Історії жінок

Олена приїхала з міста в село. Вона давно не була вдома, бо посварилася з батьками. Дівчина зайшла в сільський магазин. Олена озирнулася – нічого тут не змінилося. Праворуч був прилавок з товарами і продавчиня тітка Зіна. – Дайте хліба, будь ласка, – сказала Олена і відрахувала гроші. – О, з’явилася! – сказала продавчиня. Олена не підняла голову, а тільки повторила: – Хліб, будь ласка. – Та на, – байдуже сказала та. Олена вийшла на вулицю, відламала від шматочок хліба і заплющила очі. – Олена?! – пролунав просто перед нею чийсь голос. Дівчина відкрила очі, й застигла від несподіванки

– Навіщо ти приїхала? – Мати тримала двері, трохи прочинивши. – Як мені тепер людям у вічі дивитися? Не дочка ти мені. Тільки пліткувати перестали, ми з батьком у магазин пів року зайти не могли. Для чого ти приїхала? Га?

– Хто там, Галю?

– Дочка твоя старша приїхала.

– Оленка?

Батько відкрив добротні дерев’яні двері так, що задзвеніли завіси.

Він дивився на дочку згори донизу. Олені стало не по собі.

– Куди хочеш іди, не хочу тебе бачити. Ех ти! Ще й із животом.

Оленка мовчала, дивилася з-під густого чорного чубчика з надією. Думала, батьки пожаліють і пустять. Йти їй більше не було куди. Її вагітну з роботи звільнили. Платити за кімнатку, яку вона орендувала у жінки, не було чим. Немає грошей – немає житла. Ніхто її становища розуміти не хотів. Злякалася.

Оленка зійшла з ґанку, зупинилася, тримаючись за живіт.

– Не розчулиш,– відвернулась мати.

Батько зачинив двері в будинок.

Оленка вся зіщулилася, щоб не розплакатися. Стрималася. Малюк в животику крутився, відчувши її хвилювання. От і приїхала додому до рідних…

Сніг заскрипів під чоботами, наче співчуваючи. Олена, зачинила за собою хвіртку і кинула погляд на вікна кухні, де було світло. Штори були закриті.

У місцевій маленькій крамничці було тепло. Оленка зайшла й озирнулася. Нічого тут не змінилося. Праворуч прилавок з товарами й продавчиня тітка Зіна, ліворуч дві вітрини зі склом і пофарбована синьою фарбою шафа із замком.

– Дайте хліба, будь ласка, – Оленка відрахувала гроші.

– О, з’явилася!

Оленка не підняла голову, а тільки повторила:

– Хліб, будь ласка.

– Та на. Хоча права я такого чисто по-людськи не маю. Але моя справа торгувати…

Продавчиня дала їй хліба і зібралася щось сказати ще, але двері магазину відчинилися і зайшла молода пара.

Виїжджала Оленка з села поспіхом, з документами й маленькою сумкою, втім, із цією ж сумкою й повернулася.

Вона спробувала сховати хліб, але булка була велика, свіжа, вона ніби роздувалася, не вміщаючись в сумку, і так і просила, щоб її з’їли зараз же.

Продавчиня почала обговорювати з парою, яка зайшла, останню клієнтку, киваючи в бік Олени, але вона вже не чула цього, намагаючись швидше вискочити на вулицю.

Пішов сніг. Вітер стих. Оленка відламала від булки шматок і заплющила очі. Хоча б однією проблемою було менше.

Вона зайшла за магазин і сперлася об стіну. Так і стояла, відламуючи від свіжої булки шматочки, заплющивши очі. Булка пахла домом, спогадами й щастям…

– Олена? – пролунав просто перед нею голос.

Вона розплющила очі й застигла від несподіванки.

– Здрастуйте, – Оленка опустила руку з хлібом, впізнавши у жінці бабусю Андрія.

– Ти чого тут ховаєшся?

Погляд літньої жінки в кожусі та пуховій хустці ковзнув униз.

– Іти мені нема куди, батьки виставили.

– А там, – кивнула жінка вбік, – що не прижилася?

Оленка знизала плечима.

– Ходімо, – більше жінка ні про що не питала.

Пішла своєю дорогою, спираючись на паличку.

Оленка трохи постояла, видихнула і пішла слідом. Думок у голові особливо й не було. Хотілося спати, вона так втомилася сьогодні.

Будиночок на краю села Олена згадала. Вони з Андрієм лише кілька разів бігали повз нього в поле, до свого секретного місця. Якось, коханий зупинився біля хвіртки і, піднявши руку, гукнув:

– Бабусю, привіт, вранці зайду.

– Здрастуйте, – кивнула Оленка, щоб не здатися нечемною.

Бабуся Андрія лише кілька разів бачила Олену, а запам’ятала. Та й як її не запам’ятати після того, що сталося. Зараз Оленці так захотілося повернутися в минуле, скинути з себе всю цю ганьбу і знову відчути на своїх губах його губи. Повернутись у юність, безтурботність…

…Чому однокласник Миколка у дев’ятому класі звернув на Оленку увагу, вона не знала, скільки не думала, він тільки знизував плечима: не красуня, тихенька, навіть не відмінниця.

Але залицяння його прийняла. А як відмовишся? Приємно, коли ти комусь подобаєшся. А Миколка й радий був, тягав портфель спокійної дівчинки з синіми очима і довгою косою, проводжав до хати. Так і почали вони зустрічатись, просто дружба переросла у серйозні стосунки, як здавалося обом. Вже й про весілля почали говорити.

Батьки молодих посміхнулися, але погодились.

– От прийде Микола зі служби, тоді й поговорити можна.

Але самі вже й запаси робили.

З Андрієм Олена зустрілася ненароком. І винним у цьому був грім серед ясного неба.

Травнева спека парила. Олена поверталася з міста, їздила дізнаватися про вступ. Микола з нею не поїхав, допомагав батькові, тому й не зустрів по дорозі назад. Від зупинки до села пару кілометрів нікуди не повертаючи.

Оленка вийшла на зупинці і пішла не поспішаючи. В автобусі було парко, спекотно.

Хмара була за спиною, а попереду тільки поле соковитої трави.

Гримнуло так, що Олена злякалася і прикрила голову руками.

Озирнулася. Хмара йшла швидко, чітко поділяючи поле на “до” та «після”.

Стіна дощу швидко наближалася. До найближчої околиці було далеко. Оленка розгублено стала крутитися довкола. Нічого. Куди бігти? Навколо поле. Великі краплі вже почали стукати по сухій дорогі зовсім близько. Оленка дістала з сумки пакет, поклала в нього босоніжки і розправила його над головою.

Краплі наближалися. Було чути, як за спиною йшов сильний дощ. Обертатися не хотілося. Оленка додала кроку, а потім і зовсім побігла. Стіна води одразу її наздогнала. А разом із нею Оленка відчула на собі чиюсь руку.

Вона озирнулася. На дорозі стояла машина, і якийсь молодик тягнув її до відчинених дверей.

– А я тобі сигналю, сигналю, а ти не обертаєшся, – намагаючись перекричати зливу, пояснював молодий хлопець. – Ух, ллє як, злякалася?

Оленка зіщулилася всяе.

Хлопець зняв із себе футболку, кинув назад і з заднього сидіння взяв сумку із сухим одягом.

– На кофту, та не бійся ти. Я теж із Іванівки, не пам’ятаєш мене? Ковальчука я син. Андрій, – він обгорнув її своєю кофтою і притулився так близько, що Оленка почервоніла.

– Зараз зігрієшся. У мене ще десь куртка була, але брудна вона… З автобуса?

– Ага.

– А я був у місті. Запчастини їздив забирати, ну чого тремтиш? – Він знову торкнувся її плечем. Але вже ніжніше, із турботою.

– Як тебе звуть?

– Оленка.

– Олена, значить…

– А чого ми не їдемо?

– Хмара туди пішла якраз у село. Увесь час їхати будемо під дощем. Скоро пройде.

Оленка кивнула – і то правильно сказав. А вона. Нерозумно вийшло.

Розговорилися. Виявилося, що Андрій працює з батьком на фермі, матері не стало, коли він у сьомому класі навчався. Так і живуть удвох. Вчитися далі не пішов, вступити не встиг минулого року, а тепер уже й не знає. Робота є що ще потрібно?

Біля будинку Олени він зупинився і посміхнувся на прощання.

А Олена посміхнулася йому.

За цей час вони розмовляли так, ніби знали один одного вічність і зараз зустрілися після довгої розлуки.

З Миколою Олена такого зв’язку не мала. Такої теплоти у розмові. Коли її обіймав чи цілував Микола, не відбувалося зовсім нічого.

Весь вечір Олена ходила замислена, посміхалася.

Мати посмішку в дочки помітила. Але зрозуміти, що це не змогла. Запитувала, але хто ж їй відповість. По селі тепер кожну машину Олена зустрічала й проводжала поглядом. Чи не він часом їде?

А побачити його хотілося… Хотілося знову і знову випробувати те почуття.

Микола ввечері приходить, а Оленка на нього не могла дивитися. Набралася сміливості і заявила, що настав час розлучитися…

– Чого це? – Микола навіть не зрозумів спочатку.

– Ти служити підеш, я вчитися поїду. Давай розлучимося друзями, а повернешся, якщо доля зведе знову, одружимося, – пояснила вона.

– Ні. Не піде так. А хто на мене чекатиме?

– А навіщо тобі це?

– Та я за тобою з дев’ятого класу… А ти!

Оленка з Миколою більше розмовляти не стала, пішла до хати. Вперше вона бачила його таким злим. А ці очі. Їй навіть стало лячно.

Наступного дня до будинку Олени приїхали батьки Миколи. Сварка була нечувана. Мати Миколи галасувала довго. Звинувачуючи всіх у всьому. Олена пішла на подвірʼя, а потім і зовсім городами пішла в лісок.

Ходила довго, поки не опинилася біля дороги, що вела до села.

– Олена, Оленко! – почула вона знайомий голос.

Андрій махав їй рукою.

Вона застигла на секунду. Потім зрозуміла, що не витримає більше жодної миті. Спочатку пішла йому назустріч, а потім побігла. Зупинилася поряд. І він стоїть. Дивиться на неї.

– А я бачу, наче ти йдеш. Підвезти?

– Ні. Вдома сварка, я пішла…

– А чого сварка?

– З Миколою розлучилася… Я про тебе весь час думаю, розумієш…

– Розумію. І я. Ось із того самого дня, як побачив. Не приходив, дізнався, що у вас із Миколою весілля буде.

– Ото його й не буде.

Він трохи нахилився і торкнувся її губ. Ніжно, дбайливо. І обійняв.

Вони стояли так довго, впевнені, що все буде гаразд. Олена повернулася додому лише вночі, коли на кухні мати вимкнула світло.

– Що ж ти дочко наробила? Та як так. Так три роки зустрічалися, а ти хлопцеві відкоша. Хіба ж можна так?

– Я люблю іншого. По-справжньому, – голосно заявила дочка.

– Що? – і батько вийшов з кімнати. – Я влаштую тобі кохання. Тепер до іспитів вдома сидітимеш.

Втримати Олену вдома батькам не вдалося.

Зустрічалася вона з Андрієм моментами, використовуючи кожну слушну мить.

Домовлялися заздалегідь. Було одне місце, де їх не видно було з дороги.

Але одного разу все закінчилося, хтось із сільських побачив їх, що йшли поруч і сказав Миколі.

Вони з Андрієм дуже почубилися. Їх побачили люди. Дві бабусі почали охати, а решта просто спостерігала сварку двох хлопців на пагорбі біля річки.

Спустився Андрій сам, усі це бачили. Похитнувся, відступив, щоб не втратити рівновагу, а там порожнеча…

Батько його, який щойно підбіг туди тільки й встиг ахнути. Зняв взуття і стрибнув у воду.

– Оленко, Оленко, біжімо до річки, там Миколка твій з Андрієм почубилися. І Андрій у воді опинився. Кажуть все, – захекана Оля все продовжувала і продовжувала махати рукою.

Оленка кинула лійку, якою поливала перед будинком квіти, й побігла за однокласницею. Людей на березі зібралося чимало.

– Та викликали швидку вже, – чулося здалеку.

– Що тут вже зробиш? Треба дільничного. Микола проблеми матиме, мабуть…

Коли Олена була майже на місці машина уже поїхала вперед. Батько сам повіз його у лікарню…

Оленка відчула, як ноги стають важкими, ступати стало неможливо. В очах потемніло. Вона сіла там, де стояла, просто на траву.

– Що?! Догралася у кохання?! Одного не стало, а мого тепер заберуть! – мати Миколи, стояла над Оленою, витирала сльози.

– Ні, ні, – тільки й сказала Оленка.

Вона повернулася додому і кинулась на ліжко.

– Ти що наробила?! – мати заскочила до хати і одразу опинилася перед дочкою. – Як ти могла?! Як?! Що тепер буде?!

Вона вискочила на вулицю і кудись швидко пішла.

Оленка довго не думала. Взяла свою сумку, склала деякі речі, документи, взяла трохи грошей і вийшла в город. Через годину вона вже їхала в автобусі до міста…

…У невеликий будинок на краю села Олена з бабусею зайшли, коли вже почало темніти. Щойно випав сніг.

– Ноги турбувати почали, до негоди все це, – літня жінка сіла на лавку біля дверей і почала знімати чоботи.

– Я допоможу, – запропонувала Олена і спробувала нахилитися.

– Не треба. А то я лінуватися почну і зляжу. Мені треба рухатися. Термін у тебе який?

– У лютому народжувати.

– Скоро, значить… Андрійка? – просто спитала бабуся і подивилася їй у вічі.

Олена очей не відвела, відповіла:

– Так.

– Точно?

– Я не сумніваюся.

– Ну добре тоді. Зараз тобі постелю, а завтра побачимо, що можна зробити.

Будинок був маленький, складався з двох кімнат. Запах цього будинку був Олені знайомий. Кілька разів Андрій приносив їй пиріжки. Бабусині.

Олена довго крутилася, поки до неї на ліжко не застрибнув кіт. Він ліг поруч із животом, витягнувшись. Олена хотіла посунути його, але кіт не хотів іти, довелося заплющити очі й заснути.

Прокинулася Олена від запаху дріжджового тіста.

– З варенням чи з капустою пиріжки будеш?

– З варенням, – тримаючись за живіт, сказала Оленка.

– Андрій не казав, як вас звуть… Бабуся все, та й бабуся.

– Марія я, Оленко. Баба Марія, – засміялася вона, визирнувши з кухні. – Ого, я так розумію скоро народжувати тобі, тиждень залишився.

– Чому? Чотири.

– Ні. Раніше терміну дівчинка захоче, не сидиться їй.

– Чому дівчинка? – знову не втрималася Олена.

– Серце мені підказує…

Через тиждень, як і сказала баба Марія, у Олені почалися пологи. Рано-вранці вони поїхали у лікарню, а опівдні народилася дівчинка.

– Дякую, Оленко, – тримаючи новонароджену, з усмішкою промовила бабуся.

– За що? – запитала новоспечена мати.

– За правду. Андрійка це донечка. Я його тримала, коли народився, як зараз пам’ятаю. І пальчик цей на лівій ніжці короткий серед мільйонів впізнаю. Він також буде радий.

– Хто він?

– Хто-хто. Андрій.

– В сенсі? – Олена аж стала на ліктях на ліжку.

– В прямому. Завтра піду, скажу йому.

– Живий? Він живий?! – сльози самі покотилися по щоках.

Оленка не могла стримати їх.

– Ти не знала? Дівчинко моя. Як же ж так? Живий він, слабий, а так живий, – обійняла її бабуся.

– Мені до нього треба, бабо Маріє, не зможу лежати, знаючи, що він поряд. Він у селі?

– У селі, звісно… Вдома. Доньку пошкодуй. Їй зараз спокій потрібен. Молоко зникне, що робитимеш? Тобі полежати ще треба. Тепер ти знаєш, що він живий, нікуди вже не втече, – засміялася бабуся.

Оленка не могла зупинити сльози.

Невдовзі Олена приїхала з донькою в село. Бабуся десь пішла, а потім повернулася із батьком Андрія.

– Ось. Дивись. Катерина Андріївна! Звучить?

Батько на Олену й не глянув. Подивився на дівчинку і відтанув, усміхнувся.

– На Андрія записали? – спитав він.

– Звичайно. Пальчик дивися, – бабуся з гордістю розгорнула пелюшку і продемонструвала мізинець на маленькій лівій ніжці.

– Дякую, Оленко. За внучку дякую. Андрію я ще не говорив. Поїдемо?

– Так. Я готова.

– Так. Оленко, батьки твої дізналися, що ти народила, у мене живеш, питали, коли можна прийти, – сказала баба Марія.

– Потім. Зараз не до них.

Біля ґанку Олена кілька разів зупинялася.

Батько Андрія зайшов у хату перший, роззувся, взяв онучку на руки і кивнув у бік кімнати.

Оленка ступала повільно, ноги погано слухалися. Вона побачила його. Він лежав на ліжку біля вікна і розглядав щось у телефоні.

– Андрійку, – простягла вона до нього руки.

І він до неї. Не чекав, усміхнувся. Оленка пригорнулася до коханого й розплакалася.

– Ну що, татусю, приймай доньку.

– Що?! Яку доньку?!

– Твою, – гордо сказав синові батько. – Катруся, подобається ім’я? Катерина Андріївна?

Баба Марія з батьком та внучкою вийшли на кухню. А Оленка сіла поруч із Андрієм і спокійно видихнула.

– Не знала я, Андрію, що ти живий… Не знала. Ніхто не казав нічого. Але тепер нікуди я звідси не піду.

– Не йди. Я дуже щасливий. Поруч моя кохана і моя донечка…

Вам також має сподобатись...

Катя повернулася у рідне місто. Жінка зайшла на ринок, де колись працювала. – Катя! Це ти? – не повірила очам подруга Оксана. Раптом у Каті задзвонив телефон. – Чоловік дзвонить, секундочку! – Катя взяла слухавку. – Так, рідний! Ключі забула? Ну, підвези мені їх. Через хвилину під’їхала машина, з неї вийшов чоловік і передав Каті ключі, після чого повернувся в авто. – Це твій чоловік? – Оксана аж застигла від здивування

Люба зайшла в квартиру з важкими пакетами продуктів у руках. З кухні одразу вибігла її мати. – Ти чого так довго?! – запитала Надія Денисівна. І тут погляд матері зупинився на пакетах. В них були дорогі продукти! Явно не по їхніх грошах… – Це що таке?! – ахнула жінка. – На, мамо, неси на кухню, – спокійно простягла пакети Люба. – Зараз я тобі все розкажу. – А чого ти посміхаєшся? – здивувалась Надія Денисівна. – Зараз все розповім! – повторила дочка. – Ти не повіриш! Надія Денисівна не розуміла, що відбувається

Таїсія поверталася додому з важкими пакетами продуктів у руках. Вона дійшла до свого підʼїзду і зупинилася відпочити біля лавки. – Та-а-к, чудово, – промовила вона, зазирнувши в один з пакетів. – Капусточку молоду й квасольку я не забула. Зараз наварю свіженького борщику. Ох мій Андрійко його й любить… Жінка посміхнулася, взяла пакети і зайшла у підʼїзд. Жили вони з чоловіком Андрієм на пʼятому поверсі. Дійшовши до третього поверху, Таїсія раптом відчула щось дивне. Вона поспішила до своєї квартири. Двері чомусь були злегка привідчинені. Таїсія зайшла в коридор і аж присіла від побаченого

Анастасія йшла додому з важкими сумками продуктів у руках. Вона дійшла до дверей квартири. Якусь мить жінка перепочила. Анастасія зітхнула і відкрила двері своїм ключем. – Сергійку, ти вдома? – гукнула вона з порога свого чоловіка. – Так, люба, – почулося десь з кімнати. – Ох і втомилася я… – сказала Анастасія. – Зараз посиджу трохи і вечерю приготую. Сергій лежав на дивані і розгадував сканворд. Він вдавав, що дуже зайнятий. Анастасія зайшла на кухню й оторопіла від побаченого