Життєві історії

Олена приготувала святкову вечерю. А як же ж?! Сьогодні у них з Віктором річниця весілля. Жінка накрила стіл і чекала на чоловіка. Олена якраз виймала курочку з духовки, коли помітила через вікно кухні, що ворота відкрилися і заїхала машина Віктора. – Молодець, вчасно приїхав, – усміхнулася вона. Віктор вийшов із автомобіля,  відкрив задні дверцята і щось дістав. Олена придивилася уважніше і застигла від несподіванки

Олена приготувала святкову вечерю, накрила стіл і чекала на чоловіка, дивлячись у вікно кухні. Незабаром відчиняться ворота і в’їде Віктор, її чоловік, з яким вони прожили тридцять п’ять років. Ось саме сьогодні й виповнилося тридцять п’ять років їхнього сімейного життя, а чоловік, як завжди, не пам’ятає цієї дати. Щороку цього дня Олена накриває святковий стіл, а він щиро дивується, коли це бачить:

– Олено, ти моя рідна, знову я забув. Якось важко у мене з датами. Вибач мені, і дякую тобі за терпіння, турботу і взагалі за все!

І ось так рік у рік. А дружина не ображається – чоловік, а що з чоловіків взяти, вони і день народження-то свій згадують насилу, а вже якусь сімейну дату …

Дивлячись у вікно на жовте листя, що падає з дерев і летить, підхоплене вітром, вона раптом згадала себе молоденьким дівчиськом. Яка мріяла стати акторкою з дитинства, мріяла зніматись у кіно. Вона завжди із заздрістю та пожадливістю дивилася фільми, і уявляла себе на місці акторів, та героїв фільму.

Олена знала і знає все життя, що мрії збуваються, якщо хотіти щосили. І після закінчення школи заявила батькам:

– Мамо, тату, я їду підкорювати столицю, поступатиму до театрального, мені потрібно гроші на дорогу, ну десь жити треба буде під час іспитів. Мабуть, винаймати квартиру доведеться.

Батьки знали про цю мрію дочки, не стали відмовляти та віддали деякі свої заощадження. Знявши квартиру на тиждень, Олена вирушила на іспити і, стоячи перед приймальною комісією, цитувала класиків.

– Дякую, покличте наступного, – якимось безбарвним голосом сказав їй голова комісії.

– І все на цьому? – здивовано спитала вона, але на неї ніхто вже не дивився.

Олена себе в списках на вступ не знайшла, засмутилася, і вибравшись з невеликої групи таких, як і вона, вирушила куди очі дивляться.

– Як же я тепер скажу батькам, що не вступила. Вони впевнені в мені змалку, що талант у мене є. А мене не зарахували.

Так вона зрозуміла, життя не проста штука, і багато в житті непередбачуваного і ще багато чого, з чим їй доведеться зіткнутися попереду. Вона понуро брела по якомусь парку, присіла на лаву і задумалася. Додому повертатися не хотілося, її роздуми перервав голос:

– Напевно, теж не вступила?

Олена підвела голову, поруч сів молодик з відкритою пляшкою ігристого. Вона кивнула головою.

– А давай відзначимо. Я теж не вступив, тепер шукатиму роботу, додому не поїду. Не хочеться повертатися назад, я обіцяв матері, що обов’язково вступлю.

– Давай, – погодилася Олена, хоча вона ніколи не вживала.

Зробивши два ковтки, вона віддала ігристе хлопцю, він теж сьорбнув. Так по черзі, щоправда, більше він. Олені не подобалося ігристе, і відчувши себе невпевнено, відмовилася. Вона встала з лави і пішла. Голова кружляла, ноги якісь неслухняні, вона сіла неподалік якогось пам’ятника на лавку і заплющила очі. Вечоріло. Прийшла в себе від того, що її хтось зупиняє:

– Дівчино, з вами все нормально? – Невідомий чоловік нахилившись над нею, зупинив її за плече. – Вже скоро ніч, а ви одна, не порядок.

Він допоміг їй підвестися і довів до машини, посадив.

– Говоріть адресу, довезу. Як ваше ім’я?

– Олена. А ви хто?

– Ангел-охоронець, – відповів він. – Куди везти, кажіть адресу.

Олена вже остаточно прийшла в себе. Назвала адресу, чоловік здивовано глянув на неї.

– Ви правильно адресу назвали, нічого не переплутали?

– Ні, я там винайняла квартиру, на час іспитів. Мене не прийняли, не знаю, що робити, додому не хочу повертатись, батьків не хочу засмучувати. За два дні треба з квартири з’їжджати.

Коли під’їхали до будинку, чоловік сказав:

– Гаразд бувайте, потім розберемося. У мене справи.

Олена піднялася до квартири, зняла плащ і лягла спати. Дверний дзвінок пронизливо дзвонив,. Виявляється, вже ранок. Вона відчинила двері, на порозі стояв учорашній ангел-охоронець.

– А як ти дізнався мою адресу, – чомусь одразу на «ти» перейшла вона.

– Так Олено, швидко збирайся, у нас немає часу, все поясню дорогою, чекаю внизу в машині. Так, мене звуть Віктор.

Коли Олена застрибнула в машину, Віктор пояснив:

– Квартиру цю здають мої батьки, тож і знаю адресу, вчора я здивувався, коли ти назвала її, навіть номер квартири повідомила. З батьками я домовлюся, а зараз їдемо зніматись у кіно. Потрібно зіграти покоївку у готелі. Говорити нічого не треба, роль не велика. Дівчина занедужала, яка грає цю роль, ось я про тебе і згадав, – сказав Віктор на одному подиху.

– А ти, що актор, у кіно знімаєшся чи що?

– Типу того, – ухильно відповів він.

Олена не заперечувала, чомусь беззаперечно підкорялася цьому чоловікові. Коли приїхали на місце, їх зустрів лисуватий у віці чоловік із намотаним на шию шарфом і показуючи на годинник, говорив:

– Час, Вікторе, час. Де ходите? Привіз хоч заміну?

Олена вийшла з машини, він оглянув її з ніг до голови і скомандував:

– Швидко переодягатися, час не терпить.

Жінка, яка гримувала і допомагала переодягатися Олені, тут же пояснювала її роль, як треба зайти з постільним приладдям і заправити красиво і рівно ліжко в номері готелю.

Зрештою епізод зняли з третього дубля. Олена втомилася, вона навіть і не уявляла, що це не так просто. Чоловік лисуватий виявився режисером, коли йшли, він услід сказав:

– Віктор, завтра їдемо на зйомки, не запізнюйся.

– Так. Я пам’ятаю, – сказав він.

– Мені треба звідкись батькам зателефонувати, вони чекають, – попросила вона.

Вони увійшли до якогось кабінету, побачивши телефон Олена зателефонувала. Трубку взяла матір.

– Мамочка, привіт. Так-так, все добре, я вступила. Можете привітати. Голос невеселий? Та ні, нічого, просто втомилася. Бувай, я вас теж люблю.

– Обманула батьків? Ну і гаразд, навіщо їх засмучувати?

Олена поклала в кишеню свій перший гонорар, правда не значний, але свій… Вони їхали вулицями, Віктор питав, чи сподобалося їй зніматися. А вона із захопленням кивала головою.

– До речі, а ти ким працюєш на студії?

– Каскадером. Знімаюся у різних фільмах. Трюки різні роблю, – сказав Віктор.

– Каскадером? Ого, то це дуже небезпечно. Іноді у фільмах дивлюся дуже страшно.

Під’їхавши до будинку, Віктор сказав:

– Бувай, Олено. Я поспішаю, треба підготуватися, завтра рано їду на кілька тижнів у Чернівці. Жити поки будеш тут, батьки мої в курсі. На тобі номер телефону, подзвони завтра і скажи, що від мене. Тебе візьмуть на роботу, я домовився, будеш ближче до кінематографу, а далі буде видно. А наступного року може і вступити. Все, поспішаю, бувай. Приїду, забіжу.

– Дякую, Вікторе. Дякую, ти справжній друг, – говорила вона, але він уже розвернувся і поїхав.

Взяли Олену помічником реквізитора, шукати та готувати до зйомок різні предмети. Поринула у цей світ та атмосферу кіно, придивлялася, як працюють актори.

Приїхав Віктор, вона з нетерпінням чекала на зустріч, хотілося поділитися враженнями. Після роботи Віктор запропонував разом повечеряти. Заїхали до кафе, потім довіз її до хати, розпрощалися. Так і тікали дні за днями. Віктор не чіплявся, поводився завжди коректно.

Якось запросив її на зйомки, де він на мотоциклі виуконував трюки. Дивлячись на все це, вона дуже хвилювалася за нього, і на всі очі дивилася, коли він закінчить.

Олена так розхвилювалася, що аж розплакалася. А коли Віктор підійшов до неї і побачивши сльози на очах, обійняв її до себе.

– Ти що, все нормально. Не приймай так близько, – стомлено мовив він.

Цього вечора він залишився в неї. Вранці прокинувшись, у променях сонця вона дивилася на Віктора на його сильні плечі, ніжно погладила по руці.

– Схоже, я закохалася. Піду готувати сніданок. Як же я хочу, щоб мій день починався саме так, думала вона.

А Віктор, сидячи за сніданком, раптом сказав:

– Оленко, як же я хочу, щоб кожен наш день починався так!

Вона відчула, як по ній пробігли мурашки від його слів.

– Ти не повіриш, але я так само недавно подумала.

Віктор з Оленою одружилися, жили тут у квартирі, вона чекала на нього зі зйомок, щоразу переживаючи. А він завжди казав:

– Щастя – це коли на тебе чекає вдома кохана дружина.

Але одного дня він не повернувся. Олена чекала, переживала. Пролунав телефонний дзвінок, і його мати повідомила, що він у палаті. Невдало виконав трюк на зйомках. Олена на той час вже чекала на дитину. У палату пустили лише за два дні.

– Ось так сталося, Оленко, – говорив він слабким голосом. – Такі справи. Як житимемо далі, тепер невідомо… Скоро народиться малюк.

– Ми з тобою впораємося, Вікторе! Навіть не думай ні про що погане, не треба здаватися. Ти у нас найсильніший! Найкращий та улюблений!

Віктор впорався і через рік почав ходити. Він вже ходив із маленьким сином на прогулянки, а потім вже грали у квача. Олена радісно спостерігала за своїми коханими чоловіками.

Звичайно, з професії каскадера йому довелося піти, але змирився з цим і знайшов спокійнішу і безпечнішу роботу. А зараз він знімає фільми і ось зателефонував дружині, що вже їде голодний додому.

Ворота відчинилися, і чоловік в’їхав машиною у двір, Олена отямилася від спогадів. Вона бачила, як Віктор вийшов із машини, потім щось дістав із задніх дверей, побачила в руках чоловіка шикарний букет троянд.

– І тридцяти п’яти років не минуло, як запам’ятав наш день початку сімейного життя. Мабуть, старіє мій чоловік. Став сентиментальнішим мій ангел-охоронець, – думала вона.

Віктор увійшов до будинку і радісно вручив букет:

– Дружина, а ти що не здивована? Я не забув, що сьогодні наш день, – обіймаючи і цілуючи в щічку, казав він.

– Дещо здивована, але я завжди знаю, що на тебе можна покластися. Ось згадав же… всього тридцять п’ять років минуло, – сміялася Олена. – Ну, давай вже мий руки і йди вечеряти.

– Йду йду! А я знаю, на мене чекає накритий стіл! – потираючи руки від передчуття, озвався чоловік. – Так, до речі мені зателефонував син, завтра вони всі приїдуть нас з тобою вітати. Бачиш, син у нас не в мене, він завжди все пам’ятає!

Олена зраділа, приїдуть улюблені онуки Денисик та Марійка. Вона любить чоловіка, сина з його дружиною, дуже любить онуків. Вона впевнена, її чоловік Віктор справді ангел-охоронець, посланий самою долею. Адже він з’явився в її житті в потрібний момент і простяг їй руку допомоги.

Вам також має сподобатись...

Ганна приїхала провідати свою знайому тітку Віру. Жінка привезла їй гостинці – млинці та фрукти. Поспілкувавшись на лавці, тітка Віра зазбиралася додому. – Гаразд, тітко Віро, я ще провідаю вас, ви головне будьте здорові, – сказала їй Ганна. – Твої б слова, та Богові у вуха, – лагідно сказала старенька. – Я чекатиму на тебе Ганнусю! Дякую, що не забуваєш! Коли Ганна йшла на вихід, її увагу раптом привернув якийсь дідок, що сидів на лавці під деревом. – Як ви тут опинилися?! – Ганна здивовано дивилася на діда нічого не розуміючи

Світлана повернулася додому раніше і вирішила приготувати романтичну вечерю для Віктора. Жінка запекла курочку, приготувала улюблений салат чоловіка, накрила стіл. До повернення Віктора залишалося менше години. Раптом у двері подзвонили. Стаілана відчинила і побачила на порозі молоду жінку. – Вибачте, а ви до кого? – запитала Світлана незнайомку. – А Віктор Сергійович вдома? – запитала гостя. – Зараз має повернутися з роботи. А ви по якій справі? – Світлана відчула щось недобре. – Взагалі, то я дружина Віктора Сергійовича, – заявила незнайомка. – Дівчино, ви про що? Яка дружина?! – Світлана здивовано дивилася на «гостю», не розуміючи, що відбувається

Віра з колегою по роботі обідали у кафе. – Ти помітила, як наша Лариса Федорівна на тебе дивиться? – запитала подруга про начальницю. – Помітила. Мені навіть ніяково якось, – відповіла Віра. – Може, вона закохалася в тебе? – засміялася подруга. – Не вигадуй! – не зрозуміла жарту Віра. Але це помітили й інші співробітники, тому Віра вирішила розібратися в ситуації, прийшла до начальниці і запитала: – Чому до мене особливе ставлення? Лариса Федорівна встала і зачинила двері на ключ. – Віра, ти мене не памʼятаєш? – запитала Лариса. – Ви про що? – Віра здивовано дивилася на начальницю, не розуміючи, що відбувається

Ганна Олексіївна поралася на кухні, коли у двері подзвонили. Її внук Олежик побіг відкривати. На порозі стояла донька Ганни Олексіївни Олена зі своїм чоловіком. – Здрастуйте, ви моя тітка Олена, мені мама розказувала, – раптом сказав Олежик. – А ти хто? – здивовано запитала Олена. – Я син Ганни Олексіївни, вашої мами. Значить ви – моя сестра, – сказав хлопчик. – Мамо! – гукнула Олена. – Це що за жарти?! Який у тебе може бути син?! Вона так і застигла від почутого