– Марино, мені треба з тобою поговорити. Тільки пообіцяй, що це залишиться між нами.
Марина уважно подивилася на подругу. За п’ятнадцять років дружби вона навчилася розрізняти всі відтінки її настрою.
– Що трапилося? – запитала вона. – Знову з Павликом посварилися?
– Якби ж, – Ганна відсунула чашку. – Пам’ятаєш Ігоря зі спортзалу?
– Того молодого тренера? – Марина напружилася. Вона вже здогадувалась, до чого йде розмова.
– Ми зустрічаємося другий місяць.
– Ганно…
– Ні, не починай, – сказала Ганна. – Я знаю все, що скажеш. Що в мене сім’я, що Павлик хороший, що дванадцять років шлюбу…
– А що, хіба не так?
– Так. Тільки знаєш що? Я не пам’ятаю, коли Павлик востаннє дивився на мене так, як Ігор. Коли цікавився чимось, окрім своєї роботи. Коли…
Вона не договорила.
Марина мовчала, згадуючи іншу розмову… Вона була місяць тому, в цьому ж кафе, з Павлом:
– Познайомився я тут з однією дівчиною… – казав Павло. – Аліса, молода зовсім. Дивиться на мене, як на героя. А Ганна… Для неї я просто банкомат і батько Дмитра…
…– І що ти плануєш? – запитала Марина подругу повернувшись зі спогадів..
– Ігор кличе мене у відпустку! На тиждень. Я скажу Павлу, що їду з тобою відпочивати!
– Зі мною?!
– Так, ти ж турагент. Нібито ти їдеш по роботі, а я з тобою за компанію відпочити. Це виглядатиме правдиво.
Марина похитала головою:
– А Дмитро? Що йому скажеш?
– У нього спортивний табір у ці дати. Два тижні на морі… Все складається ідеально.
– Ідеально, – подумала Марина. – Як і у Павлика, який зібрався на риболовлю. У ті ж дати.
– Слухай, – вона подивилася на подругу. – А чому Ігор? Що в ньому такого?
Ганна замислилась:
– Знаєш, він… Він мене бачить. Не як маму Дмитра, не як дружину Павлика, не як начальницю відділу. Просто мене! Пам’ятаєш, як раніше було з Павликом? Коли ми тільки познайомилися в університеті?
– Пам’ятаю. Ви не могли один на одного надивитись.
– Ось! А тепер він приходить додому і насамперед запитує, що у Дмитра в школі. Або розповідає про свої наради. А я… Як предмет меблів.
Марина слухала і думала про те, як же ж схожі їхні історії. Павлик скаржився на те саме: «Вона навіть не помічає, що я приходжу додому. Тільки якщо щось зламалося або гроші потрібні…»
– А ти пробувала з ним поговорити?
– Про що? – гірко посміхнулася Ганна. – Про те, що мені бракує його уваги? Що я почуваюся пустим місцем? Він скаже – ти перебільшуєш. Або ще краще – почне перераховувати, скільки він робить для сім’ї.
Марина згадала слова Павла: «Я працюю не покладаючи рук, щоб у них все було. А у відповідь – тільки претензії!»
– Коротше, – Ганна дістала телефон. – Подивися путівки на двадцяті числа. Щось хороше, але не надто дороге.
– Удвох?
– Так. Тільки… Марино, Павлик не повинен дізнатися. Ми ж сто років дружимо, ти єдина, кому я можу довіряти.
«Якби ж ти знала, – подумала Марина. – Що твій чоловік просив мене про те саме. Тільки, з Алісою…»
Через два дні Марина сиділа у своєму офісі, дивлячись на два відкриті бронювання. Готель на морі, два номери на ті самі дати.
«Люкс з виглядом на море» – для Павла й Аліси.
«Стандарт плюс» – для Ганни й Ігоря.
Вони навіть не підозрювали, що обрали той самий готель.
Марина зітхнула, згадуючи вчорашню розмову з Павлом.
– Щось простіше, – говорив він по телефону. – Ганна не повинна здогадатися про виписку з картки. Скажу, що путівка на спортивну риболовлю.
– Павлику, може, не треба? – обережно спитала вона.
– Треба, Марино. Ти ж бачиш, як усе змінилося. Аліса… вона інша. З нею я почуваюся живим.
«Живим». Те саме слово використовувала Ганна, говорячи про Ігоря.
У двері постукали. На порозі стояв Ігор – високий, спортивний, років на десять молодший за Ганну.
– Здрастуйте, я з приводу путівки…
– Сідайте, – Марина вказала на стілець. – Ганна Сергіївна вже дзвонила.
– Так, вона сказала… – він зам’явся. – Розумієте, це має бути…
– Конфіденційно? – підказала Марина. – Не турбуйтеся, я розумію.
Вона дивилася на цього вродливого молодого чоловіка і думала – чи знає він, що для Ганни це просто спроба повернути втрачене почуття власної привабливості? Що вона бачить у ньому не його самого, а віддзеркалення своєї молодості?
Після обіду прийшла Аліса. Двадцять шість років, довге світле волосся, захоплений погляд.
– Павло Андрійович сказав, що ви допоможете з бронюванням…
«Павло Андрійович». Марина згадала, як колись давно, ще в університеті, Ганна називала його «мій Павлик».
– Звісно, допоможу, – вона відкрила каталог. – Які побажання?
– Щось романтичне, – Аліса мрійливо посміхнулася. – Знаєте, щоб вигляд на море, велике ліжко…
«А ти знаєш, – хотілося запитати Марині. – Що в нього син, дружина? Що для нього ти – спроба довести собі, що він ще молодий і привабливий?»
Увечері вона довго сиділа над цими бронюваннями. Два номери. Чотири особи. Дванадцять років шлюбу, які ось-ось зруйнуються через банальну образу і бажання відчути себе потрібними.
Її телефон задзвонив. Дмитро, син Ганни й Павла:
– Тітко Марино, привіт! Слухайте, а правда, що мама з вами на морі?
– Що?
– Ну, вона сказала, що ви вдвох на море зібралися. А тато на риболовлю поїде.
– А… Так, – сказала Марина. – Правда.
– Класно! Привезете мені щось? Я якраз із табору повернуся…
Марина слухала щебет хлопчика і думала – що буде, коли він дізнається правду? Коли зрозуміє, що батьки брехали йому? Що кожен із них шукав на боці те, що вони втратили вдома?
Наступного дня вона ухвалила рішення. Забронювала номери в одному корпусі, майже поряд. Надіслала підтвердження, з інформацією про час відʼїзду.
Ранок перед виїздом видався метушливим. Ганна перевіряла валізу вже втретє:
– Так, купальники, сукні… Дмитро доїхав у табір?
– Так, – Павло допивав каву. – Надіслав фотографії. Коли ти поїдеш до Маринки?
– За годину. А ти на риболовлю коли?
– Теж незабаром. Хлопці заїдуть.
Вони старанно уникали дивитись один одному в очі. Кожен думав про своє: вона про Ігоря, який чекає в вокзалі, він про Алісу, яка вже написала три повідомлення.
– Ну, я поїхав, – Павло взяв рюкзак. – Вдалого відпочинку.
– І тобі… Гарної риболовлі.
Він поцілував її в щоку.
Ганна провела його поглядом. Згадала, як раніше він не міг піти на роботу, не поцілувавши її по-справжньому. Коли це змінилося? Чому?
У таксі вона перечитала повідомлення від Ігоря: «Чекаю тебе, кохана. Вже уявляю, як ми гулятимемо по пляжу…»
Кохана. Павло теж колись називав її так. А тепер тільки й чути – «Ганно», чи «Мамо», коли йдеться про Дмитра.
В іншому таксі Павло дивився на фотографію Аліси. Вона надіслала йому селфі в новому купальнику: «Спеціально для тебе купила. Подобається?»
Подобається.
Як йому подобалося колись дивитись на Ганну у купальнику. Минулого літа на дачі вона теж купила новий – зелений, з якимись візерунками. Він навіть не помітив…
На вокзалі Ігор чекав біля кас. Він побачив Ганну, посміхнувся:
– Привіт, кохана! Я здав багаж у камеру схову.
– Дякую, – вона озирнулася. – Слухай, давай підемо кудись… Не так на очах.
– Соромишся мене? – він пригорнув її до себе.
– Ні, просто…
У цей момент вона раптом побачила Алісу. Та стояла біля табло з розкладом – довге світле волосся, коротка сукня, нова валіза. Серце стрепенулося: «Схожа на мене. Така, якою я була дванадцять років тому».
І тут… З’явився Павло!
Підійшов до Аліси ззаду, обійняв за талію. Вона розвернулася, поцілувала його в губи.
Ганна застигла. Ігор щось казав, але вона не чула. Дивилася, як чоловік, ЇЇ чоловік, батько ЇЇ сина посміхається ІНШІЙ жінці так, як колись усміхався їй!
– Ганна? Ти чого застигла? – Ігор простежив за її поглядом. – Знайомі?
Павло в цей момент також побачив їх.
Аліса продовжувала щебетати, не помічаючи зміни в його обличчі.
– Павлику? – нарешті вона зрозуміла, що він її не слухає. – Павлику! Що таке?
Чотири людини стояли в різних кінцях зали і дивилися один на одного. Навколо поспішали пасажири, оголошували рейси. А вони застигли, як у німій сцені.
Першою схаменулась Ганна. Вона повільно підійшла до чоловіка:
– А що ти тут робиш? Хіба не на риболовлю ти збирався?
– А ти хіба не з Маринкою мала їхати?
Аліса переводила погляд з одної на іншого:
– Павлику, а хто це така?
– І справді, Павлику? – Ганна посміхнулася. – Це мій чоловік. Дванадцять років уже як чоловік.
– Що-о-о? – Аліса відсахнулася. – Ти ж казав, що ви розлучаєтеся! Що дружина тебе не розуміє…
– А ти що, – Павло повернувся до Ганни. – З цим… Хлопцем?
Ігор нарешті підійшов до них:
– Кицю, може, поясниш, що відбувається?
– Кицю?! – тепер настала черга Павла посміхатися.
– Зачекайте… – Аліса побіліла. – То ви не розлучені? І не збираєтесь?
– А ти думала, чи він правда кине сім’ю заради тебе? – Ганна обернулася до неї. – Скільки тобі років? Двадцять п’ять?
– Двадцять шість…
– Старшою сестрою Дмитра будеш. Знаєш, хто такий Дмитро? Наш син. Який зараз думає, що тато на риболовлю поїхав.
– А Марина знала? – раптом запитав Павло. – Про нього? – Він кивнув у бік Ігоря.
– А як ти думаєш? – Ганна схрестила руки на грудях. – Звісно, знала. Як і про твою… – вона глянула на Алісу. – Про твій новий проєкт.
– То вона все підлаштувала? – Аліса відкрила телефон. – Ось чому квитки на один час, в один готель…
– В один готель?! – Ігор присвиснув. – Серйозно?
– Сусідні номери, – пролунав голос за спиною.
Усі обернулися. Марина стояла біля кас. – Люкс і стандарт плюс. Вигляд на море.
– Ти… – почала Ганна.
– Так, я, – Марина підійшла ближче. – І знаєте, що? Я рада, що так сталося. Набридло бути між вас двох. Кожному з вас потрібна була подруга, щоб поплакатися. «Він мене не цінує», «Вона мене не розуміє»…
– Марино…
– Ні, дослухайте! Дванадцять років дружби і що я бачу? Двоє людей, які шукають на боці те, що втратили вдома. Ганна бігає до молодого тренера, тому що він дивиться на неї захоплено. А ти, Павлику, завів стосунки з дівчиною, яка нагадує тобі молоду дружину.
Аліса почервоніла:
– Я не…
– Тихо, – зупинила її Марина. – Дорослі розмовляють. А ви, – вона подивилася на Ігоря й Алісу. – Ви просто вдало трапилися. Ви заміна того, що вони втратили один одного.
Ігор повільно опустив свою спортивну сумку:
– Виходить, я був просто… Заміною?
– Ні! – вигукнула Ганна. – Тобто, я не знаю…
– А я, здається, знаю, – він гірко посміхнувся. – Знаєте, Ганно Сергіївно, я ж і правда думав, що все серйозно. А ви просто хотіли відчути себе молодою і бажаною.
– А ви, Павло Андрійовичу? – Аліса стиснула ручку валізи. – Вам що від мене було потрібне? Відчути себе досвідченим чоловіком, який зачарував молоду дівчину?
Павло мовчав. Він дивився на дружину, яка стояла навпроти – знайома до кожної дрібнички і раптом… Зовсім чужа…
– Починається посадка на поїзд… – оголосили по гучномовцю.
– Ну що ж, – Ігор підняв сумку. – Думаю, мені пора. Вдалої відпустки… Сімейній парі.
– І мені теж, – Аліса обсмикнула сукню. – Бо ж я майже повірила в казку про незрозумілу дружину і самотнього чоловіка.
Вони пішли – кожен у свій бік. А Ганна з Павлом залишилися стояти посеред вокзалу.
Як тоді, дванадцять років тому, коли проводжали один одного у відрядження і не могли наговоритися…
– Два квитки, – Марина простягла конверт. – Люкс із виглядом на море. Думаю, вам потрібно буде багато чого обговорити.
– А як же ж другий номер? – спитав Павло.
– Я поїду, – вона знизала плечима. – Давно відпустки не було. Заодно подивлюся, щоб ви… Поговорили нарешті.
– Про що? – тихо спитала Ганна.
– Про те, чому ти побігла до молодого чоловіка, замість сказати чоловікові про свої почуття. Про те, чому він шукав втіху у дівчини, яка годиться йому в доньки. Про Дмитра, який незабаром повернеться з відпочинку і запитає, як ви відпочили.
– Знаєш, – раптом сказав Павло, дивлячись на дружину. – А ти ж дуже гарна, коли сердишся. Як раніше…
– А ти такий самий… – відповіла вона. – Як тоді, в університеті.
Марина дивилася, як вони йдуть до поїзда – ще не разом, але вже й не нарізно…
…У готелі перші два дні вони майже не розмовляли. Снідали мовчки, засмагали на різних шезлонгах, увечері розходилися по різних кутах номера.
– Ну і довго ви будете в мовчанку гратися? – спитала Марина, зустрівши їх біля басейну. – Дорослі ж люди начебто.
– А про що говорити? – знизала плечима Ганна. – Про те, як він рік зустрічався з дівчиною молодшою за мене на десять років?
– Рік?! – Павло відклав книгу. – А сама?! Із цим накачаним тренером скільки вже?!
– Два місяці! І він хоча б не обіцяв на мені одружитися.
– А я не обіцяв одружитися з Алісою!
– Ні?! А каблучку з діамантом тоді для кого купив?
Марина мовчки встала й пішла. Нехай виговоряться нарешті…
– Звідки ти знаєш про каблучку? – Павло примружився.
– Чек у кишені піджака знайшла. Коли прати збиралася.
– А я твої повідомлення бачив! «Кохана», «Киця»… Прямо як в нас в молодості.
– Так, як в молодості! – Ганна раптом відчула, що її прорвало. – Пам’ятаєш, який ти був тоді?! Дзвонив по десять разів на день, писав записки, дарував квіти просто так… А зараз? Коли ти останнього разу питав, як у мене справи? Не про Дмитра, не про побут – про мене?!
– А ти?! – він теж підвищив голос. – Коли ти востаннє зустрічала мене з роботи не фразою «винеси сміття»? Коли дивилася на мене так, як на свого тренера?
– Тому що він бачить у мені жінку, а не кухарку і домогосподарку!
– А Аліса бачить в мені чоловіка, а не банкомат!
Вони замовкли, важко дихаючи. Навколо шумів готель, грала музика, сміялися діти.
– Знаєш, що найприкріше? – тихо запитала Ганна. – Я досі пам’ятаю, як ти дивився на мене раніше.
– А я пам’ятаю, як ти посміхалася, коли я приходив додому.
Увечері вони сиділи на балконі. Внизу шуміло море, був красивий захід сонця.
– Пам’ятаєш медовий місяць? – раптом спитав Павло. – Ми теж були на морі.
– Так, – кивнула Ганна. – У жахливому готелі з продавленим ліжком.
– Зате щасливі які були…
– Молоді просто.
– Справа не в молодості, – він похитав головою. – Справа в тому, що ми бачили один одного. По-справжньому бачили.
Наступного дня вони гуляли набережною. Як тоді, в молодості.
– Я й справді думала, що ти мене розлюбив, – зізналася Ганна. – Що я стала для тебе просто… Якоюсь функцією.
– А я думав, що став для тебе меблями. Зручний, потрібний, але… Без душі.
– Коли це почалося?
– Не знаю. Якось непомітно. День за днем, рік за роком…
– А потім з’явилася вона. Молода, захоплена тобою…
– А в тебе він. Сильний, дбайливий…
– Заміна того, що ми втратили один до одного?
– Виходить, що так.
Через тиждень вони повернулися додому. Дмитро теж приїхав засмаглий і щасливий:
– А ви чого такі дивні?
– Які? – спитала Ганна.
– Ну… Як на фото в молодості. Весь час усміхаєтеся.
Марина подзвонила через місяць:
– Ну, як ви?
– Нормально, – відповіла Ганна. – Правда, нормально. Знаєш, ми тепер щоп’ятниці ходимо кудись удвох. Як на побачення.
– А Ігор?
– Збирається одружитися зі своєю клієнткою з фітнес-клубу. А Аліса що?
– Говорять, повернулася до колишнього хлопця.
– Слухай, а ти ж нас врятувала тоді. Цими квитками, цією зустріччю на вокзалі…
– Та годі тобі, – відмахнулась Марина. – Ви б і самі розібралися. Рано чи пізно.
– Або пізно, – Ганна помовчала. – Запізно.
У слухавці було чути, як Павло кличе її вечеряти.
– Іду! – гукнула вона.
І вже Марині сказала:
– Уявляєш, готувати навчився. Каже, треба вміти радувати дружину не тільки грошима.
– А ти?
– А я… Я тепер щовечора питаю, як у нього справи. І слухаю. Справді, слухаю…
Вони попрощалися.
Марина підійшла до вікна.
Десь там, у великому місті, двоє людей заново вчилися бути разом.
Не тому, що так треба, не тому, що звикли. А тому, що одного разу побачили в чужих очах те, що втратили у своїх.
Виходить, вона все зробила правильно…
