– Маринко, привіт! Як ви, як справи? Не відволікаю? – Ольга завжди трохи хвилювалася, коли дзвонила дочці.
– Привіт, мамо. Все гаразд. У тебе як здоров’я? Щось сталося? – було чути, що дочка паралельно стукає по кнопках комп’ютера, значить, працює.
– Ні, ні, все гаразд, – Ольга не хотіла відволікати доньку, тож поспішила: – Цибулі так багато наросло, пиріжки хочу зробити, може, заїдеш, чаю поп’ємо, і з собою забереш.
– Мамо, ну які пиріжки, ти ж знаєш, я на дієті! – голос Марини став незадоволеним.
– У дитинстві ти дуже любила пиріжки з цибулею і яйцем, – якось винувато сказала Ольга.
– Мамо, не починай, я давно не дитина, – сказала Марина.
– А Лука? Лука пиріжки їсть? Може, він заскочить після роботи? – Ольга зробила ще одну спробу, може, хоч зятю догодить.
– Мамо, я добре готую, дякую, ти мене навчила. Лука не голодний. Він втомлюється на роботі, я не смикатиму його, щоб він їхав до тебе через все місто. Бо ж в тебе все добре.
– Так, так, дочко, все добре… Ну, не відволікатиму. Дзвони частіше… – Ольга постаралася не видати голосом розчарування.
– Звісно, мамо. Давай, бувай! – Марина скинула виклик.
Ольга поклала телефон і сумно подивилася на миску з тістом і великий пучок соковитої зеленої цибулі.
Так, її дочка вже не дитина, двадцять п’ять років, нещодавно вийшла заміж.
Просто Ольга все ще не звикла до цього. Марину вона виховувала одна, старалася, щоб дочка і виглядала не гірше за інших, і не почувала себе в чомусь обділеною.
Марина займалася танцями, купа грошей йшло на костюми й поїздки, але Ольга завжди знаходила можливості, хоч і працювала звичайною продавчинею. У дві зміни.
Втомлювалася, звичайно, але це нічого, для доньки ж. На бюджет Марина не вступила, трохи не вистачило. Засмутилася тоді, але Ольга заспокоїла:
– Не хвилюйся, вчися, потягнемо…
І тягла. Все життя тягла, але це була приємна для неї ноша. Десь між двома змінами, економією на собі й радістю за успіхи доньки, Ольга сама не помітила, як у п’ятдесят три стала вічно втомленою похмурою тіткою з погаслим поглядом.
А потім їй у спадок від самотньої двоюрідної бабці дістався невеликий будиночок і п’ять соток землі, хоч і на околиці, але в межах міста.
Бабцю Ольга свого часу частенько відвідувала, допомагала чим могла, але навіть не думала, що стане єдиною спадкоємицею.
Хоч це й було логічно, бо ж інших родичів не було, але Ольга була не корисливою, тому про спадщину і не думала, навпаки, бажала старенькій довгих років життя.
Потім, звісно, дуже зраділа – залишиться Марині квартира, і самій є, де жити, на старості років.
Хоча п’ятдесят три – хіба ж це старість?
Марина тим часом закінчила інститут та й оголосила, що виходить заміж.
Ох і хвилювалася Ольга перед зустріччю з майбутнім зятем.
Донька ж у неї і красуня, і розумниця, і модниця, от і чоловіка знайшла відповідного.
Онук професора університету і театральної актриси! Вони його й виховували.
Мама його працювала перекладачкою при посольстві, багато подорожувала. Після однієї з таких поїздок оголосила, що в професора скоро з’явиться внук чи внучка.
На запитання про батька відповіла, що він поляк, і це був, хоч і гарний, але неперспективний роман, тому про майбутню дитину він не знає.
Років три після народження сина, якого вона назвала гарним ім’ям Лука, вона жила вдома з батьками, але потім їй стало нудно, і вона знову повернулася до роботи.
Часто й подовгу була відсутня вдома, тож вихованням онука займалися дід із бабусею.
Коли Луці було п’ятнадцять, мати одружилася з французьким ресторатором і переїхала у Францію на постійне проживання.
– Куди вже Ользі до такої нової рідні, – думала вона, накриваючи на стіл і чекаючи на приїзд доньки з майбутнім чоловіком.
І хоч Лука виявився простим, доброзичливим, з відкритою білосніжною усмішкою, Ольга досі боялася, спілкуючись із зятем.
Але дуже раділа за дочку.
Лука був старший на п’ять років, і вже займав хорошу посаду, до того ж було видно, що він дуже любить Марину.
З таким буде донька, як за стіною.
Ось тільки Ольга стала зайвою в житті дочки…
Раніше вона двічі, а то й тричі на тиждень їздила до Марині прибрати, приготувати, донька тільки почала працювати, дуже втомлювалася, та й інших справ у молодих багато, а їй, Ользі, в радість подбати про свою хоч і дорослу дівчинку.
До того ж тепер працювати можна було менше, і вона влаштувалась у невеликий магазинчик неподалік будинку змінами по два дні. Тож час дозволяв.
Але, вийшовши заміж, Марина переїхала до чоловіка, в ту саму професорську квартиру (діда з бабусею до цього моменту вже не було), і працювати стала всього на пів ставки.
Зарплата чоловіка дозволяла зовсім не працювати, але це було нудно.
А так і при ділі і час є, щоб облаштувати затишок, і приготувати смачну вечерю.
Ольга ж зовсім не знала, куди себе подіти, бо не вміла вона жити для себе.
Сподівалася, що хоч внуки швидко підуть, і вона знову стане в нагоді, але Марина з дітьми не поспішала.
Ось і зараз, хотіла Ольга порадувати молодих пиріжками, але й тут її турбота виявилася ні до чого. Ольга подумала пару хвилин, а потім все ж таки набрала номер зятя.
– Ольго Олексіївно, здраствуйте! Щось трапилося?
– Ні, ні, нічого не трапилося, – поспішила заспокоїти Ольга.
– Пиріжки! – зрадів Лука. – Обов’язково заїду! – пообіцяв він.
У Ольги аж на серці потеплішало.
– Сто років не їв домашніх пиріжків, до того ж таких смачних! – Лука з апетитом наминав черговий пиріжок.
– А хіба бабуся не готувала пиріжки? – здивувалася Ольга.
– Бабуся та пиріжки? – Лука засміявся. – Ви не знали, «від пиріжків можна погладшати», – сказав він так, ніби видавав дуже секретну таємницю. – Бабуся завжди стежила не тільки за своєю фігурою, а й за фігурами всіх рідних. Дід їв пиріжки тільки в їдальні, а я в школі. Мама і бабуся пиріжки та ще дуже багато смачного назавжди викреслили зі свого й нашого з дідом раціону.
– Красиві жінки ефектні, – Ольга згадала фотографію бабусі зятя, і його маму, свахою її, вона соромилася назвати навіть подумки.
Алла Львівна приїздила на весілля сина – яскрава, в червоній, приголомшливій сукні, яка підкреслювала витончену фігуру, голосна і дзвінка, вона багато говорила, багато сміялася, багато наливала ігристого і часто диміла. Ольга тьмяніла на її фоні.
– І мама в тебе така молода, не те що я, майже стара, – не втрималася і зітхнула Ольга.
– Мамі торік виповнилося шістдесят. Але вона забороняє говорити про її вік. Мабуть, під забороною в нашій родині були не тільки пиріжки, а й розмови про вік, – Лука знову засміявся, але потім додав зовсім іншим тоном: – А вам, Ольга Олексіївно, до старої ще далеко, ви приваблива, і зовсім ще молода, просто трохи сумна завжди.
Ольга розгубилася, а потім раптом почала розповідати, як залишилася одна з Мариною, як старалася для неї, і про свої нинішні переживання.
Лука уважно слухав і розумно хитав головою.
– Ви виростили прекрасну дочку, а тепер настав час подумати й про себе, – посміхнувся він, коли Ольга замовкла.
– Напевно, – погодилася Ольга і тепло попрощалася з зятем.
– Чому так довго?– Марина випурхнула в коридор, зустрічати чоловіка. Вечеря охолола, – трохи засмучено додала вона, цілуючи коханого.
– А я повечеряв, у любої тещі! – Лука ніжно обійняв дружину.
– Ти заїжджав до мами?! – здивувалася Марина, беручи в руки загорнуті у фольгу ще теплі пиріжки.
– Так. І їв там смачні пиріжки! До речі, Ольга Олексіївна показувала мені твої дитячі фото, у тебе там такі милі пухкі щічки… Мабуть тому, що ти раніше дуже любила мамині пиріжки.
– Не правда! Не було у мене щічок!
– Були, були, ще до танців і до заборони на пиріжки. – Лука, теж по–доброму засміявся. – Ходімо, сьогодні селера і броколі почекають, пиріжки, і справді, дуже смачні. І від пари штук зовсім нічого не буде. – Він повів дружину на кухню.
– Справді, смачні. Я вже й забула. – Марина запила черговий пиріжок чаєм.
– А ще ти забула, що мати залишилася зовсім одна. – нагадав Лука, але не з докором, а ласкаво.
– Ну, що значить одна. Вона завжди дбала про мене, і ось, нарешті, вона мене виростила і передала в надійні руки найкращого у світі чоловіка. – Марина обійшла стіл і, сівши до Луки на коліна, ніжно обійняла його. – Саме час пожити для себе. – Закінчила вона.
– У тому то й справа, що вона все життя дбала про тебе, і зовсім розучилася дбати про себе і жити для себе. – пояснив Лука.
Марина задумалася, їй це й на думку не спадало.
– Але ж вона виростила тебе розумною і чуйною дівчинкою, настав час тобі подбати про маму. – продовжив свою думку Лука.
– Ти маєш рацію. – Погодилася Марина…
…– Мамо, що ти робиш у ці вихідні? – Наступного дня Марина подзвонила мамі. – До речі, дякую за пиріжки, дуже смачно.
– Добре, що сподобалися. – зраділа Ольга. – На вихідних, та нічого. Полоти треба, але якщо щось треба допомогти, я приїду. – охоче відгукнулася вона.
– Нікуди їхати не треба. Я сама по тебе заїду, і ми з тобою поїдемо в одне дуже цікаве місце, – заявила Марина.
– В яке ще місце? Куди? Навіщо? – розгубилася Ольга.
– А ось там все й дізнаєшся! – заінтригувала Марина і попрощалася.
Ольга не розуміла, що відбувається. Вона дочекалася дочку на вихідних. І вони поїхали в салон краси…
Одна майстриня працювала над обличчям Ольги, і ось вона вже посвіжішала, помолодшала, і навіть зморшок поменшало.
Інша попрацювала над її прибраним у пучок волоссям, і ось у неї вже модне фарбування, сучасна стрижка й укладка.
Третя майстриня зайнялася руками.
– У мене город, це ні до чого, – несміливо сказала Ольга.
– Ви знаєте, давно винайшли зручні силіконові рукавички. Вони захистять ваші ручки і манікюр. – Усміхнулася молоденька дівчина, наносячи на Ольгині нігті лак.
– Мамо, яка ти красуня. – сказала Марина, дивлячись на оновлену Ольгу.
Ольга майже не впізнавала себе в дзеркалі і все не могла відвести погляду від свого відображення.
– Ну, а тепер у магазин. – Марина обійняла маму за плечі.
– Навіщо? – знову здивувалася Ольга, і навіть злякалася.
– До такої зачіски, неодмінно, потрібна нова обгортка. – Пояснила Марина, але бачачи, що мама не розуміє, додала. – Відновимо твій гардероб.
– Що ти, і так скільки грошей уже витратили. – запротестувала Ольга пошепки, озираючись на майстрів у салоні.
– Ти все життя, всі гроші витрачала на мене. Можу я теж хоч трохи на тебе витратити? – усміхнулася Марина.
В очах у Ольги зʼявилися сльози.
– Мамо, не здумай, зіпсуєш такий шикарний макіяж! – Марина підхопила маму під руку і поспішала до машини.
Через пару годин шопінгу й безлічі примірок, від яких Ольга з незвички втомилася, вони підібрали для неї модні, але зручні та практичні речі.
– І куди я в цьому ходитиму? – Ольга розвела руками, дивлячись на пакети й коробки. – На роботу чи що? – посміхнулася вона.
– На роботу. А в сукні на концерти чи в кіно, – строго сказала Марина. – Театр ще є.
– В театр? – Ольга не переставала дивуватися весь цей день.
– Обов’язково. Наступними вихідними я взяла три квитки. Ми з Лукою заїдемо по тебе до шостої. – попередила Марина.
Вдома, ще раз розглядаючи своє відображення, приміряючи обновки, Ольга думала, яка у неї чудова дочка, а ще, що зять має рацію, далеко їй ще до старої.
Захотілося раптом стати ще кращою, адже вона навіть молодша за сваху. Чому б не піти на курси йоги чи басейн, і для здоров’я корисно і для фігури?
Зарплати її цілком вистачить. А якщо почати відкладати вже зараз, то до зими можна буде купити путівку кудись.
Ольга згадала, що й у відпустці не була багато років, і тепер усміхалася своїм мріям, як дитина. Так почалася її нова смуга у житті…
– Мамо, а полуниця вже достигла? – Марина тепер набагато частіше дзвонила мамі.
Вона могла купувати полуницю і взимку, свіжу, у магазині.
Але Лука сказав:
«Нам же ж не важко заїхати до Ольги Олексіївни по ягоди чи огірки? І побачимося ще раз, і вона відчуває, що її зусилля не марні. Адже ти для неї завжди залишишся маленькою дівчинкою, яку хочеться побалувати свіжими ягодами або найсмачнішим шматочком пирога».
Марина зрозуміла, що чоловік має рацію. А Ольга тепер працювала на городі в рукавичках і з легкою укладкою замість вицвілої панами.
Сусідки дивувалися таким її змінам, багато з них навіть не відразу повірили, дізнавшись її реальний вік, раніше вона здавалася їм набагато старшою.
– Так, відерце ціле набрала. Коли заїдете? – Ольга була задоволена, посміхалася.
– Я не можу сьогодні, але Лука заїде після роботи. Дякую, мамо! – усміхалася Марина.
– Ольго Олексіївна, а мене батько знайшов! – поділився з тещею новиною Лука.
Ольга посадила його вечеряти борщиком.
– Уявляєте, десь у соцмережах він побачив маму. Був приємно здивований, зустрівши кохання молодих років, написав їй, а вона йому видала, що в нього є дорослий, тридцятирічний, вже навіть одружений син. – Сміявся Лука, розповідаючи.
– Чудово! Я така рада за тебе! – Ольга, знала, що Лука не тримав образу ні на матір, ні на батька за те, що виріс у неповній родині. І навіть намагався знайти батька, але нічого не вийшло, і ось він знайшовся сам.
– Незабаром приїде знайомитись. – радісно додав Лука.
І справді, на початку осені сивий, з такою ж білою широкою посмішкою, як у сина, Томаш вітально махав щойно знайденим родичам, виходячи з поїзда.
Найближчими вихідними було вирішено зібратися на шашлики в Ольги.
– Дуже радий познайомитись. У вас прекрасна дочка, моєму синові дуже пощастило. А красою вона вочевидь у вас, – галантно, ламаною українською, привітався Томаш, цілуючи руку Ольги.
Ольга зніяковіла від компліментів.
– Проходьте, будь ласка. У мене тут все просто. Ви, певно, звикли зовсім до іншого.
– Я не вирощую картоплю, але вирощую виноград, з якого виходить чудове ігристе. Більше я нічим не відрізняюсь, – посміхнувся Томаш. – Я і вам привіз подарунок. – Він дістав з–за спини пляшку ігристого. – Радий, якщо влаштуєте мені екскурсію по вашому милому куточку зелені. Чесно кажучи, я швидко втомлююсь від кам’яних джунглів. – поділився той.
– Частину врожаю вже зібрано, але я із задоволенням проведу вам екскурсію. – Ольга зраділа, що спілкування складається так легко.
Поки Лука смажив м’ясо, а Марина накривала на стіл, Ольга й Томаш захоплено розмовляли, блукаючи городом.
Томашу й справді була близька тема землеробства, на батьківщині у нього був невеликий сад.
– Ольго, а чи не знайдеться у вас місце для мене, якщо це не прозвучить зухвало з мого боку. Не хочеться повертатися у місто. У вас так чудово. – Запитав під кінець вечора Томаш.
Ольга, яка трохи захмеліла від ігристого, знову зніяковіла, але відповіла, що місце, звісно, знайдеться. Лука й Марина перезирнулися.
Цілий місяць Ольга й Томаш проводили час разом. Гуляли містом, відвідували музеї і виставки, та й з городом Томаш охоче допоміг. Лука й Марина у міру можливостей приєднувалися до них.
– Тепер ваша черга навідатися в гості у відповідь. – Прощаючись, Томаш знову цілував руку Ольги.
– Хотілося б, звісно, поїхати. – мрійливо відповіла Ольга, проводжаючи його.
Щиро кажучи, прощатися не хотілося… Але, Ольга швидко подумки обсмикнула себе: такий цікавий чоловік, явно не для неї.
А точніше вона для нього, зовсім не те. Стало німого сумно.
– Ольго Олексіївно, так батько ж не пожартував. – Через кілька тижнів Лука дзвонив тещі.
– З приводу чого? – не зрозуміла Ольга.
– Він доручив мені допомогти вам із поїздкою, – сказав зять.
Ольга від розгубленості не встигла нічого сказати.
– Але деталі, я думаю, він вам сам розповість. Він дуже просив ваш номер, увечері подзвонить. І вже вивчивши батька, думаю, що подзвонить по відеозв’язку.
Лука попрощався, а Ольга ще якийсь час здивовано дивилася на телефон. Потім схаменулась і, набравши номер дочки, хвилюючись, попросила:
– Маринко, а ти не могла б записати мене в той салон?
До свого маленького будинку на околиці міста Ольга повернулася тільки одного разу.
Після трьох місяців відпустки треба було вирішити питання з переїздом назавжди.
Тепер вона жила в іншому затишному будинку, з коханим чоловіком, який обожнює її, а ще вони вирощують виноград, роблять ігристе і сир з козячого молока.
Вони часто спілкуються з дітьми й онуками по відеозв’язку і з нетерпінням завжди чекають на них у гості…
