До свого повноліття Іра готувалася заздалегідь. Вона хвилювалася: людей запросила багато, майже всю свою групу з навчання, а ще прийдуть і кілька сусідів, і дві подруги з хлопцями.
– Мамо! Ми гулятимемо в кафе, що біля нашого парку. Там і місця багато, і можна свіжим повітрям подихати, і потанцювати, – раділа Іра.
– Ой, доню, надто велику компанію ти збираєш. Це не так уже й весело. Хтось у ліс, хтось по дрова. Не зможеш ти всім гостям приділити увагу, виходить якесь галасливе збіговисько, – говорила мати.
– Ні, навпаки, все чудово! У мене такого ще ніколи не було! – сперечалася Іра. – Не переживай. Настрибаємось, навеселимося, і додому прийду.
– Скажи спасибі татові. Він гроші заробляє і дає тобі на твої забаганки. Але май на увазі, що ти – господиня, і маєш відповідати за порядок. А це нелегко, – наставляла її мати.
Іра спеціально пошила на замовлення собі блакитну сукню, підібрала біжутерію.
– Господи, вісімнадцять років. А ти чепуришся, як на королівський бал. Кого хочеш причарувати? – розпитував батько.
– Тату, ти ж знаєш, що в мене немає ніякого хлопця. Я ще тільки вибираю, і мені нема чого поспішати. Хочу погуляти, – сміялася Іра, крутячись перед дзеркалом.
– Настав час і дорослішати. Дивися, – сказав у тон матері батько. – Залишаємо вас самих, щоб усе було порядно. І щоб вчасно прийшла додому. Або дзвони мені у будь-який час, я приїду за тобою… Оце часи настали… Раніше ми на твої дні народження найголовнішими гостями сиділи на чолі столу… А тепер і не потрібні. Доросла стала!
– Ну, тату! Як ти собі уявляєш усю нашу групу, і ви з мамою біля мене, як няньки? Мені буде ніяково. З вами ми вдома посидимо зранку, – Іра поцілувала батька.
– І не шкода тобі всі подарункові гроші батька витрачати на цю тусовку? Краще б собі щось купила. Або поїхала б кудись, у якусь подорож… Не розумію. Але роби як хочеш… – похитала головою мати.
На святі в кафе зібралося понад двадцять людей. Було шумно, всі сміялися, жартували, вітали Іру. Вона сиділа на чолі столу і бачила всіх. Було багато частування. Особливо всім подобалися салати, фрукти й тістечка.
Із міцного нічого не було. Так наполягли батьки Іри, і вона погодилася. Проте, вже через пів тори години після початку вечірки, їй здалося, що деякі хлопці, та й дівчата вже веселі.
– Слухай, Ганно, – запитала вона подругу, яка сиділа поруч. – Тобі не здається, що дехто… Хильнув?
– Ага, так і є. Хтось приніс із собою. Завбачливі. Здається, це хлопець Наді, твоєї шкільної подруги, – відповіла Ганна.
Іра підійшла до Наді, і та підтвердила, що її друг мав біленьку і пригощав інших.
– А ти як йому дозволила? – здивувалася Іра. – Ми ж не хотіли…
– Так він мене й послухається. До того ж у нас із ним і не особливо стосунки клеяться, він так, схоже, сам по собі, а я сама по собі, – сказала Надя.
І тут Іра відчула запах і від Наді.
– Ну, що, дівчата? Трішки за повнолітню? – сказав супутник Наді Олег, сідаючи між дівчатами і обіймаючи обох.
– Ні, мені не треба, – відповіла Іра.
Але Олег категорично наполіг.
– Тобі вісімнадцять. І ти маєш тепер повне право розпоряджатися своїм особистим життям, – почав повчати він. – Ось можеш завтра, наприклад, заміж вийти чи піти від батьків і жити окремо, якщо є з ким.
Він засміявся, а дівчата відвернулися. Хлопець показав їм язика й пішов танцювати. Ірі стало раптом весело і смішно.
Після двогодинного танцювального марафону та чаювання, молодь потроху розходилася. А Іра все танцювала і танцювала. Її запрошував невтомно Олег, та й інші хлопці. І тільки сусід Ігор сидів похмурий, і не зводив очей з Іри.
Він кілька разів підходив до Іри й питав, коли вона збирається додому. Але дівчина махала на нього рукою, мовляв постривай…
З Ігорем їх пов’язувала давня, майже дитяча дружба. Він завжди ставився до неї як старший брат, як друг і проводжав темними вечорами додому після перших танців.
Батьки ніколи не переймалися Ірою, якщо з нею був Ігор. Ось і цього разу мати наполягла, щоб Іра запросила і його.
Вечір добігав кінця, Іра вже зрозуміла, що Олег збирається її провести, тому що останні пів години він танцював тільки з нею, а його Надя давно пішла додому.
– А як же ж вона? – запитала Іра, бачачи Надію, яка вже йшла.
– А що вона? Не дружина ж! – засміявся хлопець, тримаючи руку Іри. – І взагалі, мені подобаєшся ти… Ходімо вже звідси… Набридло стрибати.
Вони вийшли з кафе, і Іра, задоволена увагою симпатичного й високого Олега, посміхалася. Вона навіть забула про Ігоря, і не помітила його смутку, коли він проводжав її настороженим поглядом.
Іра з Олегом ішли парком до будинку. На вулицях уже було темно, машин ставало все менше, і Олег тримав її під руку міцно і владно.
Він щось говорив про свободу, розказував вірші про кохання, і раптом зненацька пригорнув до себе дівчину і міцно обійняв її.
Іра відскочила з його рук і сміючись, пішла окремо, але він повторював все знову і знову.
Коли вони дійшли до кінця парку, Олег сів на лавку, щоб відпочити. Він поплескав долонею по лавці:
– Сідай, посидимо. Такий день буває тільки один раз у житті.
– Аж надто тут темно, – відповіла Іра. – Але тільки не довго. Мені вже вдома пора бути.
– Пора бути дорослою, – Олег обійняв її і пригорнув до себе.
Іра подумала, що він жартує, і переграє, але раптом відчула поцілунок.
Іра почала безпорадно озиратися.
Але тут із кущів майнула чоловіча постать. Здивована Іра відскочила убік. То був Ігор.
Він миттю віді гнав Олега.
– Ой, – ахнула Іра. – Ігор, досить, ходімо додому!
Ігор важко дихаючи, підійшов до дівчини.
– Ігорю, – казала Іра. – Проведи мене, будь ласка…
Він ніжно взяв її під руку.
– От нічого собі погуляли, – намагався жартувати Ігор. – Ну, годі, годі плакати. Все гаразд. Тобі не можна бути заплаканою, заспокойся, бо батько побачить…
Іра невдовзі посміхнулася.
– От же ж залицяльник… – сказала вона в темряву. – А я думала, що він доглядає за мною. Веселий хлопець, нема чого сказати… Спасибі тобі, Ігорю. Ти так вчасно. А як ти опинився поряд? Ти що, йшов за нами?
– Не має значення. Я давно хотів поговорити з тобою, Іринко. Але не зараз. Забагато подій вже на сьогодні. Потім. А тепер треба відпочивати. Дай я на тебе подивлюсь.
Вони підійшли ближче до ліхтаря, і він оглянув її.
– Ну як? Як сукня? Як я? – запитала дівчина.
– Ти, як завжди, чудова. Але більше не будь такою наївною. Адже тобі вже вісімнадцять років. Прошу тебе. А то раптом мене не виявиться поряд… – Ігор подав їй руку, і вони пішли до її будинку.
– Як це тебе не буде? Я хочу, щоб ти був… – вона повернулася і поцілувала його в щоку, а потім засміялася.
– Чому ти смієшся? – Ігор погладив місце поцілунку.
– Тому що в тебе таке обличчя зараз! – прошепотіла Іра.
– Яке? – теж запитав Ігор.
– Дуже-дуже добре… – Іра помахала йому рукою і поспішила до під’їзду.
– Ну, нарешті, я вже шаленію, і батько не спить, – промовила мати, коли донька зайшла у квартиру.
– Все добре, матусю, навіть дуже! – Іра поцілувала матір і пройшла до батька.
– Тату, ви в мене найкращі батьки у світі, – Іра погладила тата по голові. – Можеш тепер іти спати, все пройшло чудово! Дякую! На добраніч…
– На добраніч, доню, – батько відклав книгу і вимкнув торшер.
– На добраніч, Іринко… – прошепотіла мати, посміхаючись.
Вона підійшла до чоловіка, і той побачив її посмішку.
– Ну що ще? – запитав він.
– А те. Цілувала вона свого Ігоря біля під’їзду. І так веселилася… Ох, юність, юність… Кохання… – мама поправила подушку і заплющила очі.
– Ось і дожили ми до дорослої доньки. А Ігор, він непоганий хлопець, здається … – батько теж усміхався.
– Звісно, непоганий. А головне – перевірений часом. Все давай спати. На ранок докладніше розпитаємо як там і що було… А тепер усі вдома, і добре, і слава Богу…
