Життєві історії

Ганна поверталася додому з магазину з важкими пакетами у руках. Біля підʼїзду вона зустріла свою свекруху з якоюсь незнайомою жінкою. – Привіт, Ганно! – усміхнулася Зоя Дмитрівно. – Маєш хвилинку? – Доброго дня. Звісно, – відповіла вона. – Ганно я хочу, щоб ти поговорила з цією жінкою…, – раптом сказала свекруха. – А про що нам розмовляти? І хто це взагалі? – здивувалася Ганна. – Ця жінка допоможе усвідомити твій гріх…І покаятися! – несподівано сказала Зоя Дмитрівна. – Мій гріх? Який ще гріх? – Ганна здивовано дивилася то на свекруху, то на незнайомку, не розуміючи, що відбувається

– Та як же так можна? А совість де твоя? – сварилася свекруха. – могила Сашка ще не охолола, а ти що, вже спідницю задирати надумала?

– Сашка немає з нами вже четвертий рік, Зоя Дмитрівно, – тихо сказала Ганна.

…А й справді… Минуло три роки з того часу, як Ганна овдовіла. Ось так відразу, після одного телефонного дзвінка, її світ звалився. На той момент дівчині виповнилося лише двадцять три. Виявитися вдовою в такому ранньому віці – ще випробування.

Ганна замкнулася у собі.

Зоя Дмитрівна, мати Сашка, дзвонила щодня своїй невістці і плакала в слухавку. А всі знайомі дивилися на дівчину таким прискорбленим, звинувачуючим поглядом, ніби Ганна просто повинна була лягти поряд із чоловіком, якого не стало.

– Тобі не зрозуміти. Материнська душа все відчуває. Я ніби знала, що Сашко піде від нас. Адже такий молодий був, гарний. Ех, Ганно, а я ж просила, вмовляла тебе. Як знала, як знала… – розпиналася Зоя Дмитрівна по телефону вкотре. — Може, якби ти йому дитинку народила, то Сашко б з нами довше побув! Хоч якийсь якір…

– Зоя Дмитрівно, ніхто не знає, скільки на землі нам відведено. Як не чіпляйся за життя… – Ганна замовкла, почувши схлипи свекрухи.

Їй було шкода Зою Дмитрівну, але втішити чужу душу вона була не в змозі.

Якось рано-вранці Ганна переходила через дорогу. Кілька хвилин тому їй знову зателефонувала свекруха, згадуючи та оплакуючи Сашка. Після таких розмов Ганна відчувала спустошення. Дівчина ніби була у прострації. І через це часто потрапляла в безглузді ситуації: то когось зачпить, то не помітить яму. А того ранку Ганна не звернула увагу на червоне світло світлофора.

– Ти що робиш? Жити набридло? – із синього легковика вискочив чоловік. Він розхвилювався, побачивши розгублений погляд дівчини. – Ти в нормі? Я тебе не зачепив?

Ганна похитала головою, не вимовляючи жодного слова.

– Так, це не справа, – пробурчав чоловік, потягнувши Ганну за лікоть у бік своєї машини. – Сідай давай.

– Куди ви мене везете? – тихо сказала дівчина. – Я… Я не помітила, що червоний…

– Для початку звільнимо проїжджу частину, – буркнув чоловік.

Незнайомець заїхав на парковку та заглушив двигун.

– Як тебе звуть? – Чоловік повернувся до Ганни, яка перебувала в стані шоку. – Мене Ігор. Якщо хочеш піти, я тебе не тримаю. Але я маю переконатися, що з тобою все гаразд. Можу відвезти щоб тебе оглянули чи ще кудись.

– Я в нормі, правда. Це моя вина. Я просто не помітила, що червоний, – повторила Ганна.

– Ясно, день перестає бути важким… – Ігор поклав голову на кермо. – Дівчино, мені проблеми не потрібні. На тому повороті стоять камери. Я не хочу бути учасником якоїсь пригоди, у якій я взагалі не винен!

– Я розумію… Вибачте, мені треба йти. Я поспішаю, – Ганна потяглася до дверної ручки, але Ігор її зупинив.

– Давай я тебе хоч каву пригощу. Не знаю, як ти, але я за кермо найближчу години не сяду. Мені треба перевести дух. І тобі треба теж прийти в себе, мабуть. Ходімо, пекарня прямо під боком.

Ганна, сама від себе не чекаючи, послухалася незнайомця та вийшла з машини. Їй було все одно куди і з ким іти. Найгірше було залишатися однією. У голові миготіли думки про Сашка. Сьогодні, коли дівчина дивом уціліла на дорозі, вона на мить перемістилася в той страшний вечір. Ганна намагалася зрозуміти, чи знав Сашко, що його життя ось-ось закінчиться?

Ігор поставив два паперові стаканчики з гарячою рідиною.

– Від кави одна назва. Але хоч так.

– Мене звуть Ганна, – ні з того ні з сього промовила дівчина.

– Вже щось. Розкажи мені, Ганно, чому ти преш, нічого не помічаючи, через дорогу? Мало проблем?

– Ні, в моєму житті їх достатньо…

Ігор з великою цікавістю слухав історію Ганни. У його голові не вкладалося, як молода та красива дівчина може бути вдовою. У цей момент він зрозумів, що закохався. У манеру мови, в голос, ніжність, крихкість. Тільки от навколишній світ звалив на неї непосильну ношу.

З того часу Ігор став доглядати Ганну. Але вона була як неприступна скеля. Ігорові було однаково. Він був готовий чекати і вірив, що одного разу Ганна відповість йому взаємність. І цей момент настав за кілька місяців…

– Та як це можна? – сварилася свекруха в трубку. – Мого Сашка тільки не стало, а ти одразу спідницю задирати почала?

– Сашка немає з нами вже четвертий рік, Зоя Дмитрівно, – тихо сказала Ганна.

– Що це змінює? Значить так ти переживаєш за мого сина? Я всі очі виплакала, а ти тільки, жалобну хустку скинула і за чоловіком побігла? Я тобі цього не пробачу! Чуєш? Не будеш ти щасливою!

Саме цей дзвінок повернув Ганну в реальність. До неї раптом дійшло, що Сашка дійсно немає близько трьох років. Три довгі і важкі роки. І зараз, коли доля подарувала їй чуйного та дбайливого Ігора, Ганна не відмовлятиметься від щастя. І дівчина нарешті здалася.

-Ти Упевнена? Я готовий чекати стільки, скільки потрібно, – сказав Ігор.

-Я впевнена. Вистачить з мене жалоби. Я маю жити далі.

Ганна швидко переїхала до Ігора. Вперше за три роки дівчина відчула умиротворення. Її душа почала зцілюватися.

Однак, як тільки останні речі опинилися у Ігора, родичі колишнього чоловіка почали дзвонити та писати Ані.

– Зрадниця!

– На тому світі тобі все зарахується!

А через деякий час до засуджуючої тиради підключилися і родичі Ганни. Усі наче змовилися. Мати Ганни разом із Зоєю Дмитрівною оббивали пороги. А одного разу біля під’їзду виявилася свекруха з якоюсь жінкою.

– Послухай її, Ганно. Вона є церковницею. До церкви з двох років ходить. Послухай же, що вона скаже про твої діяння! Ти грішниш!

– Ви всі що змовилися? – Ганна вихопила руку Зої Дмитрівни і відсахнулася назад.

– Ти – вдова! Сашко на тебе чекатиме нагорі, а через цього чоловіка ви не зможете возз’єднатися! – Зоя Дмитрівна сварилася в слід невістці. – Зупинися! І покайся!

Ганна швидко влетіла до під’їзду. Увійшовши до своєї квартири, дівчина не могла заспокоїтися. Все здавалося їй нереальним.

– Тобі треба їхати звідси. Вони не дадуть тобі життя, – констатувала Оксана, найкраща подруга Ганни. Єдина, хто не засуджував дівчину.

– А може вони мають рацію? Може я справді зраджую Сашка? Як вдова може знову виявитися дружиною? Навіть звучить дивно.. – плакала в слухавку Ганна.

– Не кажи нісенітниці. Де ти таку нісенітницю почула? Вдовою жінка стає по відношенню до конкретного чоловіка. Ти – вдова Сашка. Колись давно ти була його дружиною. І цей статус не кліше на все твоє життя. Коли ти одружишся знову, то будеш дружиною. І ніхто не має права в тебе цей статус відібрати! – Оксана спробувала заспокоїти подругу.

…Минув рік, і життя Ганни перетворилося на справжній кошмар. Родичі не давали їй спокою, і дівчина зрозуміла, що настав час вживати рішучих заходів.

Літнього ранку по перону бігла дівчина, яка раз у раз поглядала на годинник. Побачивши попереду подругу, дівчина кинулася до неї на шию.

– Я сумуватиму за тобою! – Оксана міцно притиснула Ганну до себе. – Обіцяй, що не зникнеш із мого життя!

– Оксано, ти чого? До нас на поїзді шість годин загалом. Можемо хоч щотижня один до одного приїжджати.

– Ні, ти все одно мені обіцяй! – не здавалася Оксана.

– Обіцяю, люба моя подруга.

Ігор усміхнувся Оксані і кивнув на знак подяки. Він знав, наскільки Ганні важлива була підтримка та розуміння подруги. Пара увійшла до вагону. Ганна повернулася до Оксани і надіслала їй повітряний поцілунок, ледве стримуючи сльози.

Розлучатися завжди складно.

«Ну от і все. Прощай, моє місто. Прощай, Сашко», – подумала сама Ганна.

Ігор, наче прочитавши думки дружини, обійняв її і помахав у вікно Оксані.

– Не шкодуєш? – Запитав він.

– Шкодую… Але тільки про те, що ми не зробили цього раніше, – посміхнулася Ганна.

– Ти не зраджуєш його.

– Я знаю.

Потяг рушив. Ганна та Ігор вирушили в новий шлях, щоб розпочати життя заново. Оксана швидко йшла пероном, не перестаючи махати руками. По її щоках текли сльози, але вона намагалася посміхатися.

Ганна дивилася у вікно. Вона знову поринула у власні думки. Так, їй було непросто зважитись на переїзд, адже вона довго боролася з почуттям провини перед Сашком. Але вона дуже хотіла бути щасливою. І неодмінно буде.

«Стоп! Так я вже щаслива. Дуже щаслива», – сказала Ганна.

Вам також має сподобатись...

В Олени не стало бабусі… Наступного дня вони зі своєю сестрою вирушили на цвинтар. Серед старих памʼятників вирізнявся новий хрест… Під високим деревцем поряд зі своїм чоловіком була бабуся. Поховала бабуся його молодим, але так заміж вона й не вийшла – сина виховувала, потім внучок. Олена нахилилася поправити стрічку на вінку, як раптом хтось взяв її за рукав! Олена відсахнулася. – Що там таке?! – сестра сховалася за її спиною. Олена набралася сміливості, присіла, відсунула трохи вінок і ахнула від несподіванки

Надія Миколаївна мила на кухні посуд, коли відкрилися вхідні двері і на порозі з’явилася невістка. Світлана зайшла у квартиру свекрухи, нахабно пройшла до центру спальні, не роззуваючись. – Світлано, що з тобою? Що сталося? – розгублено бурмотіла Надія, побачивши сльози та розмазану туш. – Ану сідай, розповідай. – Я розлучаюся з вашим Славком. Погано Ви його виховали! – крізь сльози сказала Світлана. – Та що ж сталося, поясни? – Надія Миколаївна здивовано дивилася на невістку, нічого не розуміючи

Баба Марія ошатно вдягнулася і пішла у сусіднє село, відвідати родичів. Спочатку до сестри Ольги зайшла. Та зраділа: – Маріє Василівно, дякую, що відвідала, як ся маєте, як внук ваш, Андрійко? – Добре Андрійко, допомагає мені. Ось усім вам подарунків накупив. І тобі хустку купив, дивись яка гарна! Обійшла Марія Василівна рідню і повернулась додому. А вранці Андрій з міста повернувся. – Бабусю, як ти тут? – запитав. – Я трохи заробив, але там не прижився у місті. Піду по селу знову підробляти… Баба Марія глянула куди пішов Андрій, і руками сплеснула від побаченого

Ольга їхала в автобусі. Вона щойно була на цвинтарі, відвідувала батьків… На душі було сумно. Автобус повернув до міста. Ольга вийшла на найближчій зупинці у передмісті. Жінка йшла по вулиці зі старими двоповерховими будинками і боязко думала, що вже й не знайде свого рідного будиночка. Не знайде місця, де пройшла найщасливіша пора її життя… – Ти когось шукаєш? – раптом пролунав поряд чийсь голос. Оля озирнулася й побачила якусь стареньку жінку. – Давно я вже спостерігаю за тобою, – сказала та. – Стоїш все, дивишся, розглядаєш… Ольга придивилася до жінки й застигла від несподіванки