Лариса Степанівна ледве піднімалася сходами до своєї квартири. Вона відчувала слабкість, а голова була важка від різних думок.
– За що вони зі мною так? – запитувала вона у самої себе. – Чому онука не захотіла навіть розмовляти? А Ірина? Невже вона забула мою доброту? Адже я їм квартиру пропонувала!
Тут Ларису Степанівну побачила сусідка Наталія Іванівна. Вона зрозуміла, що з Ларисою щось не так, і запитала:
– Степанівно, що з тобою? Ти добре почуваєшся? Бліда, як крейда… Сталося щось?
– Ох, Наталко, погано мені. Я ходила до Ірини, хотіла їй навіть віддати свою квартиру, аби вона за мною доглядала. А вона відмовилася, уявляєш? І онука зі мною не спілкується, зовсім бабусю не поважає!
– А що ж ти хотіла? Думала, вони згодом все забудуть? – несподівано без краплі співчуття сказала сусідка. — Я добре пам’ятаю, як ти ставилася до своєї невістки. Та й онучку ти обзивала всіляко, казала, що вона не від твого сина.
– То це коли було? Років п’ятнадцять минуло, навіщо старе згадувати? – з роздратуванням відповіла Лариса. – Я була впевнена, що вони всі прибіжать до мене через квартиру. А виявилось, що нікому я не потрібна.
– А ти попроси свого синочка, Віталіка, щоб він тобі допомагав, – запропонувала Наталя Іванівна. – Ти ж все життя на нього поклала, а подяки від нього ніякої. Коли він до тебе приходив востаннє, га?
Лариса Степанівна нічого не відповіла, і тільки тяжко зітхнула, згадуючи про сина. З ним все було добре: він вдруге одружився, поїхав до сусіднього міста, і непогано заробляв. Ось тільки відвідувати матір він зовсім не поспішав. Коли Лариса Степанівна почала скаржитися йому на погане здоров’я, він почав відмахуватись:
– Мамо, не вантаж мене своїми проблемами. Ти ж знаєш, моя Світлана – справжній командир, і я не можу часто до тебе їздити, вдома справ повно. Так що давай там, якось сама впорайся.
– Віталік, ну я ж твоя мати! Ти хоч іноді до мене на вихідні приїхав би, по дому допоміг. Адже я старію, синку, і без допомоги мені буде складно.
– Мамо, всі старіють, ну що ти справді… От якщо ляжеш в палату, тоді, може, й приїду.
– Тоді я тобі квартиру не залишу, – у пориві образи заявила Лариса. – Віддам чужим людям, які доглядатимуть мене. Якщо син не хоче мене знати, то й моя квартира йому не потрібна.
Але Віталія не дуже налякала така заява, і він сказав:
– Ну і гаразд, нам зі Світланою і так всього вистачає. Навіщо нам твоя старенька квартира? Ми вже одну іпотеку виплатили, зараз братимемо другу. Тож обійдемося якось і без твоєї квартири.
Тож Лариса Степанівна зрозуміла, що на сина їй розраховувати не доводиться. Родичів у неї практично не було, і тоді вона вирішила звернутися до колишньої невістки, першої дружини Віталія, Ірини.
– Іра точно погодиться за мною доглядати, – думала Лариса. – У неї ніколи грошей не було. От нехай вона мене тепер і доглядає, їй нікуди подітися. Тим більше, Дарина вже доросла, їй потрібно до університету вступати, і моя допомога не буде зайвою.
Але коли Лариса Степанівна прийшла з цим проханням до Ірини, та підняла її на сміх:
– Що це ви вигадали? Згадали про мене на старість років? Забули, як мене з квартири виганяли? Ні, я вас більше знати не хочу. А зі своєю квартирою робіть що хочете, мені вона не потрібна.
– А Дарина, де вона? Невже вона мене не знає? Поклич її, я хочу з нею поговорити!
– Дарина не хоче з вами розмовляти. Так що йдіть додому і забудьте нашу адресу.
Для Лариси Степанівни це було несподіванкою, і їй довелося піти. А Ірина почала згадувати, як вона познайомилася з Віталієм і переїхала до квартири свекрухи.
…Ірина приїхала до міста на навчання з невеликого села. Незабаром вона познайомилася з Віталієм, і вже за півроку вони одружилися. Жити вони стали у Лариси Степанівни. Ірині не дуже подобалося жити зі свекрухою, але чоловік був категорично проти шукати інше житло.
– Чим тобі у мами погано? – казав він. – У нас грошей багато, щоб за оренду віддавати? Нічого, ти головне не переч матері і все буде гаразд. Тим більше, ми тут не назавжди.
Ірина дуже намагалася бути гарною невісткою. Поводилася тихо, доглядала чоловіка, стежила за чистотою в будинку. Але Лариса Степанівна все одно знаходила привід причепитися. Погано було все: котлети пересолені, підлога помита не так, сорочка для Віталіка випрасувана не вчасно.
А Віталік ніколи не заступався за дружину, ще й жартував над нею разом із мамою:
– Мамо, ну що ти від неї хочеш? Вона ж сільська і не знає, як культурні люди живуть. Їй, мабуть, що будинок, що сарай – те саме.
– Це неправда! – обурювалася тоді Іра. – Мене бабуся з дитинства привчала до чистоти. Нехай у нас вдома було не багато, але завжди чисто та акуратно. І люди в нашому селі гарні, тож не намовляй на них.
– Так, гарна дружина! — сміявся Віталік. — Сільська, а підлогу нормально помити не може. І готувати теж не вмієш: он, який вчора гумовий пиріг спекла, неможливо було їсти.
Потім у Віталіка та Ірини народилася донька Дарина. Свекруха не дуже зраділа внучці і часто говорила з презирством:
– Щось вона не дуже схожа на Віталіка. Ірино, ти її нагуляла, чи що? Зовсім на нашу рідню не схожа.
Іра ображалася, казала, що це не так, але свекруха не реагувала на ці прохання. А коли Дарині виповнилося два роки, Віталік сказав:
– Ірино, іду я від вас. Я зустрів жінку в іншому місті. Світлана моя ділова, хватка жінка, не рівня тобі. У неї і свій бізнес, і дві квартири. А тебе я давно розлюбив, а може, й не любив ніколи.
Віталій поїхав до іншого міста, і з того часу життя для Іри стало нестерпним. Лариса Степанівна сварилася на невістку та онуку, ображала їх, і щодня нагадувала, що вони живуть тут лише з її милості. Мати Ірини, яка жила в селі, теж була не рада бачити дочку з дитиною, і якось сказала:
– Сюди тобі нема чого повертатися. Влаштовуйся тепер у місті, там дитині буде краще. І щодня дякуй свекрусі, що прихистила тебе.
Але з кожним днем Ларису Степанівну все більше дратували Ірина та Дарина. Вона постійно скаржилася, що внучка галасує, що Ірина погано дивиться за донькою, і одного разу поставила Іру перед фактом:
– Забирайся з мого будинку! І дитину свою забери! Ви мені вже обидві набридли. Правильно Віталік тебе покинув, ледащо! Ще я йому скажу, щоб він аліменти перестав платити, все одно дитина не його.
– Навіщо ви так кажете? – злякано запитала Іра. – Віталік і так мінімальні аліменти платить, нам ледве на життя вистачає. Почекайте трохи, якщо Дарину візьмуть у ясла, я зможу влаштуватися на роботу і з’їду від вас.
– Ні, ти поїдеш зараз же! – Лариса Степанівна відчинила двері і почала викидати у коридор речі Ірини, і навіть не пошкодувала дитячі іграшки Дарини. – Геть, забирайтеся звідси! – невдоволено вигукувала свекруха. – І забудьте мене назавжди, жодної бабусі у вас нема.
Ірині довелося піти разом із донькою в абсолютну невідомість. Добре, що спочатку її змогла дати притулок знайома, яка колись навчалася з нею. Щоб Дарину прийняли в ясла, Ірині самій довелося туди влаштуватися нянькою. Було складно: часті лікарняні, нестача грошей, страх перед майбутнім.
Але згодом у Ірини все налагодилося. І тепер вона навіть погано пам’ятала той страшний час, а тоді їй здавалося, що це назавжди. Донька росла, Ірина знайшла більш грошову роботу, вийшла заміж, із чоловіком вони обзавелися житлом і загалом все було непогано.
Ось тому Іра і відмовила Ларисі Степанівні, і жодної секунди про це не пошкодувала. Надто добре вона пам’ятала всі образи від свекрухи та її сина. А тепер Ірі не були потрібні ні гроші, ні квартира Людмили Степанівни.
Ще Іра не могла пробачити Ларисі Степанівні за те, що та жодного разу не захотіла побачити внучку і дізнатися, як у неї справи. Вона жодного разу не привітала Дарину з днем народження, не дарувала подарунки. Тому логічно, що Дарина зовсім не цікавилася бабусею, і навіть не впізнала б її на вулиці.
Після розмови з Ірою Лариса Степанівна зрозуміла, що вона нікому не потрібна і через це відчула себе погано.
– Мамо, а хто до нас приходив? Це моя бабуся? Що вона від нас хотіла? – Запитала Дарина після відходу Лариси Степанівни.
– З одного боку, звичайно, бабуся, – знизала плечима Ірина. – А з іншого, вона для нас зовсім стороння людина. Чужа…
