Дарина дуже втомилася. Вони з чоловіком приїхали у батьківський дім рано-вранці.
Сьогодні було сорок днів з того моменту, як його батька, свекра Дарини, який уже п’ять років жив один у цьому будинку, не стало. Потрібно було справити сороковини. Мали прийти сусіди, які довгий час знали і спілкувалися з батьком Дмитра.
Дарина наперед закупила продукти до поминального столу, замовила в пекарні пиріжки з різною начинкою. Коли вони під’їхали до будинку і почали вивантажувати сумки з продуктами, до Дарини підійшла сусідка Таїсія Михайлівна і зголосилася допомогти зі столом.
– Я допоможу, Даринко, мені неважко. Одній тобі буде тяжко і довго. А вдвох ми швидше впораємося. Знаю я родичів покійного, вони тільки прийдуть до готового столу. Такі вже люди.
– Дякую вам. Від допомоги не відмовлюся, – з усмішкою відповіла Дарина.
– Ось і правильно. Любила я по–сусідськи твого свекра, Леоніда Петровича, адже ми сім’ями дружили, коли ще Марійка, його дружина, була жива. Так я на згадку про них і за будинком тепер дивлюся, і тобі сьогодні допоможу.
Сестра чоловіка Ірина жила в іншому місті. Як одружилася, переїхала туди з чоловіком. Але чоловік незабаром покинув її з дитиною, а вона так і залишилася жити далеко від рідного дому, тому що вже звикла, та й робота її влаштовувала. Не хотілося щось кардинально міняти.
Сестра не змогла приїхати зранку. Але обіцяла у телефонній розмові з Дмитром, що протягом дня чи до вечора таки приїде до батьківського дому, щоби згадати батька.
Коли Дарина разом із Таїсією Михайлівною перемили весь посуд після поминок, молода жінка раптом відчула щось у спині. Останній раз у неї таке було два роки тому, і тоді навіть довелося викликати їй швидку. А потім Дарина довго лікувалась, сидячи вдома на лікарняному.
– Що, знову? Як не вчасно! Ну треба ж, – журився чоловік. – Сюди й швидку не викличеш, годину їхатиме з райцентру, і ліки у нас усі вдома. От невдача! Ти як? Зможеш додому доїхати?
– Ой, не знаю, – побіліла Дарина.
– А що таке? Спина? – поцікавилася Таїсія Михайлівна.
– Так. Напевно, переохолодилася днями. А сьогодні таке фізичне навантаження було весь день на ногах. Ось вона й турбує. У мене вже було таке, – хапаючись за спину, ділилася Дарина з літньою жінкою.
– Нічого. Я тобі зараз допоможу. Ти лягай поки, не стій. Прийми максимально комфортну позу. А я збігаю поки що по чарівну маззю. Миттю тебе вилікує.
Сусідка побігла, а Дарина мало не зі сльозами спробувала прилягти на диван.
Коли подіяла приємно пахнуча травами мазь, принесена Таїсією Михайлівною, все відступило, і Дарині захотілося спати. Народний засіб справді виявився чарівним.
– Слухай, ну що, поїдемо додому? Мені завтра на роботу. Пора уже. Ти як? Доїдеш тепер? – стурбовано запитав Дмитро.
– Ні, я не поїду. Я ж відгули взяла. На роботу мені тільки через два дні. Залишуся тут. Ірину почекаю, а то що вона тут сама буде, коли приїде? Та й небажано мені зараз рухатися. Так сусідка сказала. А ти їдь. А після зміни повернешся за мною, гаразд?
– Ну гаразд! Лікуйся давай. І щоб до мого приїзду була як огірочок, – поцілувавши дружину, Дмитро пішов до машини.
Дарина заснула.
Стільки справ було, метушні й біганини, стільки турбот з поминками, що зараз вона просто відключилася. Та ще й спина. Але тепер все позаду, все відступило, а народний засіб діяв так, що Дарина поринула в якесь приємне напівзабуття.
Їй було затишно тут, вона любила цей будинок. Дарина, яка виросла в квартирі великого багатоповерхового будинку, завжди, з першого дня сімейного життя з Дмитром, почувала себе тут як у казці, яку бачила в дитинстві на екрані телевізора.
Будинок був у невеликому селі, де виріс її чоловік, і був таким же ж казковим. Принаймні дівчині так здавалося.
Він і всередині нагадував Дарині той будинок із казки. Невигадливі меблі, велика біла пічка, смугасті половички на дощатій підлозі, ситцеві фіранки на вікнах, а на підвіконнях горщики з квітами – все було для неї новим і незвичайним.
Свекруху свою Дарина вже не застала, та пішла ще не старою від якоїсь недуги. А ось свекор Леонід Петрович був добрим і поступливим чоловіком. Невістку свою любив і поважав, і Дарина завжди з охотою та задоволенням їздила разом із чоловіком до нього в гості. Іноді навіть і свою відпустку тут проводила, так їй затишно було в цьому теплому будинку.
Саме тому Дарина зараз спокійно залишилася тут сама, відпустивши чоловіка додому. А ще їй було шкода зовицю. Адже навіть уявити важко, як вона приїхала б сюди, до пустого вже будинку, де більше немає її батьків.
Дарина знала, що Ірина дзвонила напередодні братові й повідомила, що теж приїде сьогодні до батьківського дому, але пізніше. Тому знала, що ночувати їй тут не доведеться.
А зараз вона раптом прокинулася від того, що зовиця голосно розмовляла з кимось по телефону.
Ірина, тільки-но зайшла в будинок батьків, вона була впевнена, що він порожній.
Пів години тому з дороги їй подзвонив брат Дмитро, який сказав, що вони з Даринкою все зробили як слід, згадали батька і тепер їдуть додому. Вона так і зрозуміла, що поїхали вони обоє.
Двері до батьківського будинку відкрили своїм ключем, увійшла у його темряву і тишу.
Ірина увімкнула світло у великій кімнаті, кинула сумку. Не роздягаючись, сіла на стілець поруч зі столом.
Розмова з тіткою Галею, рідною сестрою батька, зараз була трохи недоречною. Племінниця сама планувала їй зателефонувати, але пізніше. Але якщо тітка набрала Ірину, то треба відразу ж вирішити питання, яке турбувало її останнім часом.
– Іро, ну невже ж не можна було все зробити по-людськи? Тебе що, з роботи на поминки не відпустили, чому ти до столу не приїхала? Стільки людей зібралося, всі були, а тебе не було. Я втомилася говорити всім сусідам та знайомим, що ти під’їдеш пізніше. Усі дивувалися з цього приводу, – висловила тітка племінниці своє невдоволення. – Як була ти несерйозною, так і лишилася, хоч тобі вже майже сорок років.
– Та гаразд, все нормально, як змогла, так і приїхала. Я, тітко, з тобою про інше хотіла поговорити.
– І про що ж? – здивувалася тітка.
– Про спадщину.
– А що про неї говорити? Тим більше, що зі мною. Пройде пів року, отримаєте ви з Дмитром по півбудинку і продасте. Частки свої заберете і все на цьому. Вся твоя спадщина. Батьки твої багатств ніяких не нажили, окрім цього будинку. Скромно жили, як і всі тут у нас у селі. Та й будинок ваш небагатий, невеликий. Хоча останнім часом багато хто сюди з міста потягнувся, будинки купують собі на дачі. Місця ж у нас хороші, природа чудова. Тож якщо пощастить, то можна дуже вигідно продати будинок.
– Ось я про будинок і хочу поговорити з тобою. А чи не можна так зробити, щоб Дмитро не претендував на свою частку? – Запитала Ірина.
– Та як же це?! Ти що, Іринко?! У своєму розумі? – здивувалася тітка Галя.
Дарина лежала у сусідній кімнаті у темряві і не вірила тому, що чує. Їй спочатку здалося, що вона ще спить, і все це їй ввижається. Що так на неї діють цілющі трави, які були у складі мазі для спини.
Але потім вона виразно почула голос зовиці з її характерною звичкою завжди говорити незадоволеним тоном. Вона спілкувалася з людьми так, ніби всі довкола були винні в її прикростях і проблемах.
– А так! Хай би сам відмовився від своєї частки! Бо ж знає, як я потребую грошей. Дитину одна виховую. Від цього горе-татуся ніяких аліментів вже кілька місяців немає! Я маю на щось годувати і вчити п’ятнадцятирічного підлітка, скажи мені? – продовжувала голосно Ірина.
– Ну, це якось неправильно. Твій брат теж має право на частку батьківського дому. За законом, – намагалася переконати племінницю тітка.
– Та що ти мені великі істини розповідаєш? Я сама це все знаю. А тільки якби я сама продала цей будинок, то, можливо, закрила свій кредит, який з мене всі жили вже витяг, – продовжувала міркувати Ірина.
Дарина лежала під пледом, боячись поворухнутися. Вона не любила підглядати та підслуховувати, але зараз зрозуміла, що слухає з великою увагою про те, що задумала зовиця.
«Ах ти, яка підступна! – думала Дарина. – Мало ми тобі добра зробили? Скільки допомагали – і грошима, і речами. Подарунки завжди гарні дарували і на дні народження, і на всі свята, знаючи про те, що Ірина одна виховує сина, і з грошима у неї завжди туго. Скільки разів Дмитро давав сестрі у борг і прощав його. Тому що настав час віддавати гроші, а в Ірини їх не було. І після всього цього вона ще хоче залишити брата без частки в батьківському домі!
– Ірино, ти знаєш, що у Дмитра є дружина. І в них також діти, твої племінники. Ти думаєш, що у них проблем менше за твої? – здивувалася Галина.
– Ну, ти порівняла! Навіщо Дмитру з Дариною частка від цього будинку, от скажи мені, тітко Галю? Вони що, бідують? І хіба їхні прибутки можна порівняти з моїми? Не було б у них коштів, вони мені не допомагали б грошима майже кожен місяць. А якщо дають, значить, зайві! Я так вважаю. А мені гроші конче потрібні!
– Ох, Іринко, яка ж ти все-таки бездушна. Ніби подякувати братові з невісткою, вона ж ще й дорікає їм у тому, що вони багатше за неї живуть!
– Досить читати моралі. Переконай їх відмовся від спадщини, – голос зовиці пролунав у вечірній тиші порожнього будинку, як дзвін. – Тітко Галю, Дарина тебе обов’язково послухає. Ти вмієш переконувати, я знаю, – наполягала Ірина.
– Та з якими ж очима я їм про це скажу, га? Ну ти що мене підставляєш? – не погоджувалась тітка Галя.
– А ти придумай щось переконливе. Скажи, наприклад, що я серйозно слаба, і мені потрібні гроші на ліки. І що братові я про це не кажу, тому що не хочу його засмучувати, – цинізм зовиці вражав.
Дарина навіть у цей момент захотіла встати, вийти до нахаби і сказати, що такими речами жартувати не можна. Вона ледве втрималася, бажаючи дослухати і дізнатися, до якої міри дійде нахабство Ірини.
– Ні, Іро. Такого я говорити не стану, вже вибач. Хочеш, сама на себе наговорюй, а в мене язик не повернеться. Та й взагалі – поговорила б ти сама з ними, га? Адже так чесніше вийде.
– І що мені це дасть? Чесніше! Все тільки вчити майстра, а допомогти нема кому! Пошле мене ця Дарина кудись подалі. Я їй ніхто, чужа людина. А Дмитро під її дудку танцює, він і пікнути проти неї не посміє. Не хочеш, то я тітку Тамару попрошу. Вона точно не відмовиться мені допомогти.
Ірина з обуренням кинула слухавку на стіл. А Дарина вирішила, що їй настав час виходити з темної кімнати, щоб поговорити із зовицею. Все одно вона сама незабаром її виявить. То який сенс тепер ховатися?
Вона ледь встала, спина ще нила. Коли Дарина з’явилася в дверях з темряви суміжної кімнати, Ірина навіть здригнулася.
– Ох, Господи! Налякала! Ти тут, чи що? А я думала, що ви разом із Дмитром разом поїхали. А ти чого залишилася? – очі посміхаючись забігали злякано.
Вона розгубилася, розуміючи, що Дарина почула зараз її розмову.
– Та я теж зараз думаю – чого я залишилася. Хотіла тебе підтримати такого непростого дня. Думала, що тобі важко буде одній в батьківській хаті, але бачу, що дарма, – Дарина говорила тихо, але її слова в порожнечі будинку звучали незвично дзвінко.
Ірина мовчала, думала, як їй вийти з такої делікатної ситуації. А Дарина пройшла до столу і сіла навпроти зовиці. Стояти було важко, спина знову давалася взнаки.
– Ти зараз правильно, Ірина, сказала. По суті, ти мені чужа людина. Але я завжди по–доброму ставилася до тебе. Жаліла тебе і твого сина, завжди нагадувала чоловікові, що вам треба допомогти. Адже з моєї підказки і з мого дозволу Дмитро переказував тобі гроші. І це я невдовзі хотіла запропонувати йому відмовитися від частки в цьому будинку на твою користь. Я збиралася це зробити, щоправда. Ми проживемо без цих грошей.
Дарина замовкла, стежила за реакцією зовиці. Та сиділа, одвернувшись. В очі невістці не дивилася.
– Але сьогодні я почула багато того, що не призначалося для моїх вух, і багато що зрозуміла, – продовжила Дарина невесело. – Скільки людині добра не роби, якщо в нього чорна душа, все не на користь.
Не оцінить, не подякує, не стане чистішою і добрішою від чужого добра така людина.
Ти думаєш, що ми тобі допомагали тому, що нам гроші не було куди подіти? Ні! Ти помиляєшся. Не так і багато ми з твоїм братом живемо. І у нас теж проблем та турбот вистачає. Ми маємо двох дітей, і ми могли б ці гроші витратити на них. А тільки робили ми це тому, що розуміли – так треба.
Ти рідна сестра мого чоловіка, і ти потребуєш. Тож треба допомогти, і це не обговорюється.
Але сьогодні я почула, як ти ставишся до нашої допомоги. І до мене. Тому я Дмитра проситиму, щоб він у жодному разі не відмовлявся від своєї частки в цьому будинку. Ти все одно його жест не оціниш. Тільки ще більше бруду на нас виллєш у розмовах із ріднею.
Дарина встала зі стільця. Вона взяла свою сумку, накинула куртку, що висіла перед дверима і, сухо попрощавшись із зовицею, вийшла з дому в темряву вечора.
Постукалася до сусідки Таїсії Михайлівни.
– Що трапилося? – Відчинила жінка двері Дарині. – Знову спина?
– Та ні, зі спиною більш-менш нормально. Тут інше. Пустіть до ранку? А то ніч надворі. Мені просто нікуди йти.
– Іринка приїхала? – здогадалася сусідка. – Сварилася, так? Вимагала будинок їй віддати?
– Так, а звідки ви знаєте? – здивувалася Дарина.
– А здогадатися неважко. З таким характером чого ще від неї чекати? Ось безсовісна! Ну, ти подивися! І чоловік навіть із нею не вжився. А вона все сердиться.
Довго ще розмовляла самотня сусідка із несподіваною гостей. І чаєм її пригостила з малиновим варенням, і про життя своє довге розповіла.
А наступного дня увечері приїхав Дмитро. Не заходячи до рідного дому та не привітавшись із сестрою, він забрав Дарину додому. А за півроку вступив у свою частку спадщини за законом.
Сестра з ними більше не спілкується і всієї рідні розповідає про те, які бездушні та черстві у неї брат та невістка.
