Життєві історії

Лідія Миколаївна сиділа в кімнаті і заколисувала маленького Михайлика. До її невістки Діани прийшла її подруга, і вони вирушили на кухню випити кави і побалакати. Михайлик швидко заснув, а бабуся пішла до ванної кімнати, вимити руки. Жінка тільки-но ввімкнула воду, як раптом, через суміжне з кухнею вікно, почула як Діана про щось розмовляє з своєю подругою. Невістка з гостею розмовляли досить гучно. Ліда прислухалася до розмови і застигла від почутого

Цього суботнього вечора Лідія Миколаївна та її чоловік Михайло Андрійович чекали сина з його нареченою Діаною. Молоді люди давно зустрічалися, і батьки з нетерпінням чекали від них вирішального кроку. І цього вечора вони припускали, що Дмитро та Діана, нарешті, вирішили зіграти весілля.

Батьки накрили святковий стіл і з нетерпінням чекали на молодих людей. Пролунав дзвінок і по щасливому обличчю сина та його нареченої батьки зрозуміли, що рішення ухвалене і можна готуватися до весілля.

Після бурхливих привітань усі сіли за стіл, підняли по келиху ігристого і, трохи заспокоївшись, завели важливу розмову.

– Ми думаємо, що не варто грати пишне весілля, краще поберегти гроші, – сказав Дмитро, – Ми хочемо з’їздити кудись вдвох, відпочити, наприклад, до Туреччини чи Єгипту, це не дуже дорого, але дуже приємно і пам’ять на все життя.

-Так – щасливо видихнула Діана. – Я ще ніколи не була на морі. Я так мрію з’їздити до теплих країн, пожити пару тижнів у готелі, де все включено. А розписатися можна і без гостей, випити ігристе у банкетному залі та посидіти у кафе у вузькому колі. Це буде недорого, зате відпочинок чудовий. Ми вже й про путівки дізнавалися, можна взяти тури, зовсім недорого.

-Приємно чути, що ти, Дмитро став таким розумним і економним, – лукаво сказала Лідія Миколаївна. – Раніше ти не особливо морочився про гроші, завжди знав, що можеш отримати матеріальну допомогу від нас.

-Ну, мамо, – зніяковіло протягнув Дмитро. – Я ж чоловік, я вже дорослий, я хочу створити сім’ю, у нас і діти будуть. Я маю думати, як забезпечувати свою жінку. У нас є трохи, грошей на путівки вистачить, але…

-Ну, що там, – ласкаво пробурмотів батько. – Ми допоможемо, звичайно, сплатимо вам і вбрання, і кафе.

-Та ні, я не про це хотів поговорити, – трохи розгублено промовив молодик, – а про те, де ми житимемо після весілля.

-Ну так, у нас дещо тісно, хоча, звичайно, можна пожити і у нас, твоя кімната, Дмитро, досить велика, це поки що. А потім можна взяти квартиру в іпотеку, – задумливо сказала мама. – У нас є деякі накопичення, їх вистачить на початковий внесок. Напевно, і Діанині батьки зможуть вам трохи допомогти.

Діана ніяково зіщулилася і ніяково сказала:

-Ні, вони не зможуть, вони вже дуже старі, я – пізня дитина, вони живуть на пенсію, їм і самим на життя не вистачає. Тому я не можу просити у них допомоги, це я повинна їм допомагати.

-Ну треба ж, я і не знала, що ти – пізня дитина, – задумливо промовила Лідія Миколаївна, – Ну, нічого, ми вам дамо гроші на початковий внесок, знайдемо невелику квартиру і ви заживете окремо.

-Так, у мене і старий друг є, – твердо сказав Михайло Андрійович. – Він працює ріелтором, він нам знайде чудовий варіант, щоб і недалеко від нас було, і щоб квартира була хороша, краще у вторинному житлі, але не в старому будинку і щоб по грошам потягнути. Не хвилюйтеся, ми з матір’ю поки що на ногах, працюємо, я через рік на пенсію вийду, але сподіваюся, що зможу ще трохи попрацювати, тому допомагатимемо. Не лишим напризволяще.

Розчулений Дмитро сказав урочисто:

-Мамо, тату, дякую велике. Я знав, що ви мені допоможете, я буду вам завжди вдячний за вашу підтримку. Ви в мене такі молодці і живіть вічно.

Діана, радісна й почервоніла, тільки кивала й усміхалася, всім своїм виглядом показуючи, як вона щаслива та вдячна батькам майбутнього чоловіка.

Молоді люди швидко розписалися і вирушили у весільну подорож до Туреччини, після повернення вони тимчасово оселилися у батьків Дмитра, а тим часом приятель батька знайшов відмінний варіант, і незабаром квартира була придбана.

І Дмитро, і Діана мали невеликі зарплати, тому іпотеку на себе оформила Лідія Миколаївна, яка все життя пропрацювала в міському відділі освіти головним фахівцем. Щоб зробити ремонт у новому житлі, Михайло Андрійович взяв великий кредит і сам стежив за ремонтом, покупкою будматеріалів, роботою майстрів. Грошей часто не вистачало, тому доводилося перезаймати, рефінансувати кредити, хотілося влаштувати затишне гніздечко для молодої сім’ї якнайшвидше.

Через рік молоді люди перебралися у власне житло, квартиру, звичайно, оформили на сина за дарчою, адже все оплачували лише його батьки. Дізнавшись про це, Діана дуже образилася, сказала, що подібні діяння вже руйнують стосунки між людьми, адже таким чином батьки Дмитра натякають, що їхній шлюб може зруйнуватися.

Лідія Миколаївна, як людина тактовна і розважлива, спробувала переконати невістку у протилежному.

-Діано, дорога, але ж це ми віддали повністю всі свої заощадження на початковий внесок, а потім батько Дмитра взяв кредит на ремонт, і зараз я ще виплачую вашу іпотеку.

-Ми теж платимо потроху, коли можемо, – ображено сказала Діана,

-Та ви платили всього два рази…

-От ви спеціально рахуєте, щоб нам дорікнути за неплатоспроможність, – майже заплакала Діана. – Адже ви знали, що мої батьки допомагати не зможуть і ми з Дмитром ще не маємо своїх накопичень та зарплати у нас маленькі. А у нас навіть і меблів до ладу немає, стоїть якийсь мотлох, а нам хочеться добре жити.

-Ну і чого ти засмучуєшся? Все поступово придбаєте. Ремонт такий шикарний зробили, краса! І меблі поступово купимо. У Михайла Андрійовича кредит закінчується через два місяці, він ще один візьме, і ми купимо меблі у вітальню, а потім вже ви самі поступово назбираєте або в кредит купите собі спальню. Все буде добре.

І дійсно, через три місяці був знову взятий кредит і куплені чудові меблі у вітальню. Молоді люди знову розсипалися в подяках батькам і запевняли їх у вічній любові та відданості.

А через деякий час Михайла Андрійовича стало підводити здоров’я. Він, який раніше ніколи не скаржився, раптом став приходячи з роботи і відразу ж лягати на диван, відмовлявся від вечері, а ночами довго не міг заснути, і вранці, звичайно, вставав втомленим. Лідія Миколаївна, знаючи крутий характер чоловіка, довго мовчала але нарешті не витримала і сказала:

-Михайле, тобі необхідно, по-перше, звернутися на огляд, а по-друге, піти з роботи. Ти вже три роки як пенсіонер і все працюєш, не шкодуючи себе, адже в нашому віці треба шкодувати та берегти себе.

-Лідо, я знаю, але ж у нас ці кредити. Я й так вже думав, щоб перейти на легку роботу, але мені відмовили. Сказали або працюєш, як раніше, або поступаєшся місцем молодим. Ну, я й лишився. Начальство теж можна зрозуміти, їм потрібні міцні робочі руки, а не такі як я.

-Боже, Михайле, знаючи тебе, можна зробити висновок, що ти справді серйозно занедужав, завтра ж ми йдемо на огляд.

Вердикти спеціалістів були невтішні. З роботи довелося піти, а процедури коштували дорого. Лідія Миколаївна прийшла до сина із серйозною розмовою.

-Дмитро, я плачу твою іпотеку вже п’ять років, плачу набагато більше, ніж потрібно за договором і скоро вже цей кредит скінчиться. Буквально через рік-півтора. Але на батькові ще один досить великий кредит, який він взяв три місяці тому на велику суму, щоб купити ваші меблі. Зараз йому доведеться піти з роботи.

-Та, ти що, мамо? Чому? У тата так погано зі здоров’ям? Він же ніколи не скаржився, був такою здоровою людиною.

-Дмитро, таке трапляється. Зараз йому потрібні процедури. А потім йому доведеться довго проходити реабілітацію. Я прийшла тебе просити, щоби ти сам виплачував цей кредит.

За збентеженим і розгубленим виглядом сина мати зрозуміла, що ця розмова йому неприємна.

-Мамо, я не знаю, що робити. Моя Діана вагітна, їй довелося перейти на половину ставки, бо їй дуже зле. Але вона справляється, адже треба буде отримати декретні. А ще ми купили ліжко та шафу у спальню і зараз у нас так важко з грошима.

-Дмитро, я все розумію, але ми і так вам дуже добре допомогли, а на кону життя твого батька.

-Я розумію, матусю, я щось придумаю.

Лідія Миколаївна йшла додому, розуміючи, що ці кредити доведеться виплачувати їй самій, що навряд чи син та його дружина зможуть знайти гроші.

І все так і вийшло. Недуга Михайла Андрійович стрімко розвивалася, процедури йому не допомогли, і за кілька тижнів його не стало. На прощання довелося збирати гроші по родичах. Потім Лідії Миколаївні було ще складніше, вона, як і раніше, виплачувала іпотеку та кредит, грошей на життя майже не залишалося, але вона втішала себе тим, що у Діани народився хлопчик, її онучок, якого назвали Михайлом на честь діда. Це була єдина втіха в житті нещасної вдови.

Нарешті всі борги були виплачені, правда для цього Лідія Миколаївна продала майже всі цінні речі, які вона мала, і вона благополучно пішла на заслужений відпочинок.

-Тепер я зможу присвятити своє життя онукові, – думала щаслива бабуся. – Я з ним гулятиму, гратиму, навчатиму віршів та піснень. Я розповідатиму йому про дідуся, який, бідний, так і не дочекався його народження. Але він дізнається про дідуся з моїх слів і полбсе його.

Вона зачастила до сина в гості, щоб якомога більше часу проводити з онуком, але раптом зрозуміла, що невістка не така вже й рада її приходу. Відчиняючи їй двері, вона завжди виглядала роздратованою і ображено підтискала губи, а згодом вигадувала різні приводи, щоб піти з дому разом з дитиною.

А коли Лідія Миколаївна телефонувала і питала, що вони збираються робити і чи можна їх відвідати, невістка завжди відмовлялася терміновими справами чи поїздками.

Нещасна жінка не могла зрозуміти, в чому річ, адже вони ніколи нічого не шкодували для сина та невістки, віддали все, що змогли, щоб влаштувати їм щасливе життя, чому ж зараз вона стикається з чорною невдячністю.

І одного разу вона стала свідком дуже неприємної розмови, яка розставила всі крапки над І.

Лідія Миколаївна сиділа в кімнаті і заколисувала маленького Михайлика, а до Діани прийшла її подруга, і вони вирушили на кухню випити кави і побалакати.

Михайлик заснув, а бабуся пішла до ванної кімнати вимити руки, і там вона почула через суміжне вікно, як Діана обговорює з подругою її візити.

-До чого ж мені набридла моя свекруха, – роздратовано говорила Діана. – Ходить і ходить, ніби своїх справ немає.

-Ну, звичайно, немає, які у пенсіонерів справи, – посміхнулася подруга.

-Та не хочу я на роботу виходити. Я й так утомилася, на цій роботі. Що хорошого? Чоловіки повинні жінок забезпечувати! У мене чоловік є, він нехай і працює. А свекруха ходить, плаче, все про свого чоловіка розповідає, набридла вже

-Ну, вони ж вам багато допомагали, – заступилася за родичів Дмитра подруга, – квартиру купили, меблі, шикарний ремонт зробили.

-Ну, купили, і що тепер ми по все життя повинні бути їм вдячні? Я взагалі хотіла трикімнатну квартиру, а вони купили цю.

-Ну квартира дуже хороша, кімнати просто величезні і коридор великий, немов ще одна кімната.

-Ой, та перестань, вони-батьки і повинні допомагати дітям! А чому тепер я маю закривати очі на її присутність у своєму будинку?

-Ну Вона ж мати твого чоловіка. Він же хоче її бачити, сумує.

-Ага, сумує він! Він і сам мені вчора сказав, що мати набридла вже зі своїм ниттям і вічними повчаннями. Ну, купили вони нам квартиру, до речі, ми також іноді платили іпотеку. Ну, допомогли меблі купити, а тепер що? Ми тепер маємо її на утримання взяти?

-Ну навряд чи про утримання хтось говорив, – обережно вставила подруга, – але як Дмитро може про свою маму так казати?

-Так, він же дорослий чоловік, давно вийшов із материнської опіки, він не хоче, щоб вона постійно усюди лізла. Уявляєш, був його день народження, прийшли друзі з роботи, всі сіли за стіл, а вона давай розповідати, як Дмитро був маленький та як його любив батько, а потім і розплакалася. Дмитро було соромно!

-А що тут соромно? Батька в нього нещодавно не стало, мама засмучується – чого соромиться?

-Ой, ти нічого не розумієш, у тебе свекруха нормальна, до вас взагалі не лізе.

-Та не лізе, її і попросити не можна ні про що. Якось попросила посидіти з дитиною, то вона таку сварку зробила, що не для того на пенсію пішла, щоб нянькою заробитися. Вони зі свекром нам на весілля сервіз подарували і сказали, щоб ми на їхню допомогу не розраховували, а у вас.

-Ой, перестань, якби ти її обличчя щодня бачила, то не так заспівала б. Кажу тобі, дістала  своїми приходами. І ніколи не поцікавиться, чи я хочу, щоб вона приходила.

Лідія Миколаївна тихо вийшла з ванної кімнати…

-Виявляється, я їм заважаю жити. Ось до чого дожила… Михайле, ох Михайле, де ти? Чому мене зовсім одну залишив?

Вона швидко одягла плащ і гукнула з коридору:

-Діано, я йду, я зовсім забула, мені потрібно по справах.

І швидко вийшла, щоб не бачити неприємне обличчя невістки і щоб ніхто не побачив сліз, що стікали по її обличчі.

Вам також має сподобатись...

Тетяна приїхала до рідного міста. Дев’ять днів тому не стало її матері. На прощання Тетяна не встигла – дорога далека. Тетяна швидко дісталася батьківського дому, зустрілася з сестрою, допомогла їй все організувати. Наступного дня Тетяна з Оленою замовили поминальну службу в церкві. Вдома влаштували поминки. Після поминок до Тетяни підійшла сестра. – Тут мама дещо залишила для тебе. Ти повинна все дізнатися, – раптом сказала Олена і передала сестрі якусь папку. Тетяна взяла її, переглянула вміст і застигла від побаченого

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. – Мамо, це тобі від нас! – усміхнулася донька, вручаючи матері подарунок. – Ой, не треба було. Це ж так дорого, – говорила Ніна, розглядаючи поарунок. – Мамо, ти у нас найкраща, для тебе нічого не шкода, – говорила донька. – Я точно з ним не впораюся, – журилася Ніна. – Тут все просто, розберешся, – сказала донька і пішла у справах. Ніна ввімкнула свій новий телефон, і застигла від побаченого. – Боже! – не витримала вона. – Що ж тепер робити?

Ольга Олексіївна розвішували випраний одяг на подвірʼї. Там у неї спеціально були натягнуті мотузки між двох стовпчиків. Раптом біля воріт зупинилося таксі. Ольга Олексіївна здивована підняла голову. З машини вийшла її внучка Віра і одразу кинулась до господині. – Привіт, бабусю! – обійняла вона її. В цей час, якийсь високий хлопець в окулярах, вийняв з багажника речі і таксі собі поїхало… – Віро, це хто ще такий?! – ахнула Ольга Олексіївна. – І що це тут взагалі відбувається?! Жінка дивилася на несподіваних гостей, нічого не розуміючи

Марія Іванівна зварила борщ, розлила його по тарілках і пішла гукати чоловіка та сина з онуком до столу. – Ходімо обідати, — сказала вона до чоловіка та внука, які дивилися мультики. – А Сергій де? До друга пішов? – Тато пішов, але не до друга, до пташки, я чув, він дзвонив їй, – озвався маленький Петрик. – До якої пташки? – не зрозуміла бабуся. – Про яку ти говорила, – відповів внук. – Петрику, поясни, – наполягла Марія. Петрик з розумним виглядом подивився на бабусю і все їй розповів. Марія Іванівна вислухала внука і аж присіла від обурення