Галина прийшла з роботи пізно. На вулиці то мороз, то відлига. І молодий не витримає такий маятник.
А Галині вже під шістдесят.
Вночі підморозило знову, вранці на роботу йшла, так мало не опинилася на землі.
Галина тільки-но зняла пальто, як двері в маминій кімнаті одразу ж відкрилися.
– Галю, нарешті ти прийшла!
– Мамо, я думала ти вже спиш, навіщо встала, ти ж недобре почуваєшся?
– Та з таким зятем, Галю, хіба заснеш? – очі у мами були сердиті. – Галю, не хотіла тобі говорити, але твій чоловік мене ледве терпить! Знала б – не поїхала до вас жити. Мабуть, він чекає не дочекається, щоб кімнатка моя звільнилася! Даремно я до вас приїхала!
– Ну що ти таке говориш, мамо? – Галя стомлено присіла на пуфик.
Вона ж уже знає, що чоловік її до тещі добре ставиться. Микола сам кілька років тому матір свою поховав. Досі журиться, що не вберіг її, ніби тільки від нього все залежало.
Він усе, що міг, зробив для своєї матері. Жалів дуже, що вона трохи зовсім до дев’яноста років не дожила.
А тепер коли теща слабнути почала, чоловік одразу Галі запропонував їм до себе Ірину Вікторівну забрати.
Просто у Миколи реакція така – коли слабий хтось, він строгішим стає.
– Я, – казав Микола. – Без матері осиротів. – То хоч теща нехай поживе довше!
І нам на душі тепліше, вона ж нас з тобою ніби прикриває.
А не стане тещі – і все, Галю. Ми з тобою вже на краю залишимося. А з тещею ми хоч трохи, але діти!
Сентиментальний у неї Микола, та намагається цього не показувати.
Ось і робить із себе строгого.
Та й дивитися, каже, важко мені, як Ірина Вікторівна постаріла.
А яка була міцна, скільки в житті всього пройшла!
Це ж і нас з тобою, Галю, така ж доля чекає, роки нікого не жалкують!
…Ось і порається Микола із тещею, як з дитиною, може й строгим буває іноді. Але ж він мужик, сам розжалітися переживає, та й тещу тільки строгістю їсти спонукати і можна.
Віктор і лікаря хорошого мамі знайшов, і на процедури дорогі не скупився.
Але Ірина Вікторівна не вірила нікому, і вважала, що зять її собі на думці…
…Мама раніше далеко від них, у селі жила, синові допомагала. Зятя не часто бачила.
А як старенька стала, то вони її до себе забрали. У сина місця для неї не знайшлося…
Так сусідка Тамара Петрівни нашепотіла їй із заздрощів, що Віктор жадібний. Що дочку її, Галю, використовує.
І що Ірину Вікторівну забрали, щоб хату її продати, і собі гроші привласнити.
Не те щоб Ірина Вікторівна повірила, але сумніви у неї закралися. Вирішила – видно й справді, що жадібний зять, та норовливий, раз сусіди кажуть.
Тож важко їй щось пояснити!
– Змінилася ти з ним, Галю! – мама підібгне часом тонкі сухі губи, й дивиться осудливо. – От же ж хитрий мужик, сам на пенсію пішов, а дружині працювати каже!
Будить тебе, бідолашну, кави бідон тобі наллє, каші наварить, і на роботу з дому випроваджує: – Йди, Галю, працюй!
Ох, доню, я ж відчуваю, як Микола тобі вказує, а ти навіть не сперечаєшся, все за його вказівкою робиш!
Галина хотіла сказати, що Микола добра хоче, та по мамі видно було – говорити їй без толку.
Наче мама не знала, що зять слабий давно вже і пенсію отримує, і він на сім років за Галю старший.
Галі ще рік до пенсії, тож Микола на себе все господарство взяв. І готує, і посуд миє, і підлогу, і пил витре. Продукти купить, їжу приготує, та й за тещею, як вона слаба стала, доглядає…
…– Мамо, ти хоч їла? – тільки й спитала Галя.
– Хіба це їжа?! Ось у селі у мене їжа була, як картоплі наварю, огірки солоні відкрию, сальця, ех, життя! – говорила сердито мама. – Того, що хотілося, не дав твій, жадібний дуже! Кави йому шкода для мене. Ковбаски вареної пошкодував, з куркою пісний бутерброд зробив.
А курку я з дитинства не люблю.
А твій тільки й стоїть над душею і рахує, скільки я ложок цукру в чай сиплю!
Галина обійняла маму,
– Матусю, ну лікар же ж сказав тобі, що не можна багато!
– Змовилися ви з ним я дивлюся, Галю! – сказала Ірина Вікторівна. – Пусти, я краще піду кросворди розгадувати, що тут ще у вас робити?
Вночі Галя з Миколою прокинулися від якогось гуркоту.
Вони вибігли в коридор і ахнули від побаченого.
Мати лежала. Видно, в туалет встала і голова закрутилася.
Галя ахнула, хотіла мамі допомогти встати, але Микола зупинив її:
– Підклади подушку їй під голову, ноги мамі підніми, а я в швидку подзвоню. Роби, як я говорю!
Швидка приїхала скоро, щось там зробили. Ірина Вікторівна отямилася, наче жива.
– Дякую зятю скажіть, що піднімати вас не став, а то б невідомо чим закінчилося! Їсти вам добре треба, дуже вже ви худенька, бо сил зовсім не буде, – наостанок сказала лікар. – І бережіть зятя такого, не ображайте, золотий у вас зять!
Одразу видно було, що лікарка зразу все зрозуміла – надивилася на таких стареньких капризних.
– Ви думаєте золотий? – здивувалася Ірина Вікторівна.
Вона пожувала губами і навіть погляд її змінився.
Ось що значить чужа людина сказала! Чужій думці чомусь більше довіри…
– Ну і налякали ж ви нас, мамо, – у Миколи навіть руки тремтіли. –Може хоч тепер слухатися будете?
Нічого не відповіла Ірина Вікторівна, видно одразу прийняти, що зять її не лиходій, було їй непросто.
Але з того часу перестала теща свого зятя підозрювати у всіх гріхах…
…А до сусідки Тамари Петрівни Ірина Вікторівна зайшла – подарунки від зятя показала!
Новий халат на ній велюровий і капці хутряні, щоб ноги не мерзли.
Зовсім як міська стала!
– Якщо тобі самотньо, Петрівно, ти в гості до мене заходь, я чаєм тебе квітковим пригощу, смачненьким чимось.
І знаєш що, чуєш, Петрівно! Зять мій Микола Олексійович чоловік строгий, але не жадібний.
Золотий у мене зять. Тільки ти не заздри, Петрівно, а краще заходь частіше! – усміхнулася Ірина Вікторівна.
А що ж, треба й подруг заводити, життя ж виявляється триває!
