– Наталко, нам потрібно серйозно поговорити, – Андрій сів на край дивана, розправляючи складки на своїх ідеально випрасуваних штанах. – Так більше не може тривати.
Вона звела очі від книжки, яку читала Даринці. Дочка вже задрімала, притискаючи до грудей улюбленого плюшевого ведмедика.
– Про що ти? – Запитала Наталка, хоча чудово розуміла, до чого йде розмова.
– Про твоє неробство, – він скривився, ніби саме це слово викликало в нього дискомфорт. – Дарині вже чотири. Настав час повертатися до роботи.
– Я й так не ледарюю! – обурено прошепотіла Наталка, намагаючись не розбудити доньку. – Я займаюся дитиною. Ти хоч уявляєш, скільки сил це вимагає…
– Інші якось справляються, – зупинив її Андрій. – У моєї сестри, між іншим, двоє дітей. І нічого успішно веде свій салон краси.
“Ну звичайно, твоя сестра у нас еталон …” – подумала Наталя, але вголос сказала:
– Навіщо нам мої копійки? Твій бізнес чудово забезпечує сім’ю.
– Справа не в грошах, – Андрій підвівся і пройшовся по кімнаті. У свої тридцять п’ять він виглядав чудово: високий, підтягнутий, у дорогому костюмі. – Справа у самореалізації. Незалежності. Зрештою, у повазі до себе!
Наталя відчула, як до горла підступає ком образи. Отже, сидячи вдома з дитиною, вона не варта поваги? Всі ці безсонні ночі, всі ці дні, наповнені турботами про сім’ю – це не заслуговує на повагу?
– Знаєш що… – почала вона, але Андрій уже натягував пальто.
– Мені час на зустріч із клієнтами. Подумай над моїми словами.
Двері за ним зачинилися, і Наталка залишилася одна зі сплячою донькою та своїми думками. Вона обережно переклала Дарину на диван, накрила пледом і вийшла на балкон.
Весняний вечір був напрочуд теплим. З висоти дванадцятого поверху місто здавалося іграшковим: маленькі машини повзли дорогами, люди поспішали у своїх справах. Десь там, в одному з блискучих ресторанів, її чоловік зустрічається з “клієнтами”.
Наталка дістала телефон та відкрила повідомлення від Каті, своєї давньої подруги. Воно прийшло ще вранці, але вона не хотіла його перечитувати.
“Наталко, пробач, але ти маєш знати. Вчора бачила Андрія в “Аристократі” з якоюсь довгоногою білявкою. І вони явно не про бізнес розмовляли…”
Це було не перше повідомлення. За останній місяць одразу кілька знайомих натякали на невірність чоловіка. Спочатку вона відмахувалася, злилася на “доброзичливців”, не хотіла вірити. Але повідомлення продовжували надходити.
“Бачили в ресторані…” “Зустрічалися в кафе…” “Схоже, це його нова помічниця…”
Щоразу – різні місця, можливо різні жінки. І щоразу – “ділові зустрічі”.
Наталка відчула, як по щоці покотилася сльоза. Вона квапливо витерла її, але потім потекла інша.
Телефон знову завібрував. На цей раз повідомлення було від Ігоря, їхнього спільного з Андрієм приятеля. Колись вони часто збиралися разом – дружні посиденьки, виїзди на природу, спільні свята. А потім Андрій “став надто зайнятий”, і зустрічі зійшли нанівець.
“Привіт! Давно не бачилися. Як ти?”
Наталка дивилася на ці прості слова, і в голові зріла шалена ідея. Ігор завжди ставився до неї з особливою теплотою. Іноді їй навіть здавалося…
Пальці тремтіли, коли вона набирала відповідь:
“Привіт. Погано. Дуже потрібно поговорити. Приїдь сьогодні, Андрій затримається допізна на зустрічі з клієнтами.”
Надіслати? Чи не відправити?
З дитячого майданчика долинув дзвінкий сміх. Наталка подивилася вниз: молода мама кружляла малюка на гойдалках, а чоловік знімав їх на телефон, постійно відволікаючись, щоб упіймати сина, коли той намагався “полетіти” з гойдалки.
Вона пам’ятала, як два роки тому Андрій так само ловив Даринку, а вона, Наталка, сміялася і вигукувала: “Обережніше!” Тоді здавалося, що ці моменти триватимуть вічно. Що їхній маленький світ непорушний.
А тепер… Тепер вона дивилася на чуже щастя і відчувала лише гіркоту. Наче хтось підмінив їхнє справжнє життя дешевою копією, де посмішки – за розкладом, а поцілунки – за звичкою.
“Справа у самореалізації. У повазі до себе!” – пролунав у голові голос чоловіка.
Наталка подивилася на екран телефону. Повідомлення чекало на відправку.
Один клік – і назад шляху не буде.
Один клік – і вона або поквитається з чоловіком за свою образу, або зробить найбільшу помилку в житті.
Палець завис над кнопкою “надіслати”.
Наталка натиснула кнопку “надіслати” і відразу відчула, як на душі стало хвилююче. Що вона наробила? Захотілося негайно скасувати відправку, але вже було пізно – дві сині галочки показали, що повідомлення прочитано.
“Буду за півгодини”, – майже миттєво відповів Ігор.
Тридцять хвилин. Всього тридцять хвилин, щоб передумати, щоб зателефонувати та скасувати цю шалену зустріч. Але Наталя не стала нічого скасовувати. Вона підійшла до дзеркала у спальні. Свіже обличчя, трохи зворушене літньою засмагою, блискуче каштанове волосся до плечей, струнка фігура – роки материнства лише додали їй жіночності. У свої двадцять вісім вона виглядала максимум на двадцять три, чим таємно пишалася. Поки інші молоді мами крутилися як білки у колесі між роботою та будинком, вона могла дозволити собі неспішні спа-процедури, басейн зранку та йогу. Андрій не скупився на її красу – дорога косметика, салони, фітнес-клуб…
Наталка провела рукою по шовковистому волоссі. На безіменному пальці блиснула обручка з діамантом. Зовні вона мала все, про що тільки може мріяти жінка.
– Ну ні, — прошепотіла вона своєму відображенню. – Досить бути зручною домогосподаркою.
Наталка дістала з шафи чорну сукню, яку одягала на день народження подруги півроку тому. Тоді Андрій навіть не помітив обновку – надто зайнятий телефонними розмовами. Швидко переодяглася, підфарбувала очі, розпустила волосся.
“Зрештою, через повагу до себе!” – Знову спливли в пам’яті його слова.
Дзвінок у двері застав її зненацька. Невже вже минуло півгодини? Наталка кинула погляд на Дарину, що спала в сусідній кімнаті. Донька мирно сопіла, обійнявши своє ведмежа.
Що я роблю? Господи, що я роблю?
Але ноги вже несли її до дверей. Клацнув замок.
– Привіт, – Ігор переступив поріг, тримаючи в руках пляшку ігристого. – Я подумав… може, піднімемо по келиху за зустріч?
Він змінився за той час, що вони не бачились. Змужнів. Тільки очі залишилися колишніми – теплими, з лукавими іскорками у куточках.
– Тихіше, – Наталка приклала палець до губ. – Дарина спить.
– Вибач, – він понизив голос до шепоту. – Як вона? Виросла, мабуть?
– Ходімо на кухню, – замість відповіді сказала Наталя. – Там поговоримо.
Ігор пройшов за нею, на ходу розмотуючи шарф. Від нього пахло свіжістю та якимось незнайомим парфумом. Зовсім не так, як від Андрія з його незмінним дорогим парфумом.
– Я давно хотів… – почав Ігор, але вона зупинила:
– Келихи у шафці зліва. Дістань, будь ласка.
Вона не могла дозволити йому закінчити фразу. Не хотіла чути, що він збирався сказати. Поки що це просто зустріч старих друзів. Просто розмова…
Ігристе наповнило келихи. Наталка зробила ковток, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.
– Значить, кажеш, погано? – Ігор присунувся ближче. – Що трапилося?
– Нічого, – вона нервово засміялася. – Просто зрозуміла, що моє життя – красива картинка. Чоловік… – вона затнулась, – … чоловік постійно затримується на роботі. З клієнтами, уявляєш?
– А-а-а, – простяг Ігор. – Я чув краєм вуха… Пробач, але в нашому колі про це говорять.
– Чудово! – Наталка залпом сушила келих. – Значить, усі знають, що мій чоловік мені зраджує? Всі, окрім мене?
– Ей, – він обережно торкнувся її руки. – Ти дивовижна. Завжди була такою…
Його пальці були теплими, трохи шорсткими. Не такими ніжними, як у Андрія. Наталя відчула, як по шкірі побігли мурашки.
– Ігоре, не треба…
– Треба, – він присунувся ще ближче. – Я стільки років мовчав. Дивився, як ти виходиш за нього, як будуєш це ідеальне життя… А ти гідна більшого. Гідна того, хто цінуватиме тебе по-справжньому.
Його обличчя було зовсім близько. Наталка відчувала запах ігристого від його дихання, бачила кожну рису знайомого до болю обличчя. Десь на задвірках свідомості крутилася думка: “Зупинися! Подумай про дочку!”
Але думати вона більше не могла. Не хотіла.
Його губи виявились м’якими, вимогливими. Зовсім не такими, як у чоловіка. Все було інакше – смак, запах, дотик…
– Ходімо до кімнати, – прошепотів він між поцілунками. – Тут незручно…
Це привело в себе. На мить. Але й секунди вистачило, щоб у голові промайнуло: “Там Дарина! Господи, що я роблю?!”
– Ні, – видихнула Наталка. – Донька…
– Вона міцно спить, – його руки вже ковзали її спиною. – Ми будемо тихо…
Вхідні двері відчинилися беззвучно – Андрій завжди змащував замки, терпіти не міг скрипу. Наталя не чула його кроків, не відчула руху повітря. Вона зрозуміла, що чоловік вдома, тільки коли на кухні пролунав його крижаний голос:
– Не соромтеся, продовжуйте.
Наталка відсахнулася від Ігоря. У горлі пересохло, – вона не могла видавити жодного звуку. А Андрій стояв у дверях, високий, прямий, і його очі… Ніколи раніше вона не бачила в них такого холодного сказу.
– Андрій, я… – почав було Ігор, квапливо застібаючи сорочку.
– Геть, – тихо промовив Андрій.
– Послухай…
– Геть! – гаркнув Андрій так, що задзвенів посуд у шафі.
З дитячої долинув схвильований плач Дарини. Наталка смикнулася було до дочки, але чоловік перегородив їй шлях:
– Стояти. Спочатку поговоримо.
Ігор поспішно вискочив із кухні. Стукнули вхідні двері. Плач Дарини ставав дедалі голоснішим.
– Андрію, пусти! Дитина плаче!
– Дитина?! – Він схопив її за плечі. – Про дитину треба було думати, коли чоловіка до хати приводила!
– А ти? – не витримала вона. – Ти про дитину думав, коли ресторанами зі своїми коханками тягався?!
– Що?!
– Думаєш, я не знаю про твої “ділові зустрічі”? Усі вже в курсі! Всі, крім твоєї не розумної-дружини!
– Замість того, щоб збирати плітки, ти могла спитати у мене, але ти обрала ІНШИЙ шлях!
– Мамо! Тату! – пролунав відчайдушний вигук Дарини.
Наталка відсторонила чоловіка і кинулась у дитячу. Донька сиділа на ліжку, заплакана, схвильована, притискаючи до себе улюблене ведмежа.
– Тихіше, сонечко, тихіше, – Наталя обняла дочку,. – Все добре, ми просто… голосно розмовляли.
– Чому тато сварився? – схлипнула Дарина.
– Тому що мама зробила дуже погану річ, – пролунав від дверей голос Андрія.
Наталка різко обернулася:
– Не смій! Не при дитині!
Чоловік дивився на них дивним, нечитаним поглядом. Потім повільно сказав:
– Завтра я подаю на розлучення.
– Що?! – У Наталки перехопило подих. – Андрію, давай поговоримо…
– Вже наговоритися, – заявив він. – Завтра ти маєш виїхати.
– Куди? – Вона машинально міцніше притиснула до себе доньку. – Куди мені йти з дитиною?
– У мене є однокімнатна квартира. Можеш пожити там, доки не влаштуєшся.
– Однокімнатна? – Наталка відчула, як усередині закипає злість. – А своїй сестрі ти трикімнатну купив! Отже, ми з твоєю дочкою тобі…
– Не смій! – Тепер він зупинив її. – Не смій маніпулювати дочкою! Ти сама все зруйнувала. САМА!
– Мамо, ви що, житимете окремо? – схвильовано запитала Дарина.
Наталка поцілувала дочку в маківку, відчуваючи, як по щоках котяться сльози:
– Так, зайчик. Іноді так буває… коли дорослі більше не можуть жити разом.
– Але я хочу, щоб ви були разом! – Дарина розплакалася з новою силою.
Андрій ступив до ліжка, спробував погладити дочку по голові, але та відскочила, міцніше притискаючись до матері. Щось здригнулося в його обличчі.
…Наступні дні злилися для Наталки в один нескінченний жах. Переїзд до маленької квартири. Спроби пояснити Дарині, чому вони більше не живуть із татом. Дзвінки від “знайомих”.
А потім почався процес розлучення, і стало ще гірше.
– Наталю, – свекруха зателефонувала через тиждень після їхнього переїзду. – Ми з батьком подумали… Може, поки ти влаштуєшся, знайдеш роботу, Даринка поживе в нас? Їй в однокімнатній квартирі тісно, а в нас…
– Ні! – сказала Наталка. – Навіть не думайте! Дочка залишиться зі мною.
– Але як ти збираєшся…
– На аліменти проживемо. І батьки допоможуть.
– Ми теж могли б допомогти, – обережно почала свекруха. – Якби ти…
– Дякую, не треба, – Наталка натиснула “відбій” і кинула телефон на диван.
Усі проти неї. Все на його боці. Ну, звичайно – успішний бізнесмен, зразковий сім’янин… А вона? Невірна дружина, яка сама зруйнувала сім’ю.
“А його зради?!” – вигукнув внутрішній голос. – Де докази? – Відповів інший, противний, в’їдливий.
Того вечора вона ухвалила ще одне рішення:
– Не побачиш більше доньку, – сказала вона Андрію, коли той прийшов відвідати Дарину. – Не маєш права після всього, що зробив!
– Що?! – Він зблід. – Ти не можеш…
– Можу! Я її мати. І я вирішую, з ким їй спілкуватись.
Його очі звузилися:
– Ти пошкодуєш про це.
… Сидячи біля вікна в маленькій орендованій квартирі, Наталка дивилася на чужий, незнайомий двір. Дарина поралася з ляльками в кутку – звикала до нового будинку. На столі лежала позовна заява про розлучення, на екрані телефону блимало непрочитане повідомлення від свекрухи.
Вона не читатиме його. Не шукатиме роботу – нехай платить аліменти, якщо такий правильний. Не пускатиме його до дочки – нехай відчує, яке це, коли від тебе відвертаються близькі.
Десь у глибині душі ворухнувся сумнів: чи правильно вона чинить? Чи не надто вона захопилася? Чи не зачепить це насамперед Дарину?
Але Наталя відігнала ці думки. Зрештою, вона лише оберігає себе і дочку. Хіба ж не так?
