– Івану подзвони, скажи, що сьогодні повернешся. Нехай підготується до приїзду дружини, – стурбовано промовила доньці Лідія. – А то доки дістанешся, вже вечір, а в нього там ні вечері готової немає, ні порядку в квартирі. І встанеш ти знову до верстата – варити, прибирати та бруд чистити після нього.
– Так, гаразд, мамо, не турбуйся. З дороги подзвоню. Щось дядько Василь довго не їде, – поглядаючи на годинник, занепокоїлася Ганна.
– Василь-то? Приїде. Раз обіцяв забрати тебе, то забере. Він тримає своє слово. Зараз пообідає та заїде. Ти ось толком і їсти не стала, засмутилася після цього дзвінка.
– Ну то й що. Все одно скидати зайве треба, – махнула рукою Ганна.
– Скидати? Вигадала ще. Ти жінка з гарною фігурою. У нашій родині повних не було, так що не бери нісенітниці в голо. Ось робота твоя, це проблема. Ну, ти подивися! Не дали доньці досхочу з рідною матінкою побути, – похитала Лідія головою.
– Так, зовсім все це недоречно. Думала, спокійно відпочину в тебе ці три дні, так ні – викликають. Знову працювати нема кому. А Ганна давай усіх виручай, – невдоволено і вкотре за сьогодні пробурчала Ганна.
– Ох, а тепер і невідомо, коли ще виберешся до мене, – засмучено промовила мама.
– Приїду якось…
До рідного села до матері Ганна приїхала, взявши на роботі три дні відгулів. Давно вже обіцяла самотній літній мамі, що приїде в гості, а заразом і картоплю допоможе їй викопати.
Ганні було сорок років. Доросла дочка вже третій рік навчалася у столиці в університеті на фармацевта, з дитинства про це мріяла. А вони з чоловіком тепер жили удвох. Жили, не тужили…
Іван був родом із цього ж села. Але з Ганною в гості сюди тепер їздив нечасто. Його батьків вже декілька років тому не стало.
На цей раз теж відмовився.
– Ну, куди я поїду? У мене зміна завтра, потім добу відпочиватиму, а там уже й ти повернешся.
– А помінятися з кимось не можна хіба? Допоміг би нам з матір’ю картоплю викопати, – більше для порядку просила Ганна.
Вона й сама не дуже хотіла, щоб чоловік їхав із нею. Щось останнім часом із ним відбувалося дивне. Чи вона втомилася від усього, і зараз хотілося тільки тиші та спокою. А у мами якраз і було таке місце. Чи щось передчувала, а що й сама не знала.
– Ох, там картоплі, одні розмови. Ви вдвох за пару годин упораєтеся, – відповів Іван і з легкою душею провів дружину до матері.
А сьогодні вранці, коли обидві жінки ще спали, втомившись учора від праці, пролунав телефонний дзвінок. Ганну турбувала бригадир її зміни, просила завтра зранку вийти на роботу.
– Мені ж лише за два дні виходити! Я у мами зараз, не в місті, – намагалася пояснити ситуацію жінка.
– Ну, Ганно, прошу тебе! Ти що не знаєш нашу ситуацію? Петрівна знову на лікарняний пішла, а Віра з її трьома дітьми не хоче виходити не у свою зміну. Вся надія тільки на тебе, – умовляла її начальниця.
– Ну гаразд, вийду. Що ж тепер робити, – неохоче погодилася Ганна.
Громадський транспорт із села до міста ходив рідко – раз на три дні. Охочих було мало. Уся молодь давно вже їздила на своїх авто, а бабусі та інший народ, знаючи розклад автобуса, пристосовувався до його нечастих маршрутів.
Сьогодні як на зло автобуса в місто не було. І Ганна разом із матір’ю почали думати, на чому ж їй поїхати додому.
– Може, Івану подзвониш, га? – запропонувала Лідія дочці.
– Ні, він спить зараз після зміни. Його до вечора не розбудиш. Та й безглуздо це – машину туди-сюди ганяти. Дорога не близька. Скільки бензину витратить! А він зараз дорогий. Ні, треба шукати попутні машини.
А потім мати зателефонувала до свого брата Василя, який і погодився відвезти племінницю до міста.
– Все одно я їду на прийом до стоматолога. Давно збирався. Моя Марійка мене дістала з цією справою. Ось якраз у мене на сьогодні запис. Тож збирайся, Ганно. В обід за тобою заїду, – пообіцяв дядько Василь.
Коли попрощавшись з матір’ю, Ганна зручно влаштувалася на задньому сидінні дядькової машини, то вирішила все-таки спробувати додзвонитися до чоловіка, щоб не впасти йому на голову як сніг посеред спекотного літа.
Як і очікувала, телефон Івана був недоступний. Він зазвичай так робив, коли лягав відпочивати, повернувшись після доби.
– Ну й добре. Що я в гості, чи що, їду! Додому до себе, тож попереджати не зобов’язана, – вирішила вона і більше дзвонити до чоловіка не стала.
А дарма! Бо коли Ганна приїхала додому, там на неї чекав сюрприз.
По-перше, вже підходячи до п’ятиповерхівки, де вони з Іваном жили десять років, з того моменту, як купили квартиру, вона звернула увагу на те, що їхні вікна на третьому поверсі щільно зашторені. Це було дивно, бо Іван ніколи так не робив, навіть якщо лягав спати вдень після зміни. Йому денне світло ніколи не заважало, і Ганна це добре знала. Зараз вікна, що виходять з вітальні та спальні, були зачинені щільними шторами.
По-друге, що теж здивувало і насторожило Ганну, двері були зачинені на внутрішній засув і тому вона не змогла відкрити її своїм ключем.
Ще не встигнувши зрозуміти, що відбувається, і намагаючись поки не хвилюватися, вона подзвонила до дверного дзвінка.
Відповіддю їй була тиша. Ганна дістала мобільний і набрала номер чоловіка. Телефон, як і раніше, був недоступний. Жінці нічого не залишалося, як продовжити наполегливо дзвонити у двері власної квартири.
Так минуло хвилин п’ять. Результату не було. Або Іван так міцно спав, що не чув стукоту та дзвінків у двері, або він просто не хотів відчиняти дружині двері з об’єктивних причин. Можна було б припустити і третій варіант – що чоловіка немає вдома. Він міг вийти, скажімо, до магазину, чи ще з якихось справ. Але закрита зсередини засувка явно говорила Ганні про те, що Іван вдома та двері їй відчиняти не хоче.
Якоїсь миті їй стало жарко. Жінка усвідомила, що всі ці факти можуть означати лише одне. І щільно зачинені вікна, і небажання чоловіка відчиняти двері говорить про те, що він там не один.
– Ну, я тобі влаштую! Чекай, ось тільки дістануся тебе! – вигукнула Ганна в щілинку між прорізом і дверима і продовжила дзвонити і стукати.
– Що відбувається? – з ліфта вийшов сусід Михайло, високий і широкоплечий чоловік. – Здрастуйте, сусідко! Вам потрібна допомога? Замок заклинило? То я зараз допоможу. Тільки інструмент візьму.
Ганна навіть не встигла нічого відповісти, як сусід сам підказав їй вирішення проблеми.
– Так, допоможіть мені, – тільки й видавила з себе розгублена жінка.
Сусід зник за дверима своєї квартири, а Ганна знову почала стукати, попереджаючи чоловіка про те, що відчинять двері.
– Іване, відкрий мені негайно! У тебе не вийде там відсидітись. Краще по-доброму зроби це! – голосно сказала Ганна.
– То ваш чоловік там, усередині? – підходячи до Ганни, здивувався Михайло. – Невже так міцно спить? Ось як люди вміють, можна лише позаздрити! – при цих словах чоловік широко посміхнувся, закликаючи підтримати його жарт, але, натрапивши на її недобрий погляд, одразу посерйознішав. – Ну тоді, може, не відкривати? Дочекаємось, поки він сам відкриє? Жаль двері. А ви могли б цей час у нас посидіти, – мабуть, збагнувши, в чому річ, і вирішивши проявити чоловічу солідарність, сказав сусід.
– Ні! – сказала вже розлючена Ганна. – Відкривайте, якщо зібралися!
– Ну що ж, як скажете.
Михайло впевнено взяв у руки невеликий лом і попрямував до дверей. Але варто було йому лише наблизитися до них, як клацнув замок, і двері чарівним чином відчинилися. Мабуть, Іван у цей час дивився в вічко. Захвилювався того, що сусід відкриє зараз вхідні двері в їхню квартиру, а йому доведеться її потім лагодити, таки здався. Та й не такою людиною була його дружина, щоби відступати. Він це знав!
– О! Навіть «сім-сім, відкрийся» не встигли сказати! – відверто засміявся сусід, бачачи схвильоване обличчя чоловіка Ганни, що з’явився у дверях. – Ну, ви тут розбирайтеся, а я пішов.
– Ану, посунься! – сказала Ганна і кинулася всередину квартири.
– Ганно, почекай! Ти заспокойся, – не відставав від неї Іван. – І, головне, не нервуй. Я тобі зараз все поясню.
Коли Ганна влетіла в вітальню, її погляду постала дуже яскрава і недвозначна картина морального падіння її чоловіка. Суперниця, яка зараз сиділа біля журнального столика, на якому було ігристе та нехитра закуска, вся стиснулася в грудку і виглядала дуже схвильованою в очікуванні неминучої розмови.
– Чудово! Ось це так картина! – вигукнула Ганна і взяла перше, що потрапило їй під руку. – Ну все, голубки, тримайтеся!
– Ганно, ти що! Прошу тебе, заспокойся! – Іван кинувся до дружини.
– Я хотіла б вас попередити відповідальність перед законом, якщо ви щось зробите, – раптом пролунав напрочуд низький для такої худенької особи голос. Гостя чоловіка раптом вирішила заговорити. – Якщо ви зараз щось зробите мені або вашому чоловіку, на вас чекає суд. Подумайте про це.
– Що? – здивувалася і розгубилася Ганна. Руки її опустилися.
– Ганно, прошу тебе, заспокойся, – одразу ж вклинився в розмову Іван. – Ти зараз не в собі. Справді, щось наробиш, а потім шкодуватимеш.
Ганна подивилася спочатку на чоловіка, а потім на його коханку, що дивилася на неї з хвилюванням. Перші емоції вже минули, і вона поклала праску, де вона й лежала.
– Хто це? – невдоволено дивлячись на жінку, спитала вона у чоловіка.
– Це Світлана…
– Так, – трохи підвелася для привітання дивна особа. – Приємно познайомитись.
Ганна навіть трохи розгубилася від подібної реакції Світлани і дивилася на неї з невдоволенням та здивуванням.
– Розумієш, тут така ситуація вийшла, – продовжував Іван. – Вона приїхала у гості до наших сусідів, що на першому поверсі живуть. А їх немає, ось така невдача. А Світлана з іншого міста, йти їй нема куди.
– І що? Ти підібрав цю жінку і привів до нас, щоб нагодувати, – дивлячись на їжу на журнальному столику, спитала Ганна. – Чи у нас у місті немає жодного готелю?
– Ну чому одразу – підібрав? Запросив. Прокинувся, вийшов у магазин, а вона сидить на лаві. Під дощем і вітром, така нещасна, – продовжував обманювати Іван.
– Боже, яка зворушлива історія! Прям зараз розплачуся! Я тебе питаю, чому ти притягнув у нашу квартиру свою коханку? Зовсім вже? Чи думав, раз дружини вдома немає, можна чим завгодно тут займатися? А не повернулася б я сьогодні додому, то й жила б з тобою в цьому обмані? Як добре, що мене викликали на роботу, тепер я все про тебе знаю, негідник!
– Послухайте, ну навіщо ви ображаєте чоловіка? Він у вас така душевна людина, – повторила гостя чоловіка. – Мені ось допоміг, незнайомій по суті людині.
– Що? Ти ще тут? Ану пішла звідси геть! – знову почала закипати Ганна. – Інакше зараз отримаєш по повній! Лізе вона ще зі своїми порадами!
– Груб’янка! – перш ніж піти, видала гостя чоловіка.
Гримнули двері, і Іван, передчуваючи продовження сварки, уже не був таким сміливим і впевненим у собі.
– Ганно, послухай… Ти, мабуть, не так зрозуміла. Я тому й відкривати не хотів, що ти подумаєш бозна-що.
– Ага, і вікна тому зашторив, і ігристе розлив, щоб не так соромно було, га? А що тут розуміти, коханий мій? Картина очевидна та недвозначна. Ти навіть можеш не намагатися. Кожне нове слово лише посилюватиме твоє становище. Мені все зрозуміло з тобою. Жити ми разом більше не будемо. Квартиру цю поділимо, машину також. І тобі краще поки що звідси з’їхати, бо, мало що…
– Ганно, ну, може, поговоримо. Все-таки стільки років разом прожили. З ким не буває, ну оступився я.
– Зі мною не буває! – вигукнула Ганна з почуттям. – Зі мною такого ніколи не трапилося б, ясно тобі! Як ти міг? Це ж взагалі нічого святого не мати – притягнути її сюди, до нашої квартири! Все, розмова закінчена. Іди!
Іван став неохоче збирати свої речі у спортивну сумку, поглядаючи тим часом на дружину. Все чекав від неї поблажливості. А Ганна хотіла тільки одного – виставити його якнайшвидше звідси і прибрати все, що могло нагадати про зраду близької людини. Все викинути і відчистити квартиру до блиску!
– Дочці поки нічого не розповідай, гаразд? – попросив він ідучи. – Соромно ж…
– Схаменувся, соромно йому стало! Ні, любий мій, Дарині я якраз опишу все в подробицях. А вона сама потім вирішить, спілкуватись їй з таким батьком чи ні! – у серцях вигукнула жінка.
Тепер на неї чекало нове життя розлученої жінки. Ганна розуміла, що в ньому буде багато труднощів та проблем, які доведеться вирішувати самій.
Але краще так, ніж поряд із зрадником, яким виявився її чоловік.
