Олександра Іванівна та Григорій Маркович усе своє життя прожили у селі. Сільське життя непросте, але все вирішується, коли ти молодий і сповнений сил.
Виростили дітей, двох синів та дочку. Обидва сини вивчилися, пішли працювати.
Дочка Олександри й Григорія жила у великому місті. Олександра Іванівна все життя працювали у лікарні медсестрою, а дочка пішла далі, працювала лікаркою.
Все у всіх добре, сім’ї, діти. У гості їздять рідко, сини раз на рік, дочка – два.
Тільки от гості в домі бувають й інші, сумувати не доводиться, а вже й відпочивати тим більше.
У Григорія був брат в обласному центрі і дві його сестри.
Там же є жив і брат Олександри. Ну а в них і діти є. Ось ці гості часто й приїжджали на сільське повітря.
Подихати, відпочити, а ще з собою забрати сільський екологічний продукт.
Продуктів було не шкода, діти далеко, із собою з батьківського дому нічого не беруть.
Навпаки привозять подарунки й смаколики, яких немає у місцевих магазинах. А ось часті родичі майже нічого не привозили, у них одна хімія, а навіщо її брати, коли все є?
Олександрі й Григорію було не шкода, у них багато всього. Картопля в льоху, соління, варення, свинина своя з осені. А молоко від кози щодня свіже.
– Пора нам, Лесю, город зменшити. Важко, а від гостей користі немає. Та й ти втомлюєшся.
– Ну, а як ми їх прийматимемо? Із порожнім столом? М’ясо в магазині дороге, а овочі я краще б свої їла.
– Зменшимо картоплю, тепер тільки для себе, щоб вистачало.
– А порося що їсти буде?
– І то правда. Але все одно менше треба. Нехай купують у місті або нам допомагають.
– Ну-ну, запропонуй їм допомогти! Подивимося, що вийде, а потім вже й вирішимо.
– Лесю, а правильно ж твій чоловік каже. Вибач, мимоволі розмову вашу почула, – сказала сусідка через паркан. – Відпочивати вам треба. Я два роки за вами спостерігаю і ніяк зрозуміти не можу. Ви картоплю й інше продаєте?
– Ні, ти що! Це ж рідня. Ми всім так роздаємо.
– Своїх сил не шкодуєте. Не можна так, зовсім вони вам сіли на шию.
– І діти наші так само кажуть. А що робити? Самим теж щось треба. Все дорого. Звісно діти допомагають, але самі не хочемо на їхній шиї сидіти.
– Ви не хочете на сидіти, зате посадили на себе решту рідні.
– Правильно ти кажеш, Тамаро. Ти вже пробач мені. Я ось раніше, коли ти приїхала сюди два роки тому, думала ти ледача. Картоплі немає, теплиць немає, тільки газон і квіточки.
Гарно все, але не практично. Тепер зрозуміла, що ти в чомусь маєш рацію.
– У мене є і кріп з петрушкою, і помідори з огірками. Тільки зовсім трохи, для їжі влітку. Маринадів я не їм, шкідливо у нашому віці. Заборонили лікарі. І варення я не варю, фрукти сушу, ягоди заморожую.
– А нашим гостям варення й компот тільки давай.
– То хай самі збирають і варять, якщо у вас надлишки! А якщо що, то завжди можна послатися на вік та здоров’я.
Я ось коли сюди переїхала, то також охочі були на сільські продукти. Заведи козу, візьми кроликів, теплиці, картоплю… А я їм у відповідь – допомагайте. Ніхто не допоміг, а я й починати не стала. Навіть ягоди збирати не хочуть – руки забруднять. І вам раджу про себе думати. Я ось скоро поїду в санаторій, син путівку подарував.
– Дякую тобі сусідко за пораду. Ми подумаємо.
– Грицю. Як там щодо картоплі?
– А що?
– Розрахувати треба скільки нам вистачить на зиму.
– Нам чи разом із поросям?
– Ти думаєш, що його брати не будемо?
– Відпочити хочу. Ми стільки м’ясця не з’їмо, у морозилці є, тушонка є. Гості нехай у місті купують. Більше їм не дамо. Нехай звикають. Картоплі їм теж не буде. Ніхто ніколи не допомагає. Пусті грядки їм запропонуємо, а як не захочуть, то й так добре. І решта все також. Залишимо тільки козу, стара вона вже, шкода, але нехай поки що живе.
– Гаразд, тоді і орати не буду задню частину ділянки.
– Теплиці ти хотів ремонтувати, то теж не треба. Однієї вистачить, а ту розбирай. Добре, що матеріал не встигли купити, стільки грошей заощадили. Ремонт у будинку зробимо невеликий.
– Які кардинальні зміни ти затіяла, Лесю. А й добре! Відпочиватимемо більше, чай пити будемо в альтанці.
Григорій зрадів, дуже він почав втомлюватися від городу й від гостей. Та й дружина влітку ледве до ліжка доходила – ноги, спина. А коли гості, то ще більше втоми, і ще й після них прибирання.
Перші гості приїхали на Великдень.
– Картопля восени потрібна? – одразу спитав Григорій.
– Не відмовимося!
– Он там, задня смуга ваша. Копайте, садіть і все інше. Якщо інші овочі потрібні, можна все там облаштувати. Рахуйте, що в оренду вам дали землю. Використовуйте.
– А… Теплицю ви знесли?
– Так, нам багато на двох не треба.
– А ми?
– А вам ділянку виділили, безкоштовно. Картоплю на посадку я дам.
– Ага… А…
– Гаразд, ви думайте, а поки що обідати пора. Леся суп зварила, картопельки посмажила.
Їли всі мовчки, мабуть, думали як бути далі.
– Григорію, свято ж, може біленької?
– Це можна.
За чарочкою розмови пішли жвавіше.
– Щось ви цього разу не дуже приймаєте нас. Шашлика немає, хоча м’ясо з картоплею теж нічого, але шашлик звичніший.
– М’яса й не буде. Порося ми цього разу не взяли і не збираємося. Втомлюємося, роки не ті. Про решту ви вже чули.
– Ще й порося немає? Так?! Оце здивували. Якось…
– Що?
– Нічого. Добре, що кущі не вирубали.
– Вони чим винні? Нехай ростуть.
Гості приїжджали й улітку. Від виділеної землі вони відмовилися. Дехто думав, що Григорій із Лесею не залишать землю порожньою і буде їм восени картопля, але помилилися.
Та й огірків із помідорами їм уже не давали. Приїхали – їжте, а з собою нічого немає.
Їздили до осені – перевіряли. Урожай ягід і яблук мав бути хорошим. Напевно Леся компотів зробить, варення наварить, але ні…
– Хочете варення – збирайте ягоди. Компот потрібен – яблука, груші у саду. Цукру тільки немає на деревах. А ми цього року нічого не варимо та й не будемо більше.
Нова версія зберігання – заморожування. Собі ми наморозили, решту можна збирати.
А не встигнете, то птахи прилетять. Яблук кошик відвезли, а от із ягодами й морочитися не стали.
Їх треба збирати, це не великі яблука. А ще й варити. От якби готове все було, то інша річ. М’ясо до зими теж було чекати марно, порося немає.
Та й шашлики були один раз за все літо, день народження Григорія був.
– Нічого, посидять без продуктів самі, і все буде, як і раніше! – думали гості, але нічого не змінилося.
Олександра Іванівна та Григорій Маркович не особливо за літо і втомилися, а восени і діти у відпустку приїхали. Схвалили нове життя батьків.
– Не переживайте, ми вам усі допомагатимемо.
– Не треба, у нас дві пенсії, на життя вистачає. Та й жити стало економніше. Цукру мало купуємо, на воді економія, на електриці. Раніше на полив ішло багато. Нам вистачає всього, і на м’ясо також.
У місцевого фермера беремо. У нього ж і молоко братимемо, нам багато не треба. Зірку шкода, стара вже, поки живе, триматимемо…
– Добре, що ви тепер відпочиваєте. Вам і дякую за вашу працю не говорили, приймали як належне.
– Так. Навіть обурювалися, що ми город і господарство запустили. А все сусідці дякувати. Якби не вона, то не наважилася б я змінити все. А тепер ми рідні не потрібні. Що взяти з нас? Нема чого. От і їздити перестали…
