Історії жінок

Галя занедужала. Вона лежала в лікарні у місті. Жінка вже дуже хотіла додому. Галя сумувала за своїм господарством, за хатою, за селом… – Не буду я тепер цілий день ​​картоплю копати! – казала вона дочкам. – Чесне слово! Відвезіть мене додому, сил моїх вже немає. На свою постіль хочеться! – Матусю, добре, відвеземо, – сказали дочки до матері. – Але вдома на тебе чекають деякі зміни… – Що вже там таке?! – здивувалася Галя. – Невже не кухні шпалери переклеїли? – Побачиш, – посміхнулися дочки. – Що зроблено – вже не змінити… Галя підʼїжджала до свого будинку. Вона вийшла з машини, і ахнула від побаченого

Село, куди перебралася після виходу на пенсію Алла, було недалеко від міста. Проте газ у неї провели не так давно. Раділи сільські жителі, робили ремонти, монтували газове опалення, і Алла тому й купила будинок у цьому селі.

Вона швидко познайомилася з усіма сусідами. З сусідкою справа зійшлася ближче за всіх, бо Галина була трохи старша за Аллу, і теж на пенсії.

– Як же тут гарно! – раділа Алла, – не порівняти з жодним містом. І ліс під боком, і річечка. Будемо разом по гриби ходити. От тільки ремонт зроблю, і газ підключу, і воду, щоб усі зручності були, як у місті.

– А я не стала газ підключати, – похмуро відповіла Галина, – все життя так прожили, і воду гріли, і прали, і нічого. Звикла.

– Дивно, адже вік у вас під сімдесят, невже не хочеться жити зі зручностями? – здивувалася Алла, – адже це і сили, і здоров’я, і ​​час економить.

– А що мені час? Нема куди поспішати. І грубка завжди протоплена, а на ній каструля із теплою водою. Зате не витрачатимусь на комунальні, та й проводити, підключати – задоволення недешеве… – відповіла Галина, – навіщо так витрачатися? Нам гроші з неба не капають.

– Але ж це один раз, – спробувала вмовити сусідку Алла, – зробив – і живи приспівуючи.

– Та скільки мені тут жити лишилося? – забурчала Галя, – може, скоро не стане мене. Хто в домі житиме? Для чужих людей робити?

– А якщо сама проживеш ще років двадцять, а сил з кожним роком все менше, і помічників, як я бачу, теж поряд… – не здавалася Алла, щиро не розуміючи сусідку.

– Я грошей мільйони не назбирала. Двох дочок ми виростили з чоловіком. Царство йому небесне … – відстоювала свою позицію Галина, – а якщо що і назбирали, то це про всяк випадок чи на чорний день, і на поминки теж.

– Треба не про погане думати, а як своє життя полегшити, як покращити, треба себе шкодувати! – відповіла Алла, і запропонувала:

– Ось я найматиму бригаду. Заодно б і ваш будиночок зробили: і газ, і опалення, і воду провели б, всього три метри від будинку і газ, і вода!

– Ні, і ні, – мало не розгнівалась Галя, – не стану я на себе стільки витрачати, тепер уже так доживатиму. А двадцять років мені точно не прожити. Тож і витрачатися нічого даремно. І я не одна така. Іванівна на тому кінці села теж нічого не проводить. Має воду з колодязя, і задоволена…

– Ну, не знаю, чим вона задоволена, – похитала головою Алла, – але дивіться, я вам запропонувала, а ви вже потім тільки не шкодуйте. Тут і майстри вже будуть, адже хороших теж знайти ще треба, щоб гарно все зробили.

Сусідки подружилися. Вони часто пили разом чай, обговорювали новини і пригощали один одного випічкою. Весна настала і Алла запросила робітників, які їй почали робити весь ремонт, який вона запланувала.

Галина, хоч і категорично дотримувалася свого погляду, все ж таки з цікавістю спостерігала, як ідуть роботи.

Дочки Галі були обидві сімейні, і не так часто відвідували матір, бо жили і працювали у місті. Але коли вони приїхали допомагати садити матері картоплю, то зацікавилися ремонтом Алли. Вони подивилися, як акуратно було змонтовано опалення, на кухні у Алли красувалася мийка з блискучим краном, було відведено та утеплено невелике приміщення під санвузол із душовою кабінкою.

– Ось молодчина ти, Алло Сергіївно, – хвалили дочки Галі нову сусідку.

Вони записали про всяк випадок номери телефонів майстрів і поцікавилися розцінками на роботи.

– Ні, наша мати скупа на такі витрати, – відкрито говорили дочки про свою матір. – Бо ж є в неї такі гроші. Вона все життя на всьому заощаджувала, до копійки. А спробуй її вмовити віддати ці гроші за зручності, тож ні за що не погодиться. Ми вже з нею розмовляли.

Алла знизала плечима, мовляв, як хочете.

Коли ремонт у Алли був закінчений, а зайняв він більше місяця, вона накрила стіл із цього приводу і запросила Галю і ще двох сусідок.

Жінки милувалися ремонтом, хвалили господиню, і бажали їй довгих та щасливих років життя у їхньому селі.

– Добре, коли є такі люди, як ти, Аллочко, – говорили вони, – приємно стало й на будинок дивитись, змінився. Побільше б таких дбайливих господарів на землі.

– Я і пічки обидві залишила. Мало що… – похвалилася Алла.

– Ось і я про те саме. Печі – це наше, рідне, споконвічне. І навіщо нам це опалення? – підхопила Галина, – тільки платити за нього.

– Та й за дрова за вугілля ти скільки платиш? – стали заперечувати їй сусідки, – треба привезти, найняти напиляти, нарубати, скласти, занести. І носити щодня заздалегідь. Інакше не розпалити. Це неабияке здоров’я треба мати. А ми вже немолоді дівчата…

– Та ну вас. Я про одне, а вони про здоров’я! – махнула рукою Галина і пішла додому, явно розсерджена.

У глибині душі вона, звичайно, розуміла, що зі зручностями краще, і сперечатися не стала. Але характер у неї був упертий, норовливий і гордовитий. Прийшовши додому, Галина сіла за стіл і, взявши папірець і олівець, почала писати в стовпчик витрати на ремонт зі слів Алли.

Коли вона підрахувала суму, то навіть похитала головою, і одразу зім’явши папірець, кинула його до полін біля печі на розпалювання.

Однак думки про ремонт настирливо зʼявлялися в її голові, і ввечері, зібравшись розпалювати пічку, вона підняла зім’ятий папірець з розрахунками, розгорнула його, ще раз уважно подивилася і поклала в кишеню халата.

А Алла теж непомітно для Галини продовжувала вмовляти сусідку на зручності. Наче це була її близька родичка, і Алла була зацікавленою в цьому.

Якось, коли на вулиці замрячив дощ, Алла покликала до себе на чай Галю.

– Та я брудна вся, – озвалася Галина з теплиці, – ось поки дощ я пораюся тут, добре що не мокну. Так завжди роблю. Так що поки не помиюся, не переодягнуся, куди мені з такими руками?

Галя показала свої натруджені чорні від землі долоні. І виправдовуючись, сказала:
– Не можу в гумових рукавичках працювати. Такої звички не маю, треба мені, розумієш, землю руками відчувати.

– Ні. Іди, бо пиріжки мої охолонуть. А я хочу, щоб ти тепленькі поїла. Трудівниця… – засміялася Алла, потягнувши за рукав до себе у двір подругу. Ми ненадовго. І знову підеш у свою теплицю.

Вони зайшли у будинок Алли. Хазяйка, взявши за плечі Галю, провела її в душову.

– Бери, швиденько помийся, і за стіл, я поки що чай розіллю. Ти обов’язково маєш випробувати мою душову. І винести свій вердикт.

– Що винести? – тільки й встигла запитати Галя, а Алла зникла в кухні.

– Користуйся всім! – гукнула Алла.

Коли вона вийшла з душової на кухню, то на столі Алла вже поставила тарілку з гіркою пиріжків.

– Сідай, оціни мої пиріжки, – Алла посміхалася.

– Дякую за лазню, – усміхнулася Галя.

– Ти приходь, коли треба…

…Літо йшло. Жінки працювали на своїх ділянках, ходили разом по гриби. А коли настав час копати картоплю, Галина, яка не любила просити допомоги, якраз занедужала.

Її поклали в лікарню – тиск. Галя була так засмучена, що нізащо не залишилася б у лікарні, проте їй було дійсно недобре. Дочки наполягли на нормальному лікуванні, і докоряли матір у тому, що не дочекалася їх до вихідних днів, а почала сама копати картоплю і перетрудилася.

Алла дзвонила щодня і в лікарню, і доньок Галі, і їздила кілька разів до Галі, коли тій стало трохи краще.

Лікарі наполягли на проходженні курсу процедур, а також на обстеженні серця. Дочки так і сказали мамі, що в лікарні вона буде доти, доки лікарі не випишуть, і щоб вона не рвалася додому до своєї картоплі.

Але тим часом у будинку відбувалися небачені зміни. Алла з дочками Галі зважилися майже на авантюру: вони швидко затіяли ремонт: знову запросили майстрів, які вже проводили опалення в хаті Галі, підключали газове обладнання, і копали траншею під трубу, а також робили каналізацію.

– Знала б мати, що тут робиться, не уявляю, як би вона відреагувала, – казала дочка Галі.

Сестри по черзі змінювали одна одну в мами в лікарні, одна з них взяла відпустку, щоби керувати ремонтом у селі.

– Тільки б встигнути основне зробити, щоб мати вже не могла повернути зміни назад, – говорили дочці Аллі, яка годувала собачку Галі, її кішок, курей і поливала город. Алла також стежила за перебігом робіт, бо вже мала досвід. Вона просила бригаду працювати якнайшвидше, поки господиня в місті.

Гроші на ремонт були витрачені чималі. Дочки скинулися на придбання обладнання, а Алла додала від себе частину грошей на оплату майстрам.

– Ми з вами потім обов’язково розрахуємось, – дякували дочки, – послав же ж Бог мамі таку сусідку… Ось тільки чи зрадіє вона?

– Нічого, звикне. А як користуватися буде, то ще не раз і оцінить, і дякую вам скаже. А ви дівчата, молодці. Треба тільки матір в місті затримати. Хоча б на тиждень. Нехай відновиться, – запропонувала Алла.

Одна з доньок після виписки взяла матір до себе, домовившись із лікарем, щоб той порадив матері поки що пожити у доньки, під наглядом. Про всяк випадок.

Але Галя рвалася додому, сумуючи за своїми тваринками, будинком, селом.

– Не буду я тепер цілий день ​​картоплю копати. Чесне слово, – просила вона дочок, – відвезіть мене додому, сил моїх вже немає, як у село, на свою постіль хочеться.

– Матусю, вдома на тебе чекають невеликі зміни, – зважилися попередити матір дочки, – там Алла стежить за всім, ми ремонтик для тебе зробили, поки ти тут.

– Що?! Навіщо?! І зі мною тут поралися, і ще встигли зробити ремонт? Невже не кухні шпалери переклеїли? Адже вони ще й десяти років не пробули… А що ще надумали? Навіщо витрачали гроші? Скільки? Я заплачу… – захвилювалась Галя, відчуваючи, що дочки чогось не договорюють.

– Що зроблено – вже не змінити, і жодних грошей ми з тебе не візьмемо. А коли ти зовсім видужаєш, то ми всі разом приїдемо з чоловіками та онуками копати картоплю, а заразом і ремонт відзначимо. Майже новосілля, – посміхнулися доньки.

– Не треба жодного новосілля. Я хочу жити тихо, спокійно, не люблю свят. Одна метушня, шум, гам-тарарам, – почала просити Галина.

Проте вони вже під’їжджали до будинку. Вже вийшовши з машини, Галина помітила перекопану землю біля будинку, поремонтований паркан, що раніше покосився, в садку. Це її насторожило. Вона не могла не помітити газову трубу, заведену в будинок і взялася за дочку, охнувши і похитнувшись.

– Кажемо ж – свято треба відзначати, – заспокоювали доньку матір.

Назустріч вийшла Алла і обійняла Галю.

– Що ви тут вигадали, Алло? Ти почала все це? – стривожено питала Галя, озираючись на всі боки.

У дворі вона побачила каналізаційний колодязь, і замовкла, приголомшена, тільки махнувши убік песика, що радісно гавкав.

У домі їй дочки показали труби опалення, батареї під вікнами і повели в санвузол, де стояв унітаз, і котел, мийка і ванна.

– Ось, матусю. Ще не все доробили. Санвузол треба утеплювати, причепимо тут батарею, і витяжку обов’язково, щоб будинок був сухий. А користуватися всім ти швидко навчишся, Алла підкаже, – доньки бачили подив на обличчі матері, вона навіть не могла говорити, а сіла на кухні за стіл і заплакала.

– Ось тобі й маєш! – почала заспокоювати Галину Алла. – Дівчата старалися, і за тебе переживали, а ти в сльози. Скажи спасибі, що дочки в тебе такі, зважилися на те, на що ти навряд чи змогла б зважитися.

– Мамо, ну, припини, адже все добре. Ти одужала, і щоб тобі було тепер легше, ми й зробили ці зручності. Не можна, щоб ти жила найгірше в селі. Не настільки наша сім’я бідна, щоб не жити тобі краще… – говорили жінки.

– Правильно, все правильно, дівчата мої. Дякую. Я навряд чи наважилася б, це точно. Але не через жадібність. А вас шкода. Хотілося вам допомагати грошима. А ось воно як вийшло, – Галя витерла очі й подивилася на Аллу.

– Але не без неї все тут закрутилося, це вже точно, – показала вона на Аллу.

– Мамо, тобі дуже пощастило із сусідкою. Вона навіть грошей позичила. Тому що сума немаленька, і обсяг робіт також. Але ми все подужаємо. Головне зараз – твоє здоров’я.

– Правильно дочки кажуть, Галю, – обійняла сусідку Алла, – вони в тебе розумниці й трудівниці, як і ти. Радуйся тепер, і живи в задоволення, а не гроші рахуй.

Помалу Галина опам’яталася, і поспішила до курей, почала годувати кішок, всі пообідали разом, потім дочки поїхали в місто, і Галя лягла відпочивати, обійнявши і провівши свою сусідку.

Наступного ранку Алла почула стукіт у двері.

– Хто це там з самого ранку? – вона відчинила двері і побачила усміхнену Галину.

– Ходімо до мене, посидимо, – покликала Галя до себе, – але по-перше, ось, – вона поклала на стіл конверт із грошима, – це тобі повернення боргу.

– Я могла б і почекати. Адже ще треба багато чого доробити. І ти зберігала вдома стільки готівки? – Алла засміялася, – і все ж у нас по-старому… А чого зразу до тебе? Може, в мене поснідаємо?

– Ні, ходімо до мене, треба, щоб ти ще раз мені показала, як котел вмикається, куди вода йде, і де підключена. Я вчора від хвилювання навіть не розуміла, що ви в моєму будинку наробили… Ходімо, знову все подивимося, – попросила Галина.

– Ходімо. Там не так багато премудростей. Звикнеш. Тепер у нас з тобою все однаково. Тільки вирішили тобі не душ, а ванну поставити. Як тобі, подобається? – казала Алла, йдучи до сусідки.

– Я досі вражена. Мені, звичайно, подобається, але треба звикнути до цього всього… Навіть повірити не можу. Все так швидко, навіть і вилежатися до ладу не встигла… – вже сміялася Галина, – ти знаєш, а на той світ мені вже рано не хочеться!

– Ось і живи до ста двадцяти років! Чого нам з тобою не жити? А до нового звикнеш. До хорошого швидко звикають! Головне – грубки твої на місці.

Подруги зайшли на ґанок оновленого будинку, і Галя гостинно відчинила перед Аллою двері:

– Прошу! Тепер і мені запросити в гості нікого не соромно!

Вам також має сподобатись...

Петро Олексійович дуже заслаб. Доглядати його взялася невістка Тетяна. Вона навіть переїхала на якийсь час жити до свекра… Невдовзі Петро Олексійович одужав, тож відправив невістку додому. Коли Тетяна приїхала до себе в квартиру, то раптом побачила у коридорі якісь валізи… А на кухні господарювала чужа незнайома жінка! З ванни вийшов її чоловік Павло. – Ось твої речі, – сказав він. – А це гроші для початку. Павло дістав із шухляди конверт. – Павлику, що це все означає?! – ахнула Тетяна. – Хто ця жінка?! Вона дивилася на чоловіка, і не розуміла, що це таке відбувається

Наталка сіла в крісло перед телевізором. Якраз почався її улюблений серіал. Раптом вона згадала, що забула винести сміття… Наталя взяла пакет і вискочила, як була, в рожевому халатику до смітника. Вона хотіла вже повертатися додому, коли почула позаду себе чоловічий голос. – А ви теж у цьому будинку живете? – запитував її якийсь чоловік. – Ніколи вас тут не бачив. Я недавно переїхав сюди. Може підкажете мені, де тут недалеко є продуктовий магазин? Наталка обернулася на голос і ахнула від побаченого

У квартиру Василя хтось наполегливо дзвонив. Василь сидів у своїй кімнаті, і чекав, коли його дружина Люба, яка була на кухні, піде відкривати. Так і не дочекавшись, він не витримав, встав зі стільця і сам пішов у коридор. У коридорі він раптом побачив дружину, яка стояла біля дверей і уважно дивилась у вічко. А дзвінок все дзвенів… – Ти чого не відкриваєш двері?! – запитав здивовано Василь. Люба відволіклася від вічка, озирнулася і піднесла палець до губ. – Тихо! Там ця… – зашепотіла Люба. Василь дивився на дружину і не розумів, що відбувається

Тоня смажила картоплю з цибулькою, як раптом у хату хтось зайшов. – Що ви тут робите?! Ви хто взагалі така?! – на порозі стояв незнайомий кремезний чоловік і невдоволено дивився на Тоню, яка поралася біля плити. Тоня ойкнула і мало не випустила з рук сковорідку. Але гість вчасно наспів, перехопив її і поставив на місце. – І що це ви готуєте? – спитав він. – К-к-к-артопельки хотіла насмажити, – пробурмотіла Тоня. – З цибулькою і сальцем… – Непогано, – кивнув незнайомець. – Залишайте продукти, я й без вас впораюся! Тоня застигла, не розуміючи, що це робиться