Життєві історії

До Сергія з Оленою приїхали в село онуки – Сашко і Злата. Після обіду, бабуся сказала: – Ходімо на город, полуницю збирати! Олена дала їм по відерцю. Через годину усі відра були повні. – Тепер ходімо хвостики на ягодах оббирати! – сказала баба Олена. – Наваримо варення. Візьмете собі додому. Втомлені внуки хотіли було щось заперечити, як раптом у хату зайшов дід Сергій. – Сашко, ходімо зі мною, – сказав він. – Треба город полити. Сашко поливав город, як тут пролунав голос бабусі. – Що ти робиш?! – галасувала вона. Хлопець відволікся від свого телефону і застиг від побаченого

У селах і так зазвичай рано встають, але сьогодні Сергій та Олена встали ще й на світ не благословилося.

А як же ж?! Адже сьогодні до них на літо приїдуть онуки!

– Подумати тільки! – охала Олена. – Нашій Златі вже чотирнадцять.

– А пам’ятаєш, коли вони маленькі ми були з ними ігршками гралися? Зараз із ними в такі ігри не пограєш, – посміхнувся Сергій.

– Коли онуки востаннє приїжджали, Злата третій клас закінчила, а Сашко тільки до школи збирався.

– А зараз Сашко вже в якому класі?

– Ти що, старий, він уже у п’ятий клас перейшов.

– О, будемо з ним на риболовлю їздити, – замріяно посміхнувся Сергій Юрійович.

– Ми зі Златою варення полуничне й малинове будемо варити. Ягід цього року багато. Вечорами по нашому селі з нею гулятимемо. Так, – згадала дружина. – Дочка сказала, щоб вони нам по господарству допомагали і поменше в телефонах сиділи. Каже, нічого не хочуть по хаті робити. Щоб ми їх хоч чогось навчили.

– Звісно, навчимо. Та й нам по-господарству допоможуть, – важко зітхнув той. – Старі ми з тобою, Олено, вже стали.

– Це ти старий, ходиш все крекчеш, я ще далеко не стара, навіть не літня! – Олена глянула в дзеркало, що було на кухні.

– Ти у мене гарна! – усміхнувся чоловік.

– А як же ж! – покрутилася жінка перед дзеркалом.

– Ми сьогодні снідатимемо? – відволік її від цього заняття чоловік…

…Ось машина зятя зупинилася перед будинком, з неї вибігли онук із онукою.

– Ой, Боже! – сплеснула руками бабуся, побачивши внучку. – Златочко моя, ти вже вища за мене!

– Сашко, яка у тебе сильна рука! – привітався дід із онуком.

– Діду, я на тренування ходжу, – сказав той, і раптом гукнув: – Джек!

Він кинувся до собачої будки і невдовзі пролунав радісний вигук:

– Дивіться! Він мене впізнав!

– Ходімо до хати! – сказала бабуся, коли захоплений галас трохи вщух.

Два дні погостювали батьки та й поїхали, залишивши своїх дітей цілий місяць відпочивати.

А онуки вже звикли і почували себе, як удома. Для них це і був другий дім.

– Та чи встанете ви сьогодні, чи ні? – бабуся втретє зайшла у кімнату до онука.

– Ой! – той неохоче підвівся, подивився на годинник і поплентався у ванну.

Вона зайшла до іншої кімнати:

– Злато, вставай! Час – уже одинадцята година.

– Бабусю, ну ще трохи…

– Вставай, говорю! Це хто ж у селі до одинадцятої спить?!

Довелося вставати…

Не минуло й п’яти хвилин, як знову почувся голос бабусі:

– Швидко за стіл! Пора обід, а вони ще й не снідали.

Після сніданку, або обіду, бабуся сказала:

– Швидко обоє на город, полуницю збирати!

Бабуся дала їм по пʼятилітровому відерцю. Собі велике взяла.

– Вже два дні не збираємо. Щоб повні набрали!

Збирати виявилося не так-то й легко, як здавалося.

Доводилося повільно просуватися вздовж грядки і по одній ягідці класти у відро.

Можна і зʼїсти, але зараз так, як у перший день, ягід не хотілося.

Через годину-півтори усі відра були повні і тут від бабусі надійшла наступна вказівка:

– Так, ходімо хвостики на ягодах оббирати!

І, побачивши незадоволені обличчя онуків, додала:

– Наваримо варення і полуничного, і малинового. Візьмете з собою в місто і будете всю зиму їсти!

– Бабусю, а що ми щодня працюватимемо? – не витримавши, запитав Сашко.

– Так ви ж приїхали нам з дідом допомагати! – Олена намагалася не посміхатися. – А ви як думали?

– Ми цілий рік у школі вчилися.., – спробував щось заперечити онук.

– Так і відпочиньте. Розділимо добу на три частини. З півночі до восьмої – спати. З восьмої до четвертої – працювати. І цілий вечір у вас вільний!

– О восьмій ранку вставати? – у голосі онуки відчувалося обурення.

– Так до восьмої години в селі ніхто й не спить, – одразу повідомила бабуся.

Тут у дім зайшов дід:

– Сашко, вони самі все дороблять. Ходімо зі мною!

– Куди ти його? – одразу спитала бабуся.

– Спека стоїть, треба город полити!

– Ну, це ще нічого? – думав Сашко, дивлячись на вікно, за яким бабуся з сестрою перебирала ягоди. – Переставляй собі шланг та й все.

Не довго думаючи, він зняв футболку і дістав телефон. Зовсім добре стало.

– Сашко, що ти робиш? – пролунав з вікна голос бабусі.

Хлопець відволікся від телефону і застиг від побаченого!

Грядка була вся розмита…

Кинувся до шлангу, телефон опинився у багнюці…

Схопив його відключив, протер своєю футболкою – телефон дорожчий.

Поклав на чисте сухе місце, знову кинувся до шланга. На грядці залишилася досить глибока ямка, в якій виднілися червоні боки редиски.

Підійшов дід, похитав головою:

– Ти що заснув?

– Ну я…

– Бери лопату і засипай! – сказав дід і, глянувши на винне обличчя онука, посміхнувся. – Заодно редиски набери трохи. Хоч наїмося, бо скоро зовсім відійде.

– Ага! – і онук кинувся виконувати завдання діда.

…Переробивши «всі» справи, втомлені онуки поїли і попрямували до своїх кімнат, а бабуся з дідусем, усі ці справи доробили і сіли на кухні поговорити.

– Щось уже восьма година, а вони все не виходять, – глянув дід на годинник.

– Втомили ми їх сьогодні, от і відпочивають…

– Сплять чи що?

– Ага, сплять! – посміхнулася Олена. – У телефонах сидять.

– Нічого собі! Ми чекали, чекали на них, а вони, значить, у телефонах.

– Я теж хотіла посидіти, поговорити зі Златою про життя там у них у місті, поки батьків немає, але, схоже, вони, хіба що на вечерю вийдуть.

– Зараз я їх приведу, – хитро посміхнувся дід.

Сергій Юрійович спочатку зайшов у кімнату до онука:

– Сашко, ходімо вечеряти!

– Та я поки що не хочу…

– Там уже й Джек голодний, він після нас їсть, – і ніби згадавши сказав: – Так, Сашко, йди погуляй з ним до вечері!

Хлопчик загадково посміхнувся. Джек був гарним великим песиком, з яким прогулятися було дуже круто.

– Іду! – прибрав він телефон у кишеню і кинувся на подвірʼя.

Дід посміхнувся і подався до сусідньої кімнати:

– Злато, бабуся вечерю збирається готувати. Ти йди порадь, що і як приготувати, бо тобі ж не догодиш.

Дівчинка посміхнулася і пішла допомагати бабусі.

Підбігла до неї:

– Бабусю, ти що збираєшся готувати?

– Котлетки хочу посмажити.

– Які котлетки?

– Звичайні, – здивовано подивилася та на онучку. – З фаршу.

– Бабусю, давай краще нагетси.

– Що?

– Це теж майже котлети, але тільки курячі, – внучка взяла керівництво з приготування цієї страви у свої руки. – Зараз я тобі поясню, як їх готувати.

Дідусь заглянув на кухню, посміхнувся і пішов на подвірʼя – там робота завжди знайдеться. Та й онукові на завтра роботу знайти треба:

– Можна по гриби з’їздити. Трохи машину підремонтувати треба. Ось завтра із Сашком цим і займемося.

…Ну і полетіли дні. Трудові сільські будні чергувалися то походом по гриби, то на риболовлю.

Онуки з місцевими хлопцями та дівчатами познайомилися.

З якимось здивуванням дізналися, що всі сільські своїм батькам по-господарству допомагають.

І Злата стала сама вирішувати, що приготувати на обід, що купити в магазині.

Бабуся з нею у всьому була згодна. Допомагала внучці готувати страви, які вона вигадувала.

Сашко навчився їздити на дідусевій машині. Щоправда, одному їздити дід не дозволяв. Разом із дідом вони ремонтували авто, коли треба.

Одним словом, втяглися онуки у сільське життя, і їм навіть сподобалося.

От і батьки приїхали, забрали онуків…

…Вже тиждень як поїхали онуки. Сидить бабуся біля вікна, дивиться на вулицю, ніби сподівається, що з’явиться машина зятя, і з неї вибіжать її Злата і Сашко.

– Внуки обіцяли й наступного літа приїхати. Не приїдуть, мабуть! Зовсім дорослими стануть…

Задзвенів її телефон.

– Добрий день, мамо! – пролунав радісний голос дочки.

– Доброго дня, доню!

– Що ви там з онуками робили?

– В сенсі? – не зрозуміла Олена Олексіївна.

– Вони зовсім іншими стали! Злата сама готує обіди. По-господарству мені допомагає. Та ще й з таким виглядом, що вона господиня! Сашко навчився керувати машиною. Ваш зять здивований. Синові всього ж дванадцять.

– Вони й нам із дідом тут допомагали, – гордо сказала бабуся.

– Мамо, то ми їх і наступного року на все літо до вас відправимо.

– Звичайно звичайно!

…Непомітно пролетів рік.

Біля будинку зупинилася машина зятя. З неї вискочили онуки, які ще більше подорослішали, і радісно кинулися до бабусі з дідусем…

Вам також має сподобатись...

Оля приїхала до рідного міста. Вчора зателефонувала сестра по батькові, і сказала, що мачухи скоро не стане і вона хоче побачити Олю. – Навіщо я їй знадобилася? – не розуміла Оля. Ольга переступила поріг, колись рідної квартири. Мачуха лежала із заплющеними очима. – Мамо, вона приїхала, – звернулася до мачухи її дочка. – Думаєш, прощення буду просити? Не дочекаєшся. Ось-ось мене не стане, а твій батько доручив мені одну справу, яку я так і не виконала. Ось цю скриньку батько тобі передав! – мачуха передала Олі якусь шкатулку. Ольга взяла її, відкрила і застигла від побаченого

У Світлани заслаб батько. Вона, разом зі своїм коханим Миколою, поїхали його провідати. Молоді зайшли в хату. – Проходьте, проходьте діти! – метушилася мати Світлани. – Зараз і повечеряємо. Олежик заслаб трохи… Микола зі Світланою зайшли в кімнату до батька. – Ой, та не треба було приїздити, – махнув рукою Олег Максимович. І раптом додав: – Ох, не стане мене… І так і не побачу я своїх онуків… Микола застиг від почутого. – А ми вже збираємо гроші на весілля! – несподівано заявив він. Світлана дивилась на Миколу, нічого не розуміючи. Про таке вона навіть не чула

Оля повернулася додому рано, зайшла на кухню і побачила маму всю в сльозах. – Мамо, що сталося? – захвилювалася вона. Віра Миколаївна мовчала. – Мамо! – повторила донька. – Сталося доню, сталося, – схлипнула Віра. – Мене Сергій заміж покликав. – Так це ж радіти треба, а не плакати, – видихнула Оля. – Так, доню. Але ти дечого не знаєш, – раптом сказала Віра і все розповіла доньці. Оля вислухала матір і розсміялася. Віра Миколаївна здивовано дивилася на доньку, не розуміючи, що відбувається

– Марія, завтра моя мама запрошує нас з тобою у гості. Хоче з тобою нарешті познайомитися, – радісно сказав Микола своїй нареченій Марії. – Ні! – раптом вигукнула Марія. – Що «ні»? – не зрозумів Микола. – Ми з тобою розлучаємося! – несподівано заявила дівчина. – Як розлучаємося? Чому? – перепитав Микола. – Ти ще смієш питати про це, після того, що ти зробив! – не витримала Марія. – Та що ж я зробив?! – Микола здивовано дивився на свою наречену, нічого не розуміючи