Життєві історії

Віра з Павлом переїхали жити на дачу. Віра оглянула зарослий бурʼянами город. – Слухай, Павлику, а давай там в низині капусту посадимо і те, що любить воду, а тут картопельку, – сказала вона. Павло знизав плечима: – Давай. – Треба тепер розсаду знайти й картоплю, – сказала дружина. Щось купили, щось сусіди принесли. Віра невтомно за своїм городом доглядала. Кожному новому листочку раділа, кожній квітці посміхалася. Вже на початку липня занедбана раніше ділянка, розквітла. У вересні Павло з Вірою поїхали в гості до її батьків. Коли вони повернулися на дачу, то оторопіли від побаченого

У Людмили Петрівни було два сини – Андрій і Павло.

До моменту дорослішання мати любила обох синів однаково. Не було в неї якогось поділу.

І приголубити кожного поспішала, і погладити по голові, і спати вкласти, ніжно обійнявши. Хлопчики були погодками, тому й іграшки їм купували однакові, чи схожі, і одяг доводилося брати у двох примірниках, ніхто ні за ким не доношував, бо розмір збігався.

Обов’язково гуртки за інтересами для кожного, якщо велосипед, то теж два.

Батько хлопців теж любив. З дитинства привчав до праці, вчив бути справжніми чоловіками в житті.

А потім батька не стало… Хлопці, хоч уже й були підлітками, але все ж матері потребували.

А її ніби підмінили…

Галасувала, сварилася постійно, була незадоволена.

Молодший Павло розумів, що матері важко і треба її підтримати.

Він теж сумував за батьком, не вистачало йому сильного плеча в домі, не було кому дати слушну пораду.

А старший син Андрій пішов іншою доріжкою – навчання закинув, зв’язався з поганою компанією.

Мати почала Андрія шкодувати, а Павлу докоряти – мовляв, не встежив за братом, не допоміг, ніби, й не брат зовсім, а чужа людина, якщо не звертає уваги.

Прикро Павлові було. Він вступив вчитися на державне, підробляв після навчання, а брат навіть училища не закінчив, сидів удома.

А потім Андрій одружився. Мати на сьомому небі була від щастя. Олена виявилася дуже гарною дівчиною з характером.

Приїхала з села вчитися і підімʼяла під себе Андрія. Освіту він одразу здобув, на роботу влаштувався. А коли народилися спочатку Миколка, а потім Христиночка, мати заговорила про розмін квартири:

– Їм потрібно, у них сім’я, у них діти. Тому ділити порівну не будемо.

Трикімнатна квартира в тихому місці у центрі, поряд із парком продалася одразу.

Старший син із сім’єю поїхав жити в новий мікрорайон у двокімнатну квартиру в новобудові, а мати з молодшим сином купили на гроші, що залишилися, стару однокімнатну «хрущівку» без ремонту.

За три роки молодший син самотужки зробив косметичний ремонт у квартирі. Він навчався, працював і робив ремонт. Скільки не просив старшого брата допомогти – той завжди зайнятий. Мати дивилася на Павла з подивом або навіть з несхваленням і говорила:

– У нього ж діти!

Вислів: «У нього ж діти», з того часу прижився. Немов і не Андрій це, а «У нього ж діти»…

Через рік Павло познайомився із Вірою. Тихою, лагідною дівчиною з довгою русявою косою, великими сірими очима. Він закохався. Весілля вирішили зіграти одразу після його випускного в університеті.

Варіант жити втрьох в однокімнатній квартирі нареченими не розглядався. Павло твердо вирішив шукати орендоване житло або брати кредит на квартиру. Та й до роботи їздити було далеко й накладно. На той час Павло вже працював офіційно у перспективній фірмі і за розрахунками банку міг отримати бажану суму. Одне його зупиняло – початковий внесок. Сума не маленька, її з кишені не виймеш.

Мати грошей не мала, у брата теж не було. Як виявилось, мати сама підкидала невеликі суму старшому синові, щоб оплачувати онукам гуртки.

Після батька на колишньому місці проживання залишився гараж. На розмін квартири вистачило, і гараж не продали, мати почала здавати його в оренду, а гроші віддавала старшому синові, щоб він міг оплачувати комунальні.

Мати сиділа на кухні, пила чай зі своєї улюбленої чашки і дивилася телевізор.

– Мамо, у мене до тебе справа, – сказав Павло, повернувшись із банку. – Нам схвалять кредит…

Мати, не повертаючись до сина, відповіла:

– О, чудово…

– Але ж потрібні гроші на початковий внесок, а у нас їх немає.

– Це погано, – не відводячи погляду від екрана, відповіла мати. – У мене немає грошей.

– А в Андрія? – запитав Павло.

– Ні, звідки в нього гроші, у нього ж діти.

– Ох, так. Я й забув. Слухай, а може, гараж продамо? Батьки Віри частину грошей нам подарують, тоді має вистачити.

– Гараж? – мати округлила очі. – А хто комуналку їм платитиме, може ти?

– А, ну так. У них же ж діти.

– Так, діти! – мати повернулася до сина. – Ти не уявляєш, скільки грошей тягнуть діти. Ось я, коли не стало батька… – почала було мати.

– Коли не стало батька, я пішов підробляти, мамо. Мені теж було важко вчитися й працювати.

– Ти не допомагав нам із Андрійком, ти витрачав усе на себе!

– Але й ти не витрачала на мене, могла відправити свого Андрійка на роботу, щоб він теж допомагав.

– В нас є дача – живіть там.

Дача у сім’ї справді була. Колись розподіляли ділянки біля річки, давали від роботи, де працював чоловік.

Так у власності сім’ї з’явилося цілих шість соток. Сусід ділянкою зліва не займався, а любив погульбанити, тож батько і виміняв його зарослу бур’яном територію.

Дачею займався батько. Він вирощував там полуницю, висадив по всьому периметру плодові дерева впереміш з кущами смородини та малини.

Дачу він любив. Разом із хлопцями облаштовував альтанку, дачний будиночок. Та коли батька не стало, мати перестала їздити на дачу. Їй було важко бути там, де все нагадувало про чоловіка…

– Я поговорю з дружиною.

– О! А сам ти рішення прийняти не можеш? – засміялася мати. – Я вам житло пропоную, а він носа верне.

– Там можна жити до морозів, потім все одно в місто перебиратися, ти це чудово знаєш. Та й щодня з дачі їздити на роботу далеко.

Павло хотів додати, що старшому братові квартиру купили, і не пропонували переїхати на дачу, але стримався. Він уже так і чув у відповідь фразу:

«У нього діти!»

Віра сприйняла новину так, як Павло навіть не очікував.

– Чудова ідея! Ділянка пустує, значить, ми зможемо засадити її й виростити врожай, зробимо варення, закрутимо на зиму. Це ж яка підмога! На всю зиму вистачить! – зраділа дружина.

Бажання займатися садівництвом у Віри трохи поменшало, коли вона побачила зарослу по пояс величезну ділянку.

У будиночку теж, як мінімум, треба було прибрати.

Павло насамперед кинувся перевіряти водогін. Заржавілий кран під натиском рипнув і відкрився.

– Є вода! – вигукнув Павло, немов опинився перед джерелом води в пустелі.

Необхідні внески мати сплачувала, тож воду та світло не відключили.

Усі найближчі вихідні Павло з Вірою провели на дачі. Розчистили місце для грядок, прибрали сміття у теплиці. Поки Віра прибирала в хаті, Павло заходився прибирати суху траву там, де молоді вирішили висадити картоплю.

– Ми весь час це місце з батьком засаджували картоплею. Від того паркану аж он до цього.

– І як урожай був?

– Так, там низинка, води завжди багато.

– Слухай, Павлику, а давай тепер місце поміняємо. Там капусту посадимо і те, що любить воду, а тут картоплю.

Павло знизав плечима:

– Давай.

– Треба тепер ще десь розсаду знайти й картоплю.

Щось купили, щось сусіди, побачивши оголошення, принесли задарма. Залишилось трохи від посадок, а викинути шкода. Віра невтомно за своїм городом доглядала. Кожному новому листку раділа, кожній новій квітці посміхалася.

Вже на початку липня розквітла ділянка.

Людмила Петрівна приїхала на дачу тільки один раз за літо, переконатись, що Павло з дружиною там живуть і все в них добре.

– Ох і понасаджували всього, – розвела вона руками. – Такий город був, а вони тут, там насадили. А картоплю навіщо сюди?

– Мамо, тут ніякого городу не було. Тут був ліс і поле, – засміявся Павло.

– Ти мені тут не розказуй, батько стежив за ділянкою!

– Батько стежив, а ми після нього кілька разів і були. Тут зарості до пояс стояли…

– Гаразд, – махнула рукою мати.

У середині вересня за графіком у Павла була відпустка, Вірі теж несподівано погодили тиждень вихідних на роботі, тому було ухвалено рішення відвідати її батьків.

Коли ж Павло з Вірою повернулися на дачу на них чекав дуже неприємний сюрприз. Вони зайшли на подвірʼя й оторопіли від побаченого.

Віра розплакалася прямо біля хвіртки – весь урожай немов корова язиком злизала.

Картопля була викопана. Були порожні грядки з цибулею, морквою та буряком. У парнику на гілках не залишилося жодної помідорки, перцю теж не було.

Капуста, яка мала чекати перших заморозків, була зрубана.

Павло вирішив, що їх обібрали. Як міг, він заспокоїв дружину і пішов до сусідів, дізнатися, чи вони не бачили когось на їхній ділянці.

– Так то ж Людмила Петрівна з Андрійком приїжджали на вихідних, машина стояла вантажна так невелика, – сказала сусідка.

Павло відчув, як на лобі виступив піт. Через дві години він уже сидів на кухні в квартирі і дивився на матір.

Вона повернулася з роботи, і розкладала на столі покупки.

– Не розумію твого обурення. Завжди так було, восени з дачі все викопували й вивозили, а тепер що змінилося? Чому нам не можна було брати? Чи ми не сім’я?

– Сім’я, – погодився Павло. – Але ти сама запропонувала нам жити на дачі. Ніхто з вас жодного разу не приїхав, не допоміг, не купив розсаду, не домовився з нами, зрештою ви просто скористалися нашою працею.

– По-перше, ми все самі викопали, вам допомогли і вивезли – це теж праця й витрати. По-друге, це ви не говорили, що скупитиметеся і нікому нічого не дасте, і ще – не забувай, що в Андрійка діти!

– Так-так, це я вже добре запам’ятав, – закивав Павло. – Я все запам’ятав…

Далі розмовляти було безглуздо. Доводити, що Павло з Вірою збиралися ці заготівлі та овочі їсти всю зиму, щоб назбирати на квартиру, було марно.

Коли він повернувся на дачу, Віра сиділа на веранді і дивилася на спорожнілу ділянку сумними очима.

– Потрібно прибрати, тут наче кроти все перерили, але я не маю сил…

– От і відпочивай.

– Що сказала мати? – запитала Віра.

– Нам залишили кілька мішків картоплі.

– І банки, що я встигла закрити та сховати під ліжко, не знайшли.

– Ну й гаразд, навіть чудово. Візьму підробіток, щоб на продукти вистачало. Давай вибирати квартиру, на дачі незабаром стане холодно.

Він обійняв дружину.

Через тиждень, коли Павло вийшов після відпустки на роботу, його викликав до себе директор і зробив дуже цікаву пропозицію. Павло, не роздумуючи, погодився.

– Віро, наше квартирне та й грошове питання найближчим часом вирішиться! Мені треба з тобою серйозно все обговорити.

Віра навіть перестала щось перемішувати на сковороді.

– Не лякай мене так, мені врожаю вистачило.

– Знаєш, – Павло виглядав задумливим. – А я щойно їхав додому і думав. Добре, що так сталося, не треба буде думати, куди прилаштувати заготовки, мішки з картоплею. Ми все одно їдемо з міста.

– Їдемо?

– Так. У тебе закінчується випробувальний термін, тут у нас нічого немає, нічого нас не тримає, кредит ми не встигли взяти. Ми їдемо у велике місто! У нас відкривається філія, і мене запросили працювати туди. Житло, хороша зарплата.

– Чудові новини, Павлику! – Віра кинулася до чоловіка в обійми. – Коли їдемо? Вже збиратися?

– Можна починати зовсім скоро…

…На початку листопада мати потрапила у лікарню. Процедури були не складні, і її виписали додому за умови спокою й догляду. Людмила Петрівна одразу ж зателефонувала до молодшого сина з проханням про допомогу.

Павло не став питати, чому мати не цікавиться, як їм там живеться на дачі, чи не холодно їм, натомість сказав:

– Пробач, але я не зможу допомогти, ми поїхали з міста і нас не буде ще років зо три.

– А як же ж я?! Хто за мною доглядатиме, Андрійко не може, у нього ж діти?!

– От і нехай «У нього ж діти» й вирішує твої проблеми! У тебе два сини. Бувай, мамо, одужуй…

Вам також має сподобатись...

Марина поспішала до нотаріальної контори. Півроку тому у неї не стало батька і тепер прийшов час вступити в спадщину. Вона зайшла в кабінет нотаріуса, де її зустріла секретарка. – Прошу вас ознайомитись із документами, – сказала дівчина. – Тільки, вибачте, не можу зараз роздрукувати, доведеться прочитати з ноутбука. Марина кивнула дівчині та запевнила, що її все влаштовує. Секретарка принесла ноутбук, відкрила потрібну папку та пішла до себе за стіл. Побачивши в заголовку папки з документами свої ініціали та прізвище, Марина клацнула мишкою, відкрився документ. Марина прочитала зміст документу і застигла від прочитаного

Олена крутилася на кухні, наспівуючи веселу пісеньку. Настрій у жінки був просто чудовий. Аякже ж?! Сьогодні вона дізналася, що невдовзі стане мамою. Раптом у двері подзвонили. Олена витерла руки об фартух, вийшла в коридор, відкрила двері. На порозі стояв її чоловік Іван. – Що сталося? – захвилювалася Олена, побачвши, що в Івана на очах сльози. – Олено, Каті не стало? – тихо сказав він. – Каті? Якої Каті? – Олена здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Ольга бігала від стола до плити і назад, жінка хотіла встигнути приготувати все до приходу гостей. Це був перший Великдень, який вона мала відзначати в сім’ї чоловіка. Усю ніч напередодні Великодня Ольга смажила, варила, бажаючи здивувати свекруху і зовицю своїми вміннями. На ранок вона пофарбувала курячі яйця і витягла з холодильника куплену напередодні паску. Родичі з’явилися рівно об одинадцятій годині з гучними вигуками: – Христос Воскрес! – Воістину Воскрес! – зніяковіло сказала Ольга і запросила гостей до столу. Але Оля навіть уявити не могла, яку каверзу їй підготували свекруха та зовиця

Оля приїхала до рідного міста. Вчора зателефонувала сестра по батькові, і сказала, що мачухи скоро не стане і вона хоче побачити Олю. – Навіщо я їй знадобилася? – не розуміла Оля. Ольга переступила поріг, колись рідної квартири. Мачуха лежала із заплющеними очима. – Мамо, вона приїхала, – звернулася до мачухи її дочка. – Думаєш, прощення буду просити? Не дочекаєшся. Ось-ось мене не стане, а твій батько доручив мені одну справу, яку я так і не виконала. Ось цю скриньку батько тобі передав! – мачуха передала Олі якусь шкатулку. Ольга взяла її, відкрила і застигла від побаченого