Життєві історії

Баба Марія ошатно вдягнулася і пішла у сусіднє село, відвідати родичів. Спочатку до сестри Ольги зайшла. Та зраділа: – Маріє Василівно, дякую, що відвідала, як ся маєте, як внук ваш, Андрійко? – Добре Андрійко, допомагає мені. Ось усім вам подарунків накупив. І тобі хустку купив, дивись яка гарна! Обійшла Марія Василівна рідню і повернулась додому. А вранці Андрій з міста повернувся. – Бабусю, як ти тут? – запитав. – Я трохи заробив, але там не прижився у місті. Піду по селу знову підробляти… Баба Марія глянула куди пішов Андрій, і руками сплеснула від побаченого

– Ти хоч поїж в дорогу щось, Андрійку, баба Марія клопоталася на кухню.

Андрієві ще шістнадцять років тільки. Живе він на бабусину пенсію, проте сам час від часу влітку теж підробляє.

То траву покосить дачникам, чи роботу просту поробить. Кому дерево спиляти засохле, і пеньок викорчувати.

Кому воду навесні налагодити. Тільки цим багато не заробиш, а більше ніхто не бере на роботу хлопця з атестатом, що у школі відучився він дев’ять класів.

З бабою Марією Андрій із п’яти років жив. Мати як із Олегом зійшлася, так його до бабці й відвезла.

У селі три будинки, віддалік дачі, школи на селі нема. От і ходив Андрій до школи в сусіднє село за шість кілометрів. Коли була погана погода, то у школу йти було просто неможливо. От від того й закінчив лише девʼять класів…

Бабця сумувала за внука.

– Ох, куди ж ти тепер, онучку? Мати дізнається, сваритися буде на нас з тобою, що навчання не підтягнули!

Тільки видно, окрім баби Марії, нікого його доля не хвилювала.

Та й сам він не особливо переживав. Вдома завжди хоч щось, та їсти є. А влітку знову дачники понаїдуть, буде й робота.

Траву косити Андрій любив. Косарку він не нову в містечку купив у дядька Грицька, той ремонтує різну садову техніку, та й старе скуповує.

От і Андрій вирішив цією ж стежкою піти. Для нього це найкраще, він тямущий, та й руки з того місця. Тож Андрій прорветься, не пропаде.

Подобалася йому на селі одна дівчина, Даринка. Він до них улітку траву косити ходив.

Ділянка у них велика, будинок двоповерховий. Андрій косить, косарка торохтить, а Даринка обов’язково вийде, наче у справі.

А сама з Андрієм перезирається, і слівцями раз у раз перекидається.

Баба Марія хитра, помітила видно, як Андрій у дзеркало поглядає, коли на ту ділянку працювати йде.

– Ех, Андрійку, онучку ти мій любий, ти на дачницю ту не задивляйся, не рівня ти їй! У них і будинок на два поверхи, і на вихідні дорогих машин понаїде – одразу видно – люди зі статком. А ти неук із села, ні хати, ні двору, все твоє багатство – баба стара, – жартувала баба Марія, а сама переживала за онука.

Образять, самолюбство його зачеплять, хлопець молодий ще не розуміє нічого…

А як онукові допомогти – не знала. Якби були в нього батьки хоч трохи дбайливі, та переживали б за хлопця, добра б бажали. А так хіба він сам упорається?

І свою долю не витягне, люди ж навколо різні. Та й бабу Марію свою одну залишить журитися.

Думала-думала баба Марія, та й вирішила по-старому, як ще мати її робила, вчинити.

Зібрала все найдорожче, що в хаті вона мала. Не для душі дороге, цього вона не чіпала. А те, що коштувало дорого – нові речі, які без діла лежать.

Одягнулася баба Марія у все найкраще і пішла до сусіднього села, щоб відвідати давніх знайомих та далеких родичів.

Спочатку вона до сестри троюрідної Ольги зайшла. Та зраділа:

– Маріє Василівно, дякую, що відвідала, як ся маєте, як Андрійко?

– Добре Андрійко, і по хаті допомагає, і господарство на себе взяв. Старається Андрій, працює. Дізнався, що хочу я рідних та знайомих давніх відвідати – усім подарунків накупив. Ось і тобі, Ольго, хустку купив, дивись яка гарна!

Так обійшла Марія Василівна рідних та близьких. Провідала їх, про життя, про справи поговорила, передала від Андрія теплі привіти і гарні подарунки. Розповіла їм, який онук у неї хороший виріс.

До хати ледь дійшла баба Марія. Ноги втомилися, прийшла і відпочивати лягла.

А рано вранці раптом Андрій з містечка повернувся.

– Бабусю, як ти тут без мене? Я трохи заробив, привіз продукти. Не прижився я в містечку, бабусю, хорошої роботи не знайшов, а на побігеньках бути і за копійки працювати набридло. Піду по дачах знову підробляти, а що робити…

Бабуся Марія глянула куди пішов Андрій, і руками сплеснула від побаченого – прямо до будинку, де Дарина живе хлопець попрямував.

Тільки онук за поріг, а бабуся Марія відразу в’язання в руки взяла.

Спиці в руках її швидко замиготіли.

В’яже бабуся Марія одну петельку до іншої, спритно нанизує, та ще й примовляє:

– Як лягає петелька до петельки, одна з одною сплітається, і в полотно звертається! Так і лягай кожне слово хороше, і кожна думка добра від людей про мого внука Андрійка, і зплітайся в долю щасливу і в гідну…

Коли Андрій повернувся, у бабусі в руках вже було в’язання велике.

Андрій якийсь радісний, здивований, прийшов.

– Бабусю, уявляєш, у Дарини батько такий хороший мужик виявився! Я як завжди в них косити газон став, косарка раптом зламалася. Я там її розібрав, зібрав, все запрацювало. І раптом її батько виходить, руку подає. Потім запитав, чому я не вчуся і взагалі чим займаюся, ще мопед попросив подивитися, він не заводився. Я полагодив, Віктор Іванович мені сказав, що голова у мене тямуща і руки золоті. Обіцяв в училище влаштувати і з роботою допомогти.

А бабуся Марія в’яже і посміхається.

Значить зачепилася петелька, тепер доля вирівняється і піде все як треба…

Так і вийшло. Андрій училище закінчив, працює у містечку разом із батьком Дарини – Віктором Івановичем. Будинок задумав перебудувати, з кожної зарплати відкладає. А потім і Даринку сватати хоче, все у них до весілля йде.

Бабусю улюблену Андрій просив:

– Ти бабусю тільки не заслабни, поживи з нами довше, правнуків хоч побав… У тебе рука добра, щаслива, ти мені щастя принесла, тепер хоч трохи й правнукам передай…

А бабуся Марія рада без пам’яті, по-людськи, добре все вийшло. І вона, Марія Василівна, не одна свій вік доживатиме…

Вам також має сподобатись...

Ольга повернулася додому, зайшла у свій під’їзд. – Так, треба поштову скриньку перевірити, – згадала вона. Жінка вигорнула вміст поштової скриньки і попрямувала до своєї квартири. – Привіт. Щось ти сьогодні пізно, – в коридорі зустрів її чоловік. – На роботі затримали, – відповіла Оля, сіла на пуф і почала перебирати численні квитанції. – Олег, тут тобі лист! – Лист? – здивувався чоловік. – Від кого? Ольга передала лист чоловіку. Олег взяв його, відкрив, прочитав і…застиг від прочитаного

Віра зі своєю мамою Лідією Миколаївною сиділи на кухні та пили чай. Раптом пролунав дзвінок телефону, Віра глянула на екран – дзвонила її двоюрідна сестра Рита. – Дивно, Рита дзвонить, – здивувалася Віра. – Так, дивно. Вона ж у нас на другому поверсі, що зійти і самій сказати, що потрібно важко, – погодилася мама. Віра підняла слухавку, але Рита мовчала, було чутно тільки якісь знайомі голоси десь далеко. – Може сталося щось? – запереживала Віра і кинулася в кімнату до сестри. Віра відкрила двері в кімнату Рити, зайшла всередину і застигла від побаченого

Оля повернулася додому рано, зайшла на кухню і побачила маму всю в сльозах. – Мамо, що сталося? – захвилювалася вона. Віра Миколаївна мовчала. – Мамо! – повторила донька. – Сталося доню, сталося, – схлипнула Віра. – Мене Сергій заміж покликав. – Так це ж радіти треба, а не плакати, – видихнула Оля. – Так, доню. Але ти дечого не знаєш, – раптом сказала Віра і все розповіла доньці. Оля вислухала матір і розсміялася. Віра Миколаївна здивовано дивилася на доньку, не розуміючи, що відбувається

Марія Миколаївна зайшла в кабінет до своєї бухгалтерки Юлії і по-хазяйськи сіла за стіл. – Юлю, у мене до тебе прохання, – сказала жінка. – Я хочу в санаторій зʼїздити. Ти не могла б з моєю онукою Веронікою посидіти? – Звичайно! – погодилася Юля. – Тоді збирайся! – задоволено сказала Марія Миколаївна. – Познайомлю тебе з нею. Щойно вони зайшли в квартиру, як з кімнати вибігла дівчинка. – Онучко, накривай на стіл! – сказала бабуся. – Вероніко, я допоможу, – Юля попрямувала слідом за нею. Весело говорячи, вони накривали на стіл і ще не знали, що старенька задумала дещо дуже незвичайне