Баба Ніна йшла, тихо згасаючи…
Її сусідки, пенсіонерки з села, нарікали:
– Рано йде Ніна… Усього сімдесят років. Дуже мало ще…
Баба Ніна останні роки жила тихо, вся в домашніх турботах. А по молодості працювала і в полі, і на фермі.
Їхнє велике село давно вважалося селищем, хоча все частіше стали молоді їхати в місто, і мешканців поменшало.
Баба Ніна ніколи не була одружена. Вона була скромна трудівниця, зі звичайнісінькою зовнішністю і досить скромною за вдачею.
Зведена сестра Ніни рідко відвідувала її, оскільки жила у місті. Тільки племінниця Валентина останні роки навідувала тітку.
Шкодувала вона її, самотню, а баба Ніна заманювала Валю до себе тим, що, мовляв, залишить тій у спадок свій будинок.
Валя і поховала свою тітоньку на сільському цвинтарі за християнським звичаєм, з відспівуванням, як і просила баба Ніна…
Потім майже пів року стояв будинок порожній, ніби зажурившись у тиші.
І от, одного дня, Валентина повернулася в село.
– Проходь, хазяйко! – відкривав їй будинок, дзенькаючи ключами, сусід Микола, високий чоловік років сорока.
Він пропустив Валю вперед у коридор.
– Яка ж я хазяйка? – зітхнула жінка. – Я всього лише спадкоємиця…
Валі було тридцять сім років. Вона вже встигла вийти заміж, народити Оленку, і розлучитися з чоловіком-гульвісою.
А ось тепер звалилася їй ця спадщина, і треба було з нею щось робити.
Вона ще раз пройшлася по кухні, по кімнатах, оцінюючи поглядом все навколо.
– Скільки мені за нього просити? Навіть не знаю, – звернулася вона до сусіда, який наглядав за будинком.
– Це як подивитися. Якщо будинок хороший, то й ціна інша. А зараз… – Микола похитав головою. – Бо ж баба Ніна останні роки слаба була, і нічого вдома не робила. Не до того їй було. А треба ремонт хоч невеличкий. Зовнішній вигляд, він має значення. Хоча б ту ж саму грубку побілити, підлогу пофарбувати, нові шпалери в кімнаті поклеїти, вже ціна зросте.
– Так, нам із донькою гроші не завадять. А поспішати з продажем ні до чого, правильно кажете, – кивнула Валя.
І тут Микола запропонував несподіване.
– Якщо хочеш, можу з ремонтом допомогти по-сусідськи, – раптом сказав він. – Ось тільки я можу акуратно все робити, але керувати повинна ти сама. Давай на “ти”, ми ж майже одного віку…
– Це добре, що ти допоможеш… Ось тільки я зможу приїжджати тільки на вихідні. І разом ми скоро все зробимо. А поки що треба оголошення про продаж дати. Нехай люди дивляться, – погодилась Валя.
– Взимку погано купують. Ось тільки навесні починають активніше дивитися будинки. Треба встигнути до весни, тож чекаю з будматеріалами, – Микола потис Валі руку.
Тут же ж почулися дитячі кроки. Зайшов хлопчик – син Миколи:
– Тату, ось ти де. А я шукаю тебе. Що, будинок продається? – він подивився на Валентину.
– Продається, але не одразу. Ось ми вирішили ремонт для більшої вигоди зробити. Допомагатимеш батькові? Мені бригада потрібна, – посміхнулася Валя.
– Так! А як же ж?! Ми з татом як залишилися одні, без мами, так все разом і робимо дружно і ніколи не сваримося… – почав було хлопчик, але батько обійняв його і повів на вулицю, де вже зима постелила перша пухнасті кучугури.
Вихідні Валентини тепер проходили швидко. Вона приїжджала своєю машиною в село, вони з Миколою очищали від старих шпалер кімнату, вирівнювали підлогу, але швидко темніло, і пообідавши й обговоривши наступний етап робіт, вони прощалися.
Валі треба було їхати додому, щоб увечері вчити з донькою уроки й приготувати вечерю.
– Так, може, ти і без мене обклеїш цю кімнату? – попросила Валя. – Вже швидше б все зробити…
– Не можна швидко. Швидко – це явно гірше, а нам так собі не можна. Люди побачать наше криво-косо і не куплять через це будинок… – заспокоював Валю Микола.
А коли вона їхала, той довго дивився їй услід і посміхався якимось своїм таємним думкам…
Звісно, вона сподобалася йому. І хоч і були в селі вільні жінки, але жодна не була йому до душі.
Валя, світловолоса і сіроока, худенька, з червоними щічками, більше була схожа на дівчину, і їй ніяк не можна було дати її роки.
Працювала вона вчителькою в початкових класах і жила у своїй однокімнатній квартирці з дочкою.
Про переїзд у село жінка ніколи не думала. Їй подобалася її робота, вона звикла до міста, хоча мати її по юності теж жила у селі й часто про це розповідала.
Доньку Олечку Валя категорично відмовлялася брати із собою на вихідні у сільський будинок, залишаючи її в матері.
– Нема чого тобі там в пилюці бігати. От коли стане чистіше, обов’язково візьму тебе в село, – пообіцяла Валя.
А ремонт все затягувався…
Незважаючи на те, що допомагав Микола дуже добре, всю важку роботу брав на себе, але раз у раз спливали нові і нові деталі.
Ттреба було і пічку помазати і побілити, і двері в льох нові зробити.
Валя бачила, як старається її сусід, і вона була вдячна йому.
Вона готувала обід, поки Микола стукав у кімнаті, і майже була поруч з ним, поки він працював.
Як було багато пилюки, він випроваджував її за плечі на кухню і просив:
– Нема чого тобі тут зараз бути, ось я впораюся, тоді пил осяде, і ти помиєш підлогу.
Вони так звикли один до одного цієї зими, що вже до кінця тижня почали сумувати. І тільки-но Валентина переступала поріг уже нагрітого теплого будинку, як Микола ставив чайник, діставав з холодильника млинці і садив її пити чай.
– Коли ти встиг млинців насмажити?! – цікавилася Валя. – От молодчина! Та ще й з сиром, які смачні…
– Зранку, поки на тебе чекав. А млинці, як млинці. Це ж село Валечко. І сир натуральний. Не магазинний, як у місті… Звикай, – тихо й лагідно говорив він, ніжно дивлячись на свою подругу.
Валя розповідала йому свої новини, слухала його, і потім вони вже кілька годин працювали разом, покращуючи старий, але ще міцний будинок баби Ніни.
– Дивовижна жінка була наша баба Ніна. Так скромно жила, а навіть грошей мені на рахунку залишила хорошу суму. І як їй вдавалося заощадити? Не розумію. Світла їй пам’ять… – розповідала Валентина.
– Тому й заощадила, що жила скромно за звичкою, – теж похвалив бабусю Микола.
– А ти знаєш, я так звикла сюди приїжджати, – зізналася одного разу Валя. – Що вже почуваюся хазяйкою.
Микола посміхнувся, ледве стримуючи радість. Він тільки цього й хотів, щоб Валя припала душею до будинку.
– Хазяйкою бути набагато краще, правда? – обережно поцікавився він, дивлячись Валі в очі.
– З таким помічником, звісно, можна і погосподарювати, – Валя теж відвела погляд і посміхнулася. – Дякую тобі величезне. Якби не ти, мені б і не подужати такий якісний ремонт.
– Ну, не зовсім якісний, але добротний… Можна було б і краще, але в нашому стані економії, і це добре!
– Навіть дуже добре! – погодилася Валя. – Світліше стало, повітря інше, підлога пофарбована, пічка біла! Настав час привозити доньку, вона так мріє сюди приїхати.
– То що ж ти не привозиш?! Он Сашко щоразу зазирає, та й сусіди не раз заходили поки тебе нема, і всі як один питають, коли ж ти приїдеш сюди жити? – Запитав Микола.
– Ой, та будинок на продажі! Люди іноді дзвонять, розпитують… – почала Валя.
– І ти що? – не витримав, захвилювався Микола.
– А я кажу, що потім дзвоніть і приїжджайте дивитися. І ціну називаю таку, як ми домовилися, що після ремонту буде, – поділилася Валя.
І вона не могла не помітити, як обличчя Миколи стало серйозним та сумним. Він зазбирався додому, відвернувшись від Валентини, і незабаром його кроки стихли на подвірʼї.
Валя все розуміла. Вона бачила його погляди, відчувала прихильність і сама. Вже до вихідних починала сумувати, збиратися, складаючи сумку, і не могла дочекатися того моменту, коли знову побачить його очі й посмішку.
Оленку Валя привезла наступного разу. Надворі вже був кінець лютого. Дівчинка з порога почала захоплюватися будинком, і ледве скинула чобітки, так затанцювала на кухні і заспівала.
– Що тут у вас? – Микола зайшов і засміявся, дивлячись на маленьку артистку.
– Дядьку Миколо, як тут добре! Ох, які ви молодці, що майже все доробили! І пічка як нова! – раділа дівчинка.
– Все та не все… – замислено сказав Микола.
– Що ще? – здивувалася Валя і посміхнулася.
– Найголовніше в домі що? У господарстві? – немов загадку загадав Микола дівчинці.
– Корова? – припустила Оленка.
– Та ти що, яка корова?! – засміялася Валя. – Я ж не потягну. Я міська…
– Оленка майже права, і думка про корову хороша! – сказав Микола. – Але я мав на увазі город! В останні роки бабуся не могла його обробляти, і я як міг допомагав їй, садив там картоплю, хоч би заради того, щоб земля не заростала. Але цього року треба як слід все розорати, щоб було видно всім, що земля не нічийна, доглянута, поорана. Зрозуміли, дівчатка?
– Ого! – вигукнула Оленка. – У нас буде свій сад і город! І ми посіємо багато гороху, так, мамо?
– Звісно! Багато чого захочете, ви ж тепер господині цього будинку! – відповів за Олену Микола так швидко, що жінка засміялася, обіймаючи доньку.
У цей час прийшов Сашко, він приніс у кошику пиріжків.
– Ось, наша бабуся дала… З капустою і картоплею, – він поставив на стіл частування і простягнув Оленці руку: – Олександр.
– Миколайович, – додав батько.
Оленка збентежилася і, окинувши поглядом хлопчика, запитала:
– Ти в якому класі вчишся? У п’ятому?
– Ага. А ти?
– Теж… – усміхнулася задоволена Олена. – Ходімо я тобі наш будинок покажу.
І Сашко, ніби зачарований, пішов «оглядати будинок», хоч і так все вже бачив і знав тут кожен куток.
– Це у нас сімейне… – сказав Микола, бачачи, що Валя ледве стримує сміх, дивлячись на дітей. – Ми, чоловіки, як магнітом тягнемося до вашої прекрасної родини…
Він узяв Валю за руки й обійняв її вперше, поцілувавши в щоку.
Валентина, затримавши подих на мить, раптом відповіла:
– Головне, щоб вас тягнуло тільки до нас. І ні до кого іншого. Я вірність дуже ціную…
Вона поцілувала Миколу швидко і гаряче, і не давши йому схаменутися, вийшла в кімнату до дітей.
А вони вже як давні друзі розставляючи на шахівниці шашки, готувалися до гри.
Валя почула ззаду тихий шепіт Миколи:
– Це ти мені за ремонт так дякуєш, чи…
– І за ремонт, і за те, що зробив хазяйкою, а це дорого вартує… – відповіла вона. – Ходімо чай пити, бо пиріжки твоєї мами охолонуть.
Вона ставила на плиту чайник, а Микола не міг відвести від неї очей.
– Ну, скажи, що залишитеся тут. Будь ласка… Бо я не зможу дочекатися наступного твого приїзду…
– Не знаю поки що… – Валя зітхнула. – Але вже хочеться залишитися, якщо чесно.
– Тоді залишайтесь. І виходь за мене, Валечко… – прошепотів він, обіймаючи її за плечі.
– Потім все обговоримо, Микольцю… Зараз тут діти… Потім, – вона ухилилася від його ніжності, і покликала до столу Оленку й Сашка.
У цей приїзд було вирішено зняти оголошення про продаж будинку. Микола не відпустив Валю в місто, поки вона не погодилася на переїзд, а значить, і заміжжя.
Валя тільки просила дати їй час до літа, щоб допрацювати у школі до канікул. Оленка теж мала довчитися у міській школі.
Весна прийшла рання і одразу накрила теплом, наче крилом усю округу.
Микола, як і обіцяв, зорав обидва городи, і стежив за двома будинками.
Кожен вихідний приїжджали Валя з Оленкою та її батьки.
У хаті ставало шумно й весело. Батьки Миколи теж були частими учасниками застіль, і балували пиріжками та різними смаколиками і дітей, і дорослих.
Микола працював у сільраді, а Валя влаштувалася викладати у сільську школу. Весілля вирішили не робити, а скромно розписалися в місті. Проте батьки наполягли на застілля у сільському будинку Валі.
– Ось, мабуть, бабуся Ніна на небі дивується, – сказала мамі Оленка. – Якщо бачить, скільки гостей у її будинку зібралося сьогодні…
– І дивується, і радіє, – погодилася Валя. – Вона й не сподівалася, що ми сюди переїдемо, а ми ось – раз і переїхали!
– Ага, раз… – зітхнув Микола. – Тільки чого мені це вартувало…
– І ти на додачу, до будинку, як запорука нашого щастя… – додала Валентина. – А що б я без тебе тут робила?
– Гірко! – закричали рідні, яких набралося щонайменше двадцять чоловік.
Молоді поцілувалися, а Оленка й Сашко побігли гратися в садок, де вже стояли для них нова альтанка та гойдалка.
Недарма Микола вважався завидним нареченим та чудовим господарем на селі.
От і дала йому доля довгоочікуване сімейне щастя…
