– Ганно, їдь скоріше до замовника! Треба терміново відвезти документи! Можеш взяти мою машину, – сказала начальниця і дала ключі та цілий стос документів.
Перед Новим роком на роботі завжди піднімалася метушня, але цього разу термінові справи пішли прямо лавиною.
Ніхто нічого не встигав, багато хто нервував.
Ганна ж намагалася не піддаватися цьому. Вона робила те, що говорили, і якщо треба відвезти документи – значить вона зробить це, хоч ще й не завершила своєї роботи.
Швиденько одягнувшись, жінка пішла до машини.
Сівши за кермо, Ганна постаралася зосередитися і не думати про щось погане.
Вони часто могла задуматися про сумне, бо ж два роки тому втратила чоловіка.
Вадим тоді поїхав до свого брата, щось там йому допомогти.
Що сталося тієї ночі Ганна достеменно так і не дізналася. Машина опинилася на узбіччі, пішов дим…
Їй навіть попрощатися не дали – все було знищене…
Іноді Ганна ловила себе на думці, що в кожному випадковому перехожому шукала поглядом свого чоловіка.
Вона не спромоглася відпустити його остаточно, не вірила, що його більше немає.
Хитнувши головою, щоб розвіяти залишки непотрібних думок, Ганна завела двигун.
Доїхавши до потрібного офісу, Ганна віддала документи замовнику, отримала необхідні підписи і вискочила на вулицю, бо в приміщенні було жарко.
Вона видихнула і подивилася в небо.
Може, Вадим спостерігав за нею і хотів бачити її сильною?
Спогади все таки нахлинули, і боротися з ними стало важко, хоч і минуло з того часу вже два роки.
Рідні казали, що Ганна має викинути все з голови і жити далі, але яке там?
На словах все легко і просто, а от в житті – важко.
Доводиться миритись і жити цим далі.
Дивлячись на пухнастий сніг під ногами, Ганна поволі йшла до машини.
Вона не помітила якогось чоловіка, який поспішав їй назустріч, доки не зустрілася з ним.
Ганна послизнулася і мало не опинилася на снігу, але міцні руки швидко підхопили її.
Ганна глянула на того чоловіка, який їй допоміг і ахнула від несподіванки.
Вона дивилася в такі знайомі сині очі і не могла повірити, що це не якесь марево!
– Мене, що не стало? – запитала Ганна напівпошепки.
– Ну, що ви! – посміхнувся чоловік. – Ви просто послизнулися, а я вас підтримав.
Його голос був неймовірно знайомий. Такий голос був тільки в одній людини, яку Ганна знала…
Вона не переставала дивитись на чоловіка, навіть коли він відпустив її, переконавшись, що жінка здатна стояти на ногах.
– З вами все добре?
– Вадим? – тихо запитала Ганна.
Вона не могла повірити, що це все реально. У її покійного чоловіка точно не було братів-близнюків, але цей чоловік, був схожий на нього як дві краплі води!
Але він не впізнавав Ганну… Чи це був не він?
– Ви, мабуть, обізалися, – знову обдарувавши Ганну посмішкою, сказав чоловік. – Я – Віктор. Ви нормально почуваєтеся?
Ганна сумнівалася, що почувається нормально. Перед очима все розпливалося.
Це був він! Тоді чому називав себе іншим ім’ям? Чому не впізнавав її?
– Так… Вибачте. Напевно, я обізналася…
– Я можу запросити вас на філіжанку кави, щоб точно переконатися, що з вами все добре?
Ганна заперечливо похитала головою. Їй не слід було проводити з цією людиною більше часу. Вона просто має викинути зустріч із голови.
Він же ж сказав, що не Вадим. Це все її уява.
– Може, мені підвезти вас? Ви так побіліли.
– Ні. Все гаразд. Вибачте за те, що обізналася…
Ганна кинулася до машини, сіла за кермо і видихнула, потираючи змерзлі долоні.
Оце так! Вона обізналася. Але як?! Як вона могла? Адже це була точна копія її чоловіка…
…Віктор почувався дивно. Незнайомка здавалася йому якось віддалено знайомою.
Щось усередині стрепенулося, коли він побачив її.
Здавалося, що вони зустрічалися раніше, але вона назвала чуже ім’я. Ні…
Якщо вони й бачилися одного разу, то тільки в його снах. Чоловік усміхнувся і постарався подолати почуття, що закралося в душу.
Чомусь він турбувався за дівчину з очима смарагдового кольору, наповненими справжнісінькою щирістю і якимось сумом…
…Повернувшись на роботу, Ганна більше не могла сконцентруватися. У неї все валилося з рук.
Побачивши її стан, начальниця дозволила піти раніше.
Закрившись у квартирі, Ганна лягла на ліжко і дала волю сльозам.
Вона не знала, скільки часу лежала, кутаючись у ковдру й плачучи, а потім подзвонила мамі.
Хотілося розібратися, що це таке було.
– Схожі люди бувають. Хіба ти не чула історію про двійників? Про те, що кожна людина на Землі має свого двійника?
Люба, тобі настав час відпустити Вадима і жити далі.
Якби ти сильно не чіплялася за думку, що він тоді врятувався, що сталася плутанина, це неможливо.
Хочеш, я приїду до тебе? Проведу з тобою час?
– Ні, не треба… – вона нічого не хотіла.
Абсолютно нічого.
Голова турбувала все більше, і жінка вирішила лягти спати…
…Кілька днів пролетіли швидко. На роботі нарешті вдалося завершити все термінове, і начальниця пообіцяла хорошу премію.
Ганна тримала в собі випадкову зустріч і нікому, крім своєї матері, не розповіла про те, що сталося. Вона була мовчазна з подругами, хоч ті бачили, що з нею робиться щось дивне.
– Ганнусю, а давай до нас на цей Новий рік? Ну досить вже однієї сидіти у своїй квартирці! Вже достатньо часу минуло!
– Так. Ви праві. Часу минуло достатньо, – постаралася усміхнутися Ганна. – І я рухатимусь далі, але цього року я так сильно втомилася… Не хочу зараз гучних веселощів. Дозвольте мені востаннє зустріти цей Новий рік одній? Я хочу попрощатися з минулим і остаточно відпустити його…
Подруги тільки загадково посміхнулися, але нічого не сказали.
Було щось змовницьке в їхніх поглядах, а може, Ганні просто здалося?
Вона пообіцяла собі, що справді відпустить Вадима. Як би вона не любила чоловіка, але вже не зможе повернути його. І не має шукати його у кожному зустрічному незнайомцеві…
…Батьки наполягали, щоб дочка була на Новий рік разом із ними, але вона все таки вирішила залишитися вдома.
Приготувавши улюблений салат Вадима, поклавши ігристе в холодильник, Ганна причепурилася.
Вона зробила макіяж і зачіску, подивилася на власне відображення у дзеркалі.
Це була його улюблена сукня…
Вадим так часто просив одягнути її…
Сьогодні Ганна прощалася зі своїм минулим життям і вступала в нове, де вона більше не зустрічатиметься з привидами з минулого…
– Вибач, що так довго не могла відпустити тебе… – прошепотіла Ганна, дивлячись на фотографію чоловіка, що стояла на столі. – Ми мріяли про те, як ця квартира одного разу наповниться дитячим сміхом… Але це будуть не наші діти.
Я йду в Новий рік і відпускаю тебе, хоч це й дуже важко зробити…
Сподіваюся, що тобі буде спокійніше там, якщо я перестану журитися і рухатимусь далі…
По щоці жінки ковзнула сльоза.
У квартиру хтось постукав, але Ганна не хотіла відчиняти.
Була вже майже дванадцята. Стукіт у двері став гучнішим.
Ганна все таки попрямувала до дверей. Вона відкрила їх і ахнула!
Перед нею стояв незнайомець, з яким вона зустрілася нещодавно!
Як би їй хотілося назвати його інакше…
– Що ви тут робите?
Договорити Ганна не встигла, опинившись в міцних обіймах.
– Ганно! Я все згадав! Моя Ганнусю… – шепотів чоловік.
Ганна не розуміла, що відбувається.
– Після зустрічі з тобою в голові щось наче клацнуло, – продовжував чоловік. – Всі ці дні я знову і знову прокручував її, доки не зрозумів, звідки тебе знаю.
Мене обманули. Нас із тобою обманули. У тій пригоді не стало водія іншої машини…
Я чомусь дуже сподобався жінці, яка їхала з ним. Я зовсім нічого не пам’ятав, і вона зробила мені інші документи. Обманювала, що я її хлопець і ми їхали разом.
Коли я нещодавно раптом все згадав, вона зізналася мені у всьому…
Мені так соромно, що я не зрозумів одразу обману, що дозволив собі жити в цьому маскараді.
Я думав, що вона й справді моя наречена. Мене переконали у цьому.
Ось тільки підтримувати ілюзію щастя не виходило, бо ж я не любив її, а вона вже награлася…
Зрештою, вона зізналася у всьому, коли я згадав. І я одразу побіг сюди, до тебе…
Ганна ледь розуміла, що відбувалося. Такої нісенітниці вона навіть в кіно не бачила.
Вона плакала, пригортаючись до чоловіка. Це він… Вона не помилилася. Її Вадим живий!
– Ти даси мені ще один шанс? Пробачиш за те, що я так довго був далеко від тебе? Я навіть не уявляю, як міг жити весь цей час. Мені постійно не вистачало чогось… І тільки зараз я зрозумів – не чого, а кого.
– Я вірила… Вірила, що ти живий. Мені важко було прийняти правду, а коли я вирішила тебе відпустити, ти повернувся. Більше не залишай мене. Ніколи!
– Ніколи! – сказав Вадим, цілуючи дружину.
Хоч Ганні й хотілося провести з чоловіком більше часу, але було б неправильно мовчати і не розповісти правду його рідним.
Його нещасна мати переживала не менше за Ганну, хоч її чоловік і брати Вадима намагалися підтримувати її як могли.
– Ми повинні викликати таксі… Поїхати до твоєї мами… Вона теж дуже переживала.
Ганна з Вадимом поїхали до рідних чоловіка.
Ганна встигла подзвонити своїй матері і поділитися неймовірною новиною.
Свекруха ж коли побачила свого сина, то деякий час мовчала і не могла повірити своїм очам, а потім заплакала.
Усі рідні раділи. Батьки Вадима говорили, що вони просто зобов’язані розібратися, з цим обманом, який залишив їх без сина, але Вадим не хотів зв’язуватися з цим.
Єдине, чого він хотів – повернутися до свого справжнього життя і насолоджуватися життям з коханою дружиною.
Через кілька місяців йому вдалося відновити всі документи і влаштуватися на роботу.
Вадим з Ганною тепер були просто щасливі…
