народити. Перші три роки жартували на питання, коли будуть спадкоємці, а потім занепокоїлися. На оглядах розводили руками: “У вас все добре.”

Сергій почав трохи гульбанити, затримуватись на роботі. Все частіше в його мові стали прослизати слова, що Зоя не така, що не може народити. Їй нічого не залишалося, як упокоритися. З сусідами ні з ким не спілкувалася, але з їх поглядів було видно, що й вони в курсі подій.

Шість років тому був такий самий зимовий вечір. Віяв вітер, закручуючи у вихорі сніг. Як кажуть у народі: “У таку погоду добрий господар і собаку не виставить з хати”.

А Сергій прийшов, наговорив багато слів, сказав на прощання: “Ти така мені не потрібна, я йду…” Зібрав речі, гучно закрив двері і пішов.

Зоя так і залишилася стояти посеред кімнати, впустивши на підлогу теплу хустку, якою були вкриті плечі. Сваритися і зупиняти чоловіка не було сил. Біля ніг крутилося, пестилося кошеня. У його мурчання Зої чулося: “Все налагодиться, все погане забудеться.”

Так і залишилася Зоя одна в старенькій хатці, тільки кіт відволікав її від самотність.

Незабаром у будинку з’явився щей песик. Звідкись прийшла велика вівчарка. Поклавши голову на коліна жінки, вона подивилася такими добрими словами, що Зоя обхопила її руками: “Тепер утрьох житимемо.”

Миловидна Зоя працювала у невеликій конторі. Колектив був жіночий, та вона й не шукала зустрічі із чоловіками. А останні слова чоловіка стояли у вухах і повторювалися луною, варто лише згадати про нього або побачити матусю з малюком.

Із Дмитром вона познайомилася зовсім випадково. До їхньої контори він зайшов майже перед закриттям. Зоя вже збиралася відключати комп’ютер. А йому терміново треба було замовити документ. Колега йому відмовила, сказавши, що робочий день закінчено, треба було раніше приходити. Зоя зглянулась і допомогла йому, а він запропонував її підвезти, як виявилося їм дорогою.

Так і познайомились. Дмитро був після розлучення. Шлюб не вдався. Він шкодував лише сина Стаса, який залишився з матір’ю. “Він їй не потрібен. На умі тільки салони краси та ресторани. Шукає собі нового чоловіка, та й при мені шукала пригоди”, – одного разу поскаржився Дмитро.

Зоя хвилювалася через нові стосунки. Зустрічалися довго, доки Дмитро не запропонував жити разом. Тут Зоя розплакалася і зізналася, чому покинув її чоловік. 

– Ось така я нікудишня. Навіщо я тобі? Шукай молоду, яка зможе тобі народити.

Але Дмитро сказав: – У мене вже є син. І я хочу жити з тобою не через це. Я полюбив тебе. Та й тобі я подобаюся. І ще не факт, що у нас не буде дітей. Зараз багато способів, щоб з’явилася дитина.

Дмитро переїхав до Зої, купив ще одну ділянку поруч і став будувати будинок. Зрештою, сусіди побачили, що є така сусідка Зоя, і вона має чудову посмішку. Зоя була щасливою. Її бачили гуляючою із сином Дмитра у вихідні.

Сусідка, побачивши Дмитра, привітала його з новосіллям, а він радісний повідомив:

-А ще мені Зоя дочку подарувала. У мене подвійне свято!

Отак у житті буває. Не знаєш, де втратиш, що придбаєш. Але Зоя була нагороджена за своє добре серце, тепер вона теж мати.

Вам також має сподобатись...

Віра приїхала до батьків у гості. Відпочивши з дороги, дівчина вирішила сходити в магазин. Тільки-но Віра вийшла на вулицю, як зустріла свою тітку Людмилу. Помітивши животик племінниці, що округлився, Людмила зупинила її. – Кого чекаємо? – запитала тітка. – Сина, – усміхнулася Віра. – Це дуже добре, – якось підозріло сказала тітка Люда. – Імʼя вже вибрали? – Ми про це ще не думали, – відмахнулася Віра. – Нема що тут думати! – несподівано сказала тітка. – Назвіть Андрієм! І тільки Андрієм! Запам’ятай це! – А чому Андрієм? – Віра здивовано дивилася на тітку, не розуміючи, що відбувається

Надія Олексіївна готувала город під посадку картоплі. Раптом вона почула, що хтось її кличе. Жінка здивувалася, відклала граблі й пішла на подвірʼя. – Ба-бу-сю-ю! – пролунав голос її внучки Ганнусі. Надія Олексіївна, побачивши Ганнусю, сплеснула руками: – Люба моя! Та що ж ти мене не попередила? У мене ж їжа стареча – каша гречана, й куряча грудка відварена. А тобі я щось смачненьке приготувала б! – Та годі тобі, бабусю, – Ганна посміхнулася. – Я дещо по дорозі купила. Я поживу в тебе на дачі трохи? – А що ж сталося? – Надія Олексіївна не розуміла, що відбувається

До Сергія з Оленою приїхали в село онуки – Сашко і Злата. Після обіду, бабуся сказала: – Ходімо на город, полуницю збирати! Олена дала їм по відерцю. Через годину усі відра були повні. – Тепер ходімо хвостики на ягодах оббирати! – сказала баба Олена. – Наваримо варення. Візьмете собі додому. Втомлені внуки хотіли було щось заперечити, як раптом у хату зайшов дід Сергій. – Сашко, ходімо зі мною, – сказав він. – Треба город полити. Сашко поливав город, як тут пролунав голос бабусі. – Що ти робиш?! – галасувала вона. Хлопець відволікся від свого телефону і застиг від побаченого

Євген повернувся з відрядження пізно. – Привіт, коханий! – в коридорі його зустріла дружина Оля. – Вечеряти будеш? – Так, тільки з донечкою привітаюся, – сказав чоловік. Євген попрямував в кімнату Лілі. – Привіт, доню! – ласкаво сказав Євген. – Тату! – зраділа донька. – Я так чекала тебе, щоб тобі дещо розповісти. – Розповідай, – усміхнувся Євген. – Коли тебе не було, до мами якийсь дядько приходив! Він ночувати лишався, – раптом сказала донька. В цей момент в кімнату зайшла Ольга і все почула. – Ліля, який дядько? Навіщо ти обманюєш? – Ольга розгублено дивилася то на чоловіка, то на доньку, не розуміючи, що відбувається