Життєві історії

До Лесі з Григорієм в село приїхали в гості родичі. – Вам картопля на осінь потрібна? – одразу запитав рідню Григорій. – Не відмовимося! – хором сказали ті. – Он там, задня смуга на городі ваша, – раптом сказав чоловік. – Копайте, садіть і все інше! Даємо вам землю! Картоплю на посадку я теж дам. – Ага… – здивовано повідкривали роти родичі. Це було несподівано, бо раніше їм просто всі продукти давали з собою. – Гаразд, обідати пора, – сказав Григорій. – Леся суп зварила, картопельки посмажила… – Щось ви цього разу не дуже нас приймаєте, – загомоніли родичі. – Так нічого й не буде! – раптом заявив Григорій. Всі оторопіли

Олександра Іванівна та Григорій Маркович усе своє життя прожили у селі. Сільське життя непросте, але все вирішується, коли ти молодий і сповнений сил.

Виростили дітей, двох синів та дочку. Обидва сини вивчилися, пішли працювати.

Дочка Олександри й Григорія жила у великому місті. Олександра Іванівна все життя працювали у лікарні медсестрою, а дочка пішла далі, працювала лікаркою.

Все у всіх добре, сім’ї, діти. У гості їздять рідко, сини раз на рік, дочка – два.

Тільки от гості в домі бувають й інші, сумувати не доводиться, а вже й відпочивати тим більше.

У Григорія був брат в обласному центрі і дві його сестри.

Там же є жив і брат Олександри. Ну а в них і діти є. Ось ці гості часто й приїжджали на сільське повітря.

Подихати, відпочити, а ще з собою забрати сільський екологічний продукт.

Продуктів було не шкода, діти далеко, із собою з батьківського дому нічого не беруть.

Навпаки привозять подарунки й смаколики, яких немає у місцевих магазинах. А ось часті родичі майже нічого не привозили, у них одна хімія, а навіщо її брати, коли все є?

Олександрі й Григорію було не шкода, у них багато всього. Картопля в льоху, соління, варення, свинина своя з осені. А молоко від кози щодня свіже.

– Пора нам, Лесю, город зменшити. Важко, а від гостей користі немає. Та й ти втомлюєшся.

– Ну, а як ми їх прийматимемо? Із порожнім столом? М’ясо в магазині дороге, а овочі я краще б свої їла.

– Зменшимо картоплю, тепер тільки для себе, щоб вистачало.

– А порося що їсти буде?

– І то правда. Але все одно менше треба. Нехай купують у місті або нам допомагають.

– Ну-ну, запропонуй їм допомогти! Подивимося, що вийде, а потім вже й вирішимо.

– Лесю, а правильно ж твій чоловік каже. Вибач, мимоволі розмову вашу почула, – сказала сусідка через паркан. – Відпочивати вам треба. Я два роки за вами спостерігаю і ніяк зрозуміти не можу. Ви картоплю й інше продаєте?

– Ні, ти що! Це ж рідня. Ми всім так роздаємо.

– Своїх сил не шкодуєте. Не можна так, зовсім вони вам сіли на шию.
– І діти наші так само кажуть. А що робити? Самим теж щось треба. Все дорого. Звісно діти допомагають, але самі не хочемо на їхній шиї сидіти.

– Ви не хочете на сидіти, зате посадили на себе решту рідні.

– Правильно ти кажеш, Тамаро. Ти вже пробач мені. Я ось раніше, коли ти приїхала сюди два роки тому, думала ти ледача. Картоплі немає, теплиць немає, тільки газон і квіточки.

Гарно все, але не практично. Тепер зрозуміла, що ти в чомусь маєш рацію.

– У мене є і кріп з петрушкою, і помідори з огірками. Тільки зовсім трохи, для їжі влітку. Маринадів я не їм, шкідливо у нашому віці. Заборонили лікарі. І варення я не варю, фрукти сушу, ягоди заморожую.

– А нашим гостям варення й компот тільки давай.

– То хай самі збирають і варять, якщо у вас надлишки! А якщо що, то завжди можна послатися на вік та здоров’я.

Я ось коли сюди переїхала, то також охочі були на сільські продукти. Заведи козу, візьми кроликів, теплиці, картоплю… А я їм у відповідь – допомагайте. Ніхто не допоміг, а я й починати не стала. Навіть ягоди збирати не хочуть – руки забруднять. І вам раджу про себе думати. Я ось скоро поїду в санаторій, син путівку подарував.
– Дякую тобі сусідко за пораду. Ми подумаємо.
– Грицю. Як там щодо картоплі?

– А що?

– Розрахувати треба скільки нам вистачить на зиму.

– Нам чи разом із поросям?

– Ти думаєш, що його брати не будемо?

– Відпочити хочу. Ми стільки м’ясця не з’їмо, у морозилці є, тушонка є. Гості нехай у місті купують. Більше їм не дамо. Нехай звикають. Картоплі їм теж не буде. Ніхто ніколи не допомагає. Пусті грядки їм запропонуємо, а як не захочуть, то й так добре. І решта все також. Залишимо тільки козу, стара вона вже, шкода, але нехай поки що живе.

– Гаразд, тоді і орати не буду задню частину ділянки.

– Теплиці ти хотів ремонтувати, то теж не треба. Однієї вистачить, а ту розбирай. Добре, що матеріал не встигли купити, стільки грошей заощадили. Ремонт у будинку зробимо невеликий.

– Які кардинальні зміни ти затіяла, Лесю. А й добре! Відпочиватимемо більше, чай пити будемо в альтанці.

Григорій зрадів, дуже він почав втомлюватися від городу й від гостей. Та й дружина влітку ледве до ліжка доходила – ноги, спина. А коли гості, то ще більше втоми, і ще й після них прибирання.


Перші гості приїхали на Великдень.

– Картопля восени потрібна? – одразу спитав Григорій.

– Не відмовимося!

– Он там, задня смуга ваша. Копайте, садіть і все інше. Якщо інші овочі потрібні, можна все там облаштувати. Рахуйте, що в оренду вам дали землю. Використовуйте.

– А… Теплицю ви знесли?

– Так, нам багато на двох не треба.

– А ми?

– А вам ділянку виділили, безкоштовно. Картоплю на посадку я дам.

– Ага… А…

– Гаразд, ви думайте, а поки що обідати пора. Леся суп зварила, картопельки посмажила.

Їли всі мовчки, мабуть, думали як бути далі.

– Григорію, свято ж, може біленької?

– Це можна.

За чарочкою розмови пішли жвавіше.

– Щось ви цього разу не дуже приймаєте нас. Шашлика немає, хоча м’ясо з картоплею теж нічого, але шашлик звичніший.

– М’яса й не буде. Порося ми цього разу не взяли і не збираємося. Втомлюємося, роки не ті. Про решту ви вже чули.

– Ще й порося немає? Так?! Оце здивували. Якось…

– Що?

– Нічого. Добре, що кущі не вирубали.

– Вони чим винні? Нехай ростуть.


Гості приїжджали й улітку. Від виділеної землі вони відмовилися. Дехто думав, що Григорій із Лесею не залишать землю порожньою і буде їм восени картопля, але помилилися.

Та й огірків із помідорами їм уже не давали. Приїхали – їжте, а з собою нічого немає.

Їздили до осені – перевіряли. Урожай ягід і яблук мав бути хорошим. Напевно Леся компотів зробить, варення наварить, але ні…

– Хочете варення – збирайте ягоди. Компот потрібен – яблука, груші у саду. Цукру тільки немає на деревах. А ми цього року нічого не варимо та й не будемо більше.

Нова версія зберігання – заморожування. Собі ми наморозили, решту можна збирати.

А не встигнете, то птахи прилетять. Яблук кошик відвезли, а от із ягодами й морочитися не стали.

Їх треба збирати, це не великі яблука. А ще й варити. От якби готове все було, то інша річ. М’ясо до зими теж було чекати марно, порося немає.

Та й шашлики були один раз за все літо, день народження Григорія був.

– Нічого, посидять без продуктів самі, і все буде, як і раніше! – думали гості, але нічого не змінилося.

Олександра Іванівна та Григорій Маркович не особливо за літо і втомилися, а восени і діти у відпустку приїхали. Схвалили нове життя батьків.

– Не переживайте, ми вам усі допомагатимемо.

– Не треба, у нас дві пенсії, на життя вистачає. Та й жити стало економніше. Цукру мало купуємо, на воді економія, на електриці. Раніше на полив ішло багато. Нам вистачає всього, і на м’ясо також.

У місцевого фермера беремо. У нього ж і молоко братимемо, нам багато не треба. Зірку шкода, стара вже, поки живе, триматимемо…

– Добре, що ви тепер відпочиваєте. Вам і дякую за вашу працю не говорили, приймали як належне.

– Так. Навіть обурювалися, що ми город і господарство запустили. А все сусідці дякувати. Якби не вона, то не наважилася б я змінити все. А тепер ми рідні не потрібні. Що взяти з нас? Нема чого. От і їздити перестали…

Вам також має сподобатись...

Марина приїхала в село до свекрухи. Її будинок стояв на околиці, майже в полі. Марина не любила це місце. – Чому ви не зробили туалет у хаті? – якось запитала Марина. Чоловік і свекруха подивилися на неї, як на дивачку… – Навіщо? – сказали вони тоді. – Ми не королі, можна й прогулятися до туалету… – Мамо, я поїхав на роботу, – сказав Сашко. – Марина тобі допоможе зі справами! Марина вкотре зауважила, що на стінах – одні фотографії Сашка. Ні їхніх весільних фото, ні фотографій онуки. Нічого, крім Сашка та його мами. Марина була дуже здивована

Марина стояла біля свого вагона, коли побачила знайому фігурку. Маленька жіночка в акуратному, але явно старому пальто повільно йшла вздовж поїзда, тягнучи за собою потерту картату сумку на коліщатках. – Тітонько Віро! – неголосно гукнула Марина, спускаючись сходками. Бабуся обернулася: – Мариночко, голубонько! А я йду, виглядаю, думаю, може не твоя сьогодні зміна… – Для Андрійка передача? – Марина вже знала відповідь. – Так, доню, – сказала старенька. – Грибочки маслюки, сама готувала, як він любить. І варення – його улюблене з дитинства… Напарниця Марини – Світлана, ніяково переступала з ноги на ногу, не знаючи, як реагувати на це все. Вона ще не знала всієї правди

Віра готувала святкову вечерю, коли пролунав дзвінок телефону. Дзвонила мама. – Віро! – вигукнула вона в слухавку. – Мені дзвонила сваха! Ти що надумала?! – І тобі привіт, мамо! А можеш пояснити, – усміхнулася донька. – Не прикидайся! Це Андрій тебе підмовив?! Точно він, я так і знала! – невдоволено затараторила мама. – Мамо, я справді тебе не розумію! Поясни про що ти! – здивовано сказала Віра, нічого не розуміючи

Микола запідозрив дружину у зраді. Він дуже переживав і все жалівся своєму другу Андрію… Невдовзі у Миколи був день народження. Чоловік з самого ранку виглядав дуже засмученим. – Тільки уяви! – сказав він Андрію, коли вони збиралися їхати на дачу святкувати. – Моя Олена вирядилася зранку, зробила зачіску і… Кудись пішла! Навіть не привітала мене! Та ще й отаке видала – стала біля дверей, вся така гарна, і повітряний поцілунок мені надіслала! – Заспокойся, – сказав Андрій. – Потерпи, час усе розставить на свої місця. До дачі Микола під’їжджав і зовсім сумним… Аж раптом він підвів очі і ахнув від побаченого