– Ой, люди добрі, та невже це мій завітав! – сплеснула руками низенька повненька старенька в линялому квітчастому фартуху. – І чого ж ти в четвер приїхав? Чи щось трапилося?
Антон мовчки вивантажував речі зі старенької машини, намагаючись не зустрічатися з матір’ю очима.
Рюкзак, сумка з ноутбуком, пакети з якимись коробками – все це гіркою лягало біля ґанку.
– Ти, Петрівно, сина не впізнала? – гукнула через паркан сусідка тітка Тамара, з цікавістю витягаючи шию. – А я дивлюся, машина ніби знайома.
– Впізнати впізнала, – Параска зітхнула. – Та надто вже невчасно. У мене тепер курей всього п’ять залишилося, чим годувати такого хлопа здорового буду?
Антон закрив багажник:
– Я, мамо, ненадовго. Може, на тиждень…
– Ага, я знаю твій тиждень! – зупинила його мати.
Вона підійшла ближче, пильно вдивляючись у змарніле обличчя сина:
– Ой, дивлюся я, Антоне, не з добром ти приїхав. Де твоя Лариса?
– Вдома вона, – буркнув Антон, піднімаючи речі. – У місті.
– А сама чого не приїхала? І онуків моїх не привезла?
– Не змогла вона, працює.
– Працює, значить, – сказала Параска. – А ти не працюєш?
Антон промовчав, проходячи повз у коридор. Знайомо пахнуло старими дошками та котячою мискою.
– Васильку! Йди з дороги! – Параска відігнала великого рудого кота. – Проходь, синку, чого став. Я якраз картоплю в пічку поставила, з грибами. Поїси з дороги?
– Не хочу я твою картоплю, – скривився Антон. – У тебе свіже молоко є?
– Бач, пан який! – сплеснула руками мати. – Молоко йому свіженьке подавай. А корову хто доїтиме? Я он третій рік як продала Зорьку, сил не стало за нею ходити. Кішки і ті на сухому кормі живуть.
Вона пройшла на кухню, гримаючи посудом: – Сідай, розповідай, що сталося. Мабуть, виставила тебе Лариса?
– А тобі для чого це знати? – огризнувся Антон, кидаючи рюкзак у куток.
– А чого ж ти посеред тижня, з речами? – Параска дістала з печі чавунок. – Мабуть, знову без роботи залишився?
– Без роботи, – неохоче зізнався син. – Контора наша той… Збанкрутувала.
– І давно?
– Місяців п’ять уже.
– Ой-ой-ой, – сказала старенька. – І чим же ж ти п’ять місяців займався?
– Шукав роботу.
– В інтернетах своїх, мабуть, шукав? – вона поставила перед ним миску з картоплею, яка парувала. – На тих… як їх… Сайтах?
– На сайтах, – кивнув Антон. – Резюме розсилав, на співбесіди ходив.
– І що?
– А нічого! – Він стукнув кулаком по столу. – Скрізь молодих шукають до тридцяти п’яти. А мені вже сорок.
– Сорок йому, – повторила Параска. – Та я в сорок ще й дояркою працювала, і по господарству все встигала. Он Зінка, сусідка, пам’ятаєш? На п’ять років тебе старша, а в школі прибираням не гребує. І підлогу миє, і в їдальні допомагає.
Антон похмуро длубався вилкою в тарілці: – Я не для того інститут закінчував, щоб підлогу мити.
– А навіщо? Щоб на шиї сидіти у дружини? – Параска присіла навпроти. – Ти хоч копійку за ці місяці в хату приніс?
– Були в мене заощадження…
– Були та спливли, – кивнула мати. – А Лариса, значить, сім’ю тягла? І тебе і дітей?
– Та що ти мене пиляєш! – ахнув Антон. – Я винен, що роботи немає?
– Роботи немає, – луною відгукнулася Параска. – А в нас тут у селі її, значить, повно. Он Петрович, сусід, третій місяць робітника шукає на ферму. Двадцять тисяч плюс премія.
– На ферму? – скривився Антон. – У бруді порпатися?
– А що таке? – примружилася мати. – Не великий пан, нічого тобі не буде. Я он усе життя на селі…
– Та я знаю! – зупинив її син. – Зараз почнеш: я все життя корів доїла. Тільки часи інші, мамо. Зараз так не живуть.
– А як живуть? На шиї у дружини?
Антон одвернувся від вікна. За склом порпалися горобці, діловито викльовуючи щось із годівниці.
– Гаразд, – зітхнула Параска. – Живи поки що. Тільки умова моя така: задарма хліб не їстимеш. Завтра зранку підемо паркан лагодити, зламався зовсім. Дошки я ще весною купила, та руки не доходили.
– Мамо, я ж не будівельник…
– А я, значить, будівельник? – Вона вперла руки в боки. – Чи цвяхи я маю забивати? Мені вже сьомий десяток, а ти здоровий мужик. Он, дивись…
Параска відчинила двері на веранду: – Весь паркан набік пішов. Так і дивись впаде. А там ще дах у сараї тече, і хвіртка ледве тримається. Та й город перекопати треба, картоплю садити пора.
– У тебе ж Віктор–сусід копає зазвичай?
– А тепер не копатиме, – сказала мати. – Заслаб він. Тож або сам копаєш, або без картоплі на зиму залишимося.
– Та ти ж продаси її все одно…
– Продам, – погодилася Параска. – А гроші онукам відправлю. Вони, мабуть, не дуже ситі, раз тато їхній без роботи.
Антон заскрипів зубами, але промовчав.
– І Ларисі треба зателефонувати, – продовжувала мати. – Сказати, що ти тут, живий здоровий. Вона, мабуть, хвилюється.
– Не хвилюється вона, – буркнув син. – Сама сказала: поки роботу не знайдеш – додому не повертайся.
– Ну і правильно сказала! – кивнула Параска. – Хоч одна в сім’ї з розумом. А то бач, придумав – без роботи сидіти. У тебе он Марія в першому класі, Сергійку в садок ходити, їх годувати-одягати треба. А ти: “не для того інститут закінчував”.
Вона визирнула у вікно: – О, дивись хто йде. Мабуть, машину твою видно на все село.
– Мамо, я ж сказав…
– А ти помовч поки, – зупинила його Параска. – Хоч послухай, що людина запропонує. Дивишся, і домовтеся про щось.
За вікном пролунав вимогливий стукіт у хвіртку.
– Здоровенькі були, Петрівно! – долинув з двору хрипкий голос. – А я дивлюся – машина незнайома, дай, думаю, зайду.
– Заходь, Петровичу, заходь! – гукнула у вікно Параска. – У мене тут міський гість з’явився.
Антон скривився і відійшов у дальній куток кухні. Скрипнули двері, і в сінях загуркотіли важкі чоботи.
– Невже Антон завітав? – Петрович зайшов у двері.
Великий, із сивою бородою, він заповнив собою майже всю кухню.
– А я думаю, чия машина біля воріт стирчить.
– Сідай, – заметушилась Параска. – Чайку налити?
– Не відмовлюся, – кивнув сусід, вмощуючись на табуретці. – Ти, Антоне, надовго до нас?
– Поки що не знаю, – буркнув той.
– А робота в місті є?
– Нема.
– Так у нас на фермі є місце, – пожвавішав Петрович. – Якраз робітника шукаємо. І платимо добре, не те що раніше.
– Чув уже, – відвернувся Антон до вікна.
– Та ти не морщись, – Петрович сьорбнув чаю. – Робота не важка. Два через два ходитимеш, решта часу твоя. Хоч вдома сиди, хочеш підробіток який шукай.
– Не важка? – хмикнув Антон. – У бруді по коліна?
– Зате при ділі будеш, – сказала Параска. – Інакшу, інститут йому… Зараз й із трьома інститутами без роботи сидять.
– Це точно, – закивав Петрович. – У мене он племінник у місті, юрист, теж без роботи залишився. А в нас хоч і село, та люди не бідують. Он Зіна…
– Та я знаю про Зіну! – ахнув Антон. – Дістали вже зі своєю Зіною! Мамо, де я спати буду?
– У своїй кімнаті, де ж іще, – знизала плечима Параска. – Тільки там холодно, я давно не палила пічку. Дров нарубаєш – нагріємо.
– Яких дров?
– А он, у дворі лежать. Березові сухі. Сокира в сараї.
Антон мовчки вийшов на ґанок, голосно гримнувши дверима.
– Ох, – похитав головою Петрович. – Розбалувався хлопець у місті.
– Нічого, – Параска присунула йому вазочку з печивом. – Тут швидко прийде до тями. Це в місті можна без роботи сидіти, а в нас щодня чимось зайнятися треба. Он паркан, дах тече.
– Я так дивлюся, що в тебе для нього роботи на пів року є? – посміхнувся сусід.
– А як же ж! – підморгнула стара. – Нехай ділом займеться, з голови дурниці і вивітряться. А як паркан полагодить і дах, так, дивишся, і на ферму твою піде.
З двору долинув глухий стукіт сокири і зле крякання.
– Чуєш, як старається, – хмикнув Петрович. – Від злості мабуть?
– Від неї, від неї, – кивнула Параска. – Тільки тут хоч злись, хоч не злися, а дрова самі не нарубаються. От і нехає махає сокирою, дивишся, і зрозуміє щось.
– А дружина його де? Із дітьми?
– У місті вони. Виставила його Лариса, правильно зробила. Нема чого без роботи сидіти, коли діти малі.
– Це так, – погодився сусід. – У мене он старший син…
Гуркіт у дворі раптово стих. Почувся звук хвіртки.
– Пішов чи що? – злякалася Параска, дивлячись у вікно.
– Та ні, – заспокоїв її Петрович. – Мабуть у магазин побіг. Подиміти не має. Повернеться.
– А куди ж подінеться, – зітхнула стара. – Не в місто ж без грошей повертатись.
Вона налила ще чаю: – Знаєш, Петровичу, адже я його спеціально на ферму твою відправляла. Нехай побігає поки що, подумає. Як втомиться із парканом і з дахом, сам прийде.
– А як не прийде?
– Прийде-прийде, – впевнено кивнула Параска. – Я його знаю. Він хоч і гордий, але тямущий. Зрозуміє, що гроші на дорозі не валяються.
– Ну–ну, – з сумнівом сказав сусід. – Міські вони… Балувані.
– А я навіщо? – примружилася стара. – Я з нього швидко розбалуваність приберу. Ось завтра встанемо раніше, паркан почнемо ремонтувати…
– Може допомогти? – запропонував Петрович.
– Не треба, – хитнула головою Параска. – Самі впораємось. Нехай руками попрацює, бо все за комп’ютером сидів.
З вулиці знову долинув стукіт сокири.
– Повернувся, – задоволено відзначила стара. – Та й слава Богу. А ти, Петровичу, за тиждень зазирни. Як упораємося із парканом, так, дивишся, і розмова про ферму по–іншому піде.
Тиждень видався важким. Старий паркан уперто не хотів піддаватися, трухляві дошки кришилися в руках, а нові виявилися надто важкими. Антон мучився з незвички.
– Ех, криво пішло, – хитала головою Параска, спостерігаючи за його роботою. – Ти б за рівнем перевірив.
– Нема в мене рівня! – Огризався син. – Сама берись, якщо така розумна!
– І візьмуся, – спокійно відповіла вона. – Тільки в мене вже руки не ті. А у тебе он які, молоді та сильні. Аби тільки з розумом застосувати.
До вечора п’ятниці паркан таки став. Кривуватий, але міцний. Антон втомлено сперся до нових дошок: – Ну все, мамо. Я до міста поїду. Ларисі зателефоную, може, вже пробачила.
– А дах? – невинно поцікавилася Параска.
– Який ще дах?
– А в сараї який тече. Я ж казала. Шифер новий купила, тільки поремонтувати не було кому.
– Мамо!
– Що мамо? – Вона вперла руки в боки. – Дощ піде – все сіно згниє. А воно грошей коштує.
– Та навіщо тобі сіно? У тебе ж корови нема!
– Сусідам продам. Гроші потрібні – онукам на зиму одяг дати.
Антон лише рукою махнув.
Але наступного ранку поліз–таки на дах. Старий шифер кришився під ногами, новий ніяк не хотів лягати рівно. До обіду син змок, вимазався і навіть злегка засмаг на сонці.
– Чуєш, Петрівно, – гукнула через паркан сусідка. – До тебе невістка дзвонила, поки ти в магазин бігала.
– І чого хотіла? – стрепенулась Параска.
– Та про Антона питала. Я сказала – дах он латає.
– Молодець, – кивнула стара. – Правильно сказала.
Увечері Антон сидів на ґанку, задумливо дивлячись у темне небо. Параска прилаштувалася поряд: – Чого невеселий такий?
– Та так…
– Ларису згадав?
– І її теж, – він зітхнув. – Знаєш, мамо… Я тут подумав…
– Ну–ну? – Вона насторожилася.
– Може, й справді до Петровича на ферму сходити? Не все життя ж там працювати. Поки іншу роботу знайду.
– І то правда, – якомога байдужіше відгукнулася Параска. – Дві зміни відпрацюєш, два дні вдома. Можна і якийсь підробіток знайти, я чула, в школі паркан фарбувати збираються…
– Не треба, мамо.
– А що я? Я нічого, – вона помовчала. – Знаєш, синку, робота – вона різна буває. Головне, щоб людину не псувала.
– Це як?
– А так. Ось ти мабуть думав – в офісі сидіти, краватку носити, за комп’ютером цілий день. Чиста робота. А що з того? Без неї залишився – і все, хоч вовком вий. А тут, глянь, і паркан поставив, і дах полагодив. Руки вони все пам’ятають.
– Так, – Антон подивився на мозолі. – Тільки з незвички тяжко.
– То спочатку, – махнула рукою мати. – Потім втягнешся. Он Петрович казав, у нього на фермі тепер все механізовано, не те що в мої часи.
– Гаразд, вмовила, – посміхнувся син. – Завтра піду, подивлюся.
– От і чудово, – Параска встала. – Піду Ларисі подзвоню, порадую.
– Стривай, мамо, – Антон торкнувся її за рукав. – Ти цей… Дякую.
– За що?
– За науку.
Вона тільки рукою махнула і зникла в хаті. А за п’ять хвилин уже набирала номер невістки: – Алло, Ларисо? Ну, як ви там? Що дітки? А у нас тут новини…
Антон дивився на перші зірки. У траві стрекотіли коники, десь далеко гавкали собаки. Як у дитинстві.
Вранці він стояв біля воріт ферми, розглядаючи нове імпортне обладнання. Петрович поплескав його по плечу: – Ну що, міський, ризикнеш?
– Ризикну, – кивнув Антон. – Тільки врахуй – я тимчасово. Поки іншу роботу не знайду.
– Та хоч як, – усміхнувся сусід у бороду. – Нам аби людина була надійна. А там подивимось.
Увечері Параска зателефонувала дочці: – Алло, Марія? Привіт, доню. Тут твій молодший брат з’явився… Та ні, живий–здоровий. На ферму влаштувався… Так, до Петровича. Що? А я йому так і сказала – нічого носом крутити, робота не вовк… Так, паркан полагодив, і дах перекрив. А як же ж! У матері не побавишся…
