Дзвінок у двері порушив тишу недільного ранку. Ганна Сергіївна стрепенулася, відклала недочитану книжку і поправила окуляри, що сповзли на кінчик носа.
Дзвінок повторився – наполегливий, але не різкий. На гостей вона не чекала.
На порозі стояв молодик з букетом півонії. Яскраво-рожеві з білими краями, вони немовби сяяли на тлі сірого під’їзду.
– Ганна Сергіївна? – запитав кур’єр.
– Так, це я.
– Вам доставка. Розпишіться тут, будь ласка.
Ганна розгублено взяла букет. Від квітів чувся тонкий аромат, що нагадав їй про щось далеке й важливе…
– Але ж від кого це?! Має ж бути хоч якась записка?
– Вибачте, мені сказали тільки доставити. Хорошого вам дня, – кур’єр ввічливо кивнув і попрямував до ліфта.
Зачинивши двері, Ганна Сергіївна поволі пішла на кухню.
Вона витягла з шафи кришталеву вазу – весільний подарунок, який вони з Віктором отримали тридцять шість років тому.
Віктор…
При думці про чоловіка, який рік тому пішов, серце стрепенулося. Він завжди дарував їй півонії на річницю весілля, казав, що вони схожі на неї – на вигляд строгі, але з запашною ніжною серединкою.
Ганна поставила вазу з квітами на підвіконня – єдине місце в квартирі, де сонячне світло затримувалося надовго.
– Напевно, це якась помилка, – подумала вона, торкаючись оксамитових пелюстків. – Хто відправлятиме квіти літній вчительці на пенсії?
Наступної неділі принесла новий сюрприз – знову дзвінок у двері, знову букет, але вже інші квіти.
Кремові троянди й фіолетові іриси, свіжі та ароматні. Й інший кур’єр – зовсім молоденький юнак.
– Вибачте, але ви не могли б сказати, хто відправник? – сказала Ганна. – Це вже друга доставка, і я хотіла б знати, кому дякувати.
– На жаль, ні, – юнак винувато посміхнувся. – Я тільки виконую замовлення. Усього вам хорошого!
Коли ліфт загудів, відвозячи кур’єра, Ганна Сергіївна роздратовано видихнула. Втім, роздратування змішувалося з цікавістю і якимось забутим почуттям, схожим на хвилювання.
Вона набрала номер дочки.
– Катрусю, а ти не замовляла мені квіти?
– Ні, мамо, а що трапилося?
– Другу неділю поспіль приносять букети. Ні записки, нічого. Дивно.
– Може, хтось із твоїх учнів? – припустила Катя. – Ти ж скільки їх випустила за тридцять років… Нещодавно був день вчителя.
– Не думаю… – Ганна похитала головою, хоч дочка не могла її бачити. – У моєму віці таємничі шанувальники – це щось зі сфери фантастики.
– Мамо, тобі п’ятдесят вісім, а не вісімдесят п’ять! – зітхнула Катя. – Поживи трохи! Насолоджуйся увагою, байдуже від кого воно.
Весь вечір Ганна перебирала в пам’яті імена – колеги зі школи? Хтось із колишніх учнів? Може, сусідка Валентина, яка вічно лізе зі своєю турботою?
Вона подивилася на яскравий букет, який здавався чужим у її вицвілій квартирі.
Через рік після відходу Віктора вона наче заморозила життя. Книжкова шафа, тихий телевізор, спаковані у коробки речі чоловіка, до яких руки так і не дійшли.
– Ніби світ намагається достукатися до мене, – подумала вона, торкаючись пелюсток.
У третю неділю букет приніс той самий кур’єр, що й уперше. Ганна Сергіївна вже чекала дзвінка, і на свій подив спіймала себе на тому, що вранці навіть причесалася ретельніше аніж зазвичай.
– Доброго ранку, – кивнув кур’єр, простягаючи їй букет – цього разу білі лілії, які Віктор завжди називав «квітами королеви».
Ганна уважніше придивилася до чоловіка. Можливо, її віку чи трохи старший, з акуратно підстриженою сивою бородою та уважними сірими очима. На фірмовій куртці – логотип квіткової компанії.
– Вам личать ці квіти, – несподівано сказав кур’єр, посміхнувшись куточками губ. – Вони… Наче спеціально для вас вирощені.
Ганна розгубилася від такого персонального коментарю:
– Дякую, але я все таки хотіла б знати…
– Вибачте, більше не можу сказати. Правила компанії, – він відступив, але в його очах майнуло щось схоже на… Жаль? Цікавість?
Коли за ним зачинилися двері, Ганна Сергіївна рішуче взяла свою сумочку. Ситуація ставала надто інтригуючою, щоб просто чекати наступної неділі.
Той самий квітковий салон був у торговому центрі на сусідній вулиці. Ганна ніколи там не була – останніми роками квіти у їх дім приносив тільки Віктор.
– Чим можу допомогти? – дівчина-флористка із яскравим волоссям зустріла її посмішкою.
Ганна підійшла до прилавку, нервово смикаючи ремінець сумки:
– У мене незвичайне питання. Третю неділю поспіль мені доставляють квіти від вашої компанії. Але я не знаю відправника.
– О! – флористка пожвавішала. – Таємний шанувальник? Як романтично!
– Не думаю, – Ганна Сергіївна ледь помітно скривилася. – Мені треба дізнатися, хто це.
– Ми не можемо розкривати особисту інформацію клієнтів. Це конфіденційно – тон дівчини став офіційним.
– Але ж це якась помилка. Хто відправлятиме квіти літній жінці?
– Запевняю, це не помилка. Замовлення оформлено на вашу точну адресу.
– Ганно Сергіївно? – пролунав чоловічий голос з глибини магазину. – Ви ж викладали у 3-й школі?
До прилавку підійшов чоловік років сорока у строгій сорочці з логотипом квіткового салону.
– Так, тридцять років працювала…
– Я ваш колишній учень, Сергій.
Ганна придивилася до його обличчя, намагаючись розглянути знайомі риси.
– Сергій? Худенький хлопець із третьої парти, який писав вірші?
– Так, – засміявся чоловік. – Тільки вірші я давно не пишу, ось керую цим квітковим салоном. Що вас привело до нас?
Ганна пояснила свою ситуацію. Сергій, насупившись, сів за комп’ютер.
– Зазвичай ми таку інформацію не розкриваємо, але заради улюбленої вчительки… – він застукав по кнопках. – Так, доставка в неділю, так… Ого!
– Що там? – Ганна нахилилася над монітором.
– Це довгостроковий контракт, оформлений понад рік тому. На рік уперед, щонеділі. Сплачено повністю, замовником… – він зупинився, – Віктор Андрійович Краченко.
Ганна відчула, як ноги підкошуються. Сергій швидко підсунув їй стілець.
– Це… Це ім’я мого чоловіка. Але його не стало майже рік тому.
– Ось деталі замовлення, – Сергій розвернув монітор. – Віктор Андрійович оформив його 15 серпня минулого року.
– За два місяці до… До свого відходу, – закінчила Ганна, відчуваючи, як до очей підступають сльози. – Він знав. Він усе знав і нічого мені не сказав!
– У контракті зазначено, що букети мають бути різними щотижня, але завжди включатимуть ваші улюблені квіти. І обов’язково доставлятись у неділю до полудня.
Спогади нахлинули на Ганну. Віктор завжди був завбачливим, продумував усе наперед.
– Бережи себе, Ганнусю, – говорив він останніми місяцями частіше, аніж зазвичай. – Обіцяй, що не сумуватимеш, якщо зі мною щось трапиться.
А вона відмахувалась, вважаючи ці розмови звичайними страхами старіючої людини.
– Він приховав від мене, що слабий, – вона стиснула кулаки. – Все з його серцем не було раптово? Він знав…
– Можливо, він хотів, щоб ви пам’ятали про нього, – обережно сказав Сергій.
– Наче я могла забути…
Повернувшись додому, Ганна довго дивилася на три букети різного ступеню свіжості, що стояли на підвіконні.
Тепер вони здавались не загадкою, а безмовним докором…
Четверта неділя. Ганна Сергіївна встала рано, приготувала міцну каву, одягла домашню сукню, а не звичний халат.
Коли пролунав дзвінок, вона не стрепенулася – вона чекала на нього.
На порозі стояв той самий кур’єр із бородою і сірими очима. На його бейджику було написано: “Михайло”.
– Доброго ранку, – вона взяла букет – ніжні персикові півонії, точнісінько як ті, що росли на їх дачі.
– Тепер я знаю, від кого ці квіти.
– Так, я знаю. Сергій сказав мені, – кивнув Михайло. – Сподіваюся, ви не дуже засмутилися?
– Скоріше зворушена, – Ганна міцніше стиснула букет. – Віктор завжди був… Дбайливим. До кінця.
Несподівано Михайло не поспішив піти, як завжди. Він ніби збирався з духом.
– Знаєте, я розводжу півонії, – нарешті сказав він. – У мене є трохи землі за містом. Є кілька рідкісних сортів.
Ганна посміхнулася – ввічливо, але відсторонено.
– Дякую за доставку, Михайле. До наступної неділі.
Наступний букет приніс зовсім інший кур’єр – молодий хлопець із навушниками.
Ганна відчула дивне розчарування. Вона поставила квіти у вазу поруч із попередніми, які ще не зів’яли.
Увечері зателефонувала дочка. Ганна розповіла їй про своє відкриття.
– Мамо, це так у його характері! – Катя в слухавці тихо схлипнула. – Пам’ятаєш, як він завжди планував сюрпризи наперед? Пам’ятаєш мій випускний, коли він за пів року замовив музикантів?
– Так, тільки цей сюрприз… Занадто гіркий, – Ганна дивилася на яскраві плями квітів, що контрастували з напівтемрявою кімнати. – Він знав, Катю. Знав, що йде, і нічого не сказав.
– Може, він просто хотів, щоби ти пам’ятала про хороше.
– Я й так пам’ятаю.
Помовчавши, Катя раптом запитала:
– А що з тим кур’єром, який найчастіше привозить? Можливо він сам наполягає на доставці тобі.
– Не говори нісенітниць, Катю. Йому просто по дорозі.
– Мамо, ну припусти хоч таку можливість! – вигукнула дочка.
Після розмови Ганна довго стояла біля вікна. Перехожі поспішали у своїх справах, пари трималися за руки, мами котили візочки.
Життя йшло своєю чергою – бурхливе, яскраве, непередбачуване.
А вона наче застигла в бурштині свого горя…
Притулившись чолом до прохолодного скла, Ганна Сергіївна раптом зрозуміла, що починає чекати на неділю.
І на певного кур’єра.
Шоста неділя. Михайло з новим букетом – ніжно-рожевими півонією з кораловим відливом. Погляд уважний, трохи стривожений.
– Вони чудові, – щиро сказала Ганна, приймаючи квіти. – Ніколи не бачила таких.
– Це “Корал шарм”, – Михайло раптово посміхнувся. – У мене сьогодні розквітли на ділянці. Якщо бажаєте, я міг би показати… Розумію, це дивно звучить.
Ганна застигла з букетом в руках. Запрошення прозвучало несподівано, але ще несподіванішою була її реакція – хвилювання, змішане з цікавістю.
– Тато хотів, щоб ти жила далі, – пролунав у голові голос доньки.
– Ви знаєте, а я теж вирощувала квіти, – повільно сказала вона. – До того, як…
– До того, як стало ні для кого?
– Так. Саме так…
Їхні погляди зустрілися, і Ганна несподівано для себе продовжила:
– Але я хотіла б знову побачити, як вони ростуть…
Садова ділянка Михайла виявилася маленьким раєм. Акуратні грядки, теплиця, і ціла галявина півонії різних відтінків та сортів.
– Після того, як я овдовів п’ять років тому, то почав займатися цим всерйоз, – розповідав він, проводячи Ганну між рядами квітів. – Виписую сорти із Японії, Голландії. Це… Рятує.
– Від самотності? – спитала Ганна, нахиляючись до особливо гарної квітки.
– Від безглуздя, – просто відповів Михайло. – Коли є про кого піклуватися, навіть якщо це просто квіти, життя набуває сенсу.
Його слова потрапили у ту саму точку. Після відходу Віктора Ганна залишила свій маленький квітник на підвіконні – засох без поливу.
Їй здавалося, немає сенсу вирощувати щось гарне, якщо більше нікому це показати.
– Я почав возити вам квіти від початку контракту, – несподівано сказав Михайло. – Знав, що ви вдова, що це остання воля вашого чоловіка. І щоразу все більше… Цікавився. Спостерігав, як ви змінюєтеся. Від згаслого погляду – до цікавості, від байдужості – до очікування.
– І тепер мене заманили сюди, – посміхнулася Ганна.
– Сподіваюся, це не виглядає непорядно.
– У нашому віці це виглядає… Обнадійливо.
Перед відходом Михайло вручив їй горщик із маленьким зеленим паростком.
– Це “Корал шарм”, – сказав він. – Зацвіте наступного року.
– Значить, чекатиму, – Ганна обережно взяла горщик.
Вдома вона поставила паросток на підвіконня – там, де раніше стояли букети від Віктора.
На згадку раптом прийшли його слова:
– Знаєш, Ганнусю, у чому різниця між живими квітами та зрізаними? Перші дарує той, хто хоче бути з тобою довго. Другі – хто хоче справити враження тут і зараз.
Здавалося, зараз він стоїть за спиною, дивиться на півонії і схвально киває.
– Дякую, Вітю, – тихо сказала Ганна, торкаючись пальцями прохолодного скла. – Тепер я впораюсь…
За вікном починався дощ, але на підвіконні в променях заходу сонця зеленів маленький паросток – обіцянка того, що весна обов’язково повернеться…
