– Чого не їси? – спитала Світлана у чоловіка, який уважно дивився на ложку, що вертикально стояла в рисі. – Охолоне ж.
– Та ось мені цікаво стало, що буде, якщо твій рис використати замість клею для плитки? – задумливо запитав він.
– Васильку, ти знову за своє?! – у руках дружини з’явився рушник, який вона завжди кидала на підлогу на знак протесту.
– А що? Рис вбирає вологу, продукт екологічний, а ти вариш його до такого стану, що ним можна клеїти все, що завгодно. Плитка йому на раз-два!
– Знаєш що! Ти мені набрид, – рушник все ж таки полетів на підлогу. – Не подобається, як я готую, найми собі особистого кухаря!
Василь встав з-за столу і, не сказавши ані слова, вийшов з кухні.
Світлана не стала бігти за ним з вибаченнями і благаннями. Не для того її виховували сильною жінкою.
Та й готує вона добре – ніхто не скаржиться.
Світлана підняла з підлоги рушник, потім вперлася ногою в табуретку і, наче король Артур, який виймає меч Екскалібур з каменю, дістала ложку з рису.
Василь того дня вийшов з дому в обід, а повернувся рівно до вечері.
Інші члени сім’ї у складі дружини і двох дітей-школярів сиділи за столом.
Судячи з міцного запаху, дружина приготувала щось дуже цікаве з високим вмістом олії, з запахом крему для взуття, яєць і шкірозамінника.
– Дивіться, наш вибагливий аристократ прийшов, – переможно сказала Світлана, дивлячись на явно зголоднілосго чоловіка. – Яночко, поклади тату лазанью, хай поїсть.
Судячи з червоних очей дочки, мамина лазанья сьогодні була навіть пікантніша аніж зазвичай…
– Дякую, я сам впораюсь, – сказав Василь.
Тут слідом за ним на кухню зайшов якийсь незнайомий чоловік похилого віку з пакетом у руці.
Світлана оторопіла від несподіванки.
Кивнувши всім присутнім, він підійшов до столу й мовчки почав діставати з пакету продукти і точити кухонні ножі, які приніс із собою у футлярі.
Певний час Світлана сиділа мовчки і не рухаючись.
– Васильку, а це хто? – нарешті пошепки запитала вона.
– Це Іван, мій особистий кухар, – представив чоловіка Василь, і той, повернувшись до них, знову кивнув.
– Ти зовсім вже? – жінка почала поглядом шукати рушник, але Іван уже використав його, щоб розкласти на ньому свої прилади.
– Ти ж сама зранку сказала: не подобається – шукай собі особистого кухаря. От я й знайшов.
– Так, діти, ви наїлися? Ідіть до себе в кімнати, – сказала Світлана, і обоє школярів з полегшенням відставили тарілки вбік. – Іване, ваші послуги нам не потрібні, – звернулася вона до гостя, але той наче й не чув. Кухар наповнив каструлю водою і поставив на плиту, а сам почав готувати овочі.
– Вам, може, й не потрібні, а мені дуже потрібні, – сказав Василь.
Після цих слів Світлана шпурнула на підлогу перше, що трапилося під руку – упаковку чорного меленого перцю, і вийшла, гримнувши дверима.
Невдовзі з кухні почулося кілька чихів…
Усю наступну годину Василь з Іваном провели за зачиненими дверима кухні, звідки незабаром почулися неймовірні і зовсім незнайомі аромати, які невдовзі почали приваблювати всіх домашніх. Першим хотів зірватися з місця кіт, що лежав на колінах у Світлани.
– Кудись зібрався? – запитала вона, строго дивлячись в його очі. – Пухнастий зрадник. Щось ти так не рвешся на кухню, коли я тобі курячі шлуночки готую.
Кіт жалібно подивився на господиню і, здається, проковтнув слинку. Він залишився лежати, стримуваний своєю хазяйкою. Після кота повз двері стали часто проходити діти. Під різними приводами вони тинялися туди-сюди.
– Навіть не думайте заходити! – вигукнула мати. – Ваш батько вчинив неправильно.
Двері кухні відчинилися й Іван пішов у коридор. По дорозі він знову кивнув господині, ніби попрощавшись, а потім пішов так само тихо і непомітно, як з’явився дві години тому.
– Якщо хтось голодний, заходьте на кухню, тут на всіх наготовано, – пролунав голос батька, але совість і відданість матері не дала дітлахам зрушити з місця.
– Як хочете, я тоді сам усе з’їм…
Залишок вечора танув під звуки симфонії шлунків, що лунали з різних кімнат і різні тони. Навіть кіт видавав ноти з підвіконня. Один тільки Василь був сьогодні у ролі ситого і мовчазного слухача.
Незважаючи на протести дружини, Іван з’явився і наступного дня. Світлана продовжувала тримати оборону.
Крім вечері, мовчазний кухар приготував сніданок і спік десерт. У холодильнику поряд з каструлями Світлани стали тулитися контейнери з невідомим і привабливим вмістом, а пишний медовик, прикрашений ягодами і политий сиропом, і зовсім став символом смакоти.
– Світлано, ну ти хоч спробуй цей суп, дуже смачно, – спробував у суботу під час обіду помиритися Василь.
Але дружина відповіла йому таким поглядом, що той поспішив піти з кухні.
Того ж дня Світлана викрила дітей у зраді. Поки вона вдавала, що приймає ванну, ці двоє без жодної совісті відклали убік її печеню, а самі наминали цілу сковорідку риби з овочами. Разом з ними під столом хрумтів чимось пухнастий член сім’ї.
– І ти, кіт… – з жалем сказала Світлана, застукавши всіх трьох за віроломною трапезою.
Увечері, коли в дім знову з’явився конкурент, Світлана перейшла в атаку. То була її кухня. І чужинці не мали права потіснити її.
Світлана готувала паралельно з Іваном і всіляко намагалася заважати йому, вимагаючи поступитися їй місцем або посудом.
Іван дипломатично давав простір і мовчки переходив із кута в куток. Майданчик йому був не потрібен. Він умів нарізати будь де і спокійно переносив на плиту те, що треба було готувати в духовці. Світлана не відступала. Вона забрала всі спеції, ложки й обробні дошки, постійно займала мийку і всі чотири конфорки, але Іван не піддавався і спокійно чекав своєї черги.
Ця негласна битва кулінарів закінчилася ближче до півночі.
У Івана були готові суп-пюре з гарбуза, млинці з сиром, курячі биточки, салат цезар.
У Світлани ж була готова істерика і щось зі смаком пересмаженої ковбаси.
Вона пішла спати, а вранці, помітивши, що її чоловік і діти збирають собі на роботу і в школу контейнери з їжею, приготованою літнім кухарем, придумала свій підступний план.
Кілька днів Василь і діти намагалися налагодити діалог з мамою: приносили квіти, листівки, дарували компліменти і вмовляли хоча б скуштувати страви Івана, але жіноча гордість була вищою від якихось там гастрономічних вишуканостей і бездарних підкупів.
У суботу ввечері, коли все сімейство було вдома, пролунав дзвінок у двері.
Іван, як завжди, готував на кухні, а на інших відвідувачів ніхто не чекав.
Ніхто, крім Світлани.
Вона вирішила всілякими натяками закликати в гості свою маму, яка повинна була поставити Василя на місце. Про Івана Світлана завбачливо нічого не розповіла – для посилення ефекту. Обурення мало бути щирим і блискавичним.
Двері відчинив Василь, який нічого не підозрював, як і передбачав план Світлани.
– Зоє Михайлівно, який несподіваний сюрприз, – привітався безрадісно господар.
– Така вже я є, люблю сюрпризи робити, – у своїй манері відповіла вічно незадоволена теща і переступила поріг.
– Проходьте, ми завжди вам раді, – сказав Василь, коли жінка вже зняла з себе пальто і роззулася.
– Чим це у вас так смачно пахне сьогодні? – принюхалася Зоя Михайлівна.
Світлана стояла за кутом і підслуховувала. Залишалося буквально кілька секунд до викриття.
– Гуляш. У нас сьогодні угорська кухня.
– Запах дуже приємний. Невже моя донька навчилася готувати?
– Мамо! – вилетіла з-за кута Світлана.
План летів на дно.
– Ти що таке кажеш? Я завжди чудово готувала!
– Ага, тату своєму про це скажи, він досі згадує ті два тижні відпустки в лікарні.
– Та як ти… Та я ж… Та ну вас усіх! – Світлана схопила мамин шарфик і збиралася його кинути на підлогу, але, перехопивши її строгий погляд, передумала.
– То що ви маєте? І хто гримить посудом на кухні? Дмитрик почав готувати, чи що? – жінка натякнула на онука.
– Ні, це Іван, – пояснив Василь.
– Іван?!
– Він на моєму минулому заводі кухарем працював, зараз на пенсії, я йому запропонував підробляти особистим кухарем. Оплата погодинна. Мужик чудовий, та й удома йому нудно, а так – і при ділі, і нескладний підробіток.
– Особистий кухаре, кажеш? Ну ходімо, покуштуємо, що там наготував ваш Іван.
Теща пройшла на кухню за Василем. Світлана теж вирішила глянути. Шанс ще залишався. Мама була відомим критиком.
Усі зібралися за столом. Івану теж запропонували скласти компанію, але він, як завжди, пішов одразу ж після миття посуду.
Такий був його стиль.
– Слухай, Світлано, а ти чим, власне, незадоволена? – спитала теща, доїдаючи другу порцію гуляшу. – Дуже ж смачно.
– Це стороння людина на моїй кухні, – прошипіла Світлана, так і не торкнувшись своєї порції.
– То ж на кухні ж, а не в ліжку! – вигукнула мама. – Ти різницю відчуваєш? Мені б такий Іван готував, я б найщасливіша на світі була. Терпіти не можу всі ці сковорідки, качалки, склянки й інше.
– Мамо! Ти серйозно? Я думала, що ти любиш готувати…
– Ага, а ще прати просто обожнюю, – вигукнула мати. – Та ти що реально не розумієш, як тобі пощастило? Хочеш – спи, хочеш – серіали дивись, хочеш – гуляй, а в тебе саме все вариться. Казка! Та я готова прямо зараз забрати у вас цього сивого кухаря!
– Стривай… – до Світлани нарешті дійшло.
Вихопивши з рук матері вилку, вона взяла шматок м’яса і одразу поклала в рот.
– Так, справді смачно, – зробила висновок вона, прожувавши.
– А я тобі про що говорив, – глянув на дружину Василь.
– Пробач, я й справді щось захопилася зі своїми образами…
– Я так розумію, моя місія тут виконана, – встала з-за столу Зоя Михайлівна і, нікого не спитавши, зібрала залишки вечері в контейнери. – Тару надішлю вам назад з батьком наступного тижня.
Вона пішла, залишивши у квартирі дітей мир і спокій.
Все повернулося на свої місця. Стосунки стали ще міцнішими.
Щоправда, Івана почали запрошувати трохи рідше.
Тепер він приходив двічі на тиждень, щоб дозволяти Світлані теж господарювати на власній кухні, де вона, вивчивши деякі прийоми особистого кухаря, навчилася робити дуже непогані десерти.
А потім якось Василь заявив, що йому не подобається, як Світлана вимила підлогу в коридорі.
– Знаєш що! Не подобається – найми покоївку, – сказала Світлана, хапаючись за рушник.
Василь дістав телефон і глянув на стан свого банківського рахунку.
А потім зітхнув, узяв швабру і помив сам…
– От же ж який, а я вже зраділа, – розчаровано зітхнула Світлана…
