“Грошей немає. Грошей немає”, – наче набатом крутилося в голові.
Ірина сиділа на кухні у своїй квартирі, обхопивши голову руками. Краплі, солоні, важкі, що позначають безвихідь, повільно вбиралися у фартух.
Вчора Ірина отримала розрахунок після звільнення і зрозуміла, що тепер їм із сином доведеться туго.
***
Щороку всі співробітники меблевої фабрики мали проходити медогляд. І цей рік не став винятком. Ірина від таких заходів не відлинювала, намагалася стежити за здоров’ям. На заводі було негласне правило: на лікарняний відпускали без питань, дотримуючись трудового права, тільки виплачували потім зарплату, без премії, яка, природно, становила більшу частину.
– Ірино Сергіївно, – спеціалістка подивилася на повненьку жінку навпроти і мимоволі видихнула.
– Я рекомендую пройти додаткове обстеження, у мене підозри на недугу…підступну недугу.
Ірина одразу обм’якла, відчула, як миттєво стало спекотно.
– Можливо ще нічого не підтвердиться. Запишіться до свого спеціаліста, нехай вам призначать тести та інші дослідження.
Ірина вийшла з кабінету на ватяних ногах. Перше, що вона подумала – це син. Хлопець, котрий три роки тому залишився без батька, тепер може залишитися сиротою. У родичів свої проблеми, хто візьме на себе відповідальність за шістнадцятирічного хлопчину.
На роботі дізналися про результати огляду, хай і під питанням, одразу начальник викликав до себе Ірину і одразу повідомив про звільнення.
– Ігоре Андрійовичу, мені й зарплата буде не зайвою. Ще нічого не ясно, навіть підтвердження немає. Я не збиралася йти на лікарняний.
– А коли підеш, я вже не зможу звільнити тебе, – відвернувся він. – Тебе коли приймали на роботу, маєш пам’ятати, ти писала заяву про звільнення за власним бажанням.
– Пам’ятаю, – Ірина не відводила очей від чоловіка навпроти. – Ось. Я переговорив із начальницею відділу кадрів. Поставимо сьогоднішню дату. Відпрацюєш, як годиться, чотирнадцять днів.
Начальник зміни почав займатися своїми справами, давши зрозуміти, що розмова закінчена.
Такою безпорадною Ірина давно себе не почувала, навіть коли не стало чоловіка, коли здавалося, що життя зупинилося, навіть тоді було відчуття, що це пройде, треба старатися для сина. І той самий начальник заспокоював її, казав, що не залишать у скрутну хвилину.
Нині ж, усередині, виникла порожнеча. Гаряча і нескінченна. Нашарування проблем пригнічувало, не давало навіть зітхнути.
***
Дмитро клацнув дверним замком, і їй мимоволі довелося підвестися, щоб син не помітив, що вона плакала.
– Маамо, – покликав він її.
– Я тут, синку, – Ірина заметушилась на кухні, намагаючись не повертатися до сина.
– Я тітку Світлану бачив біля магазину, вона спитала, як ти, який тримаєшся дізнавшись про свою недугу, я чогось не знаю?
– Яку недугу? Вона щось наплутала. Краще розкажи, як у тебе в школі і сідай обідати.
– Мамо, я серйозно. Тебе звільнили, ти не у відпустці?
Ірина образилася:
– Краще б така прагнення до навчання виявив, чим плітками цікавишся.
– Значить, правда. – Дмитро сів на табурет і поклав руки на стіл. – Розповідай.
– Що розповідати? – все ще роблячи незрозуміле обличчя, повідомила мати.
– Я їсти не буду, поки не розкажеш, серйозно. Крім тебе, у мене нікого немає. Не хочу дізнатися, що з тобою було вже на прощанні.
Ірина кинула ложку на стіл:
– Навіщо ти зі мною так?
– Це ти чого? Я не малий вже. Без батька залишився, тепер без… – Дмитро схопився.
– Сядь, – спокійним тоном промовила Ірина і сама сіла навпроти сина.
Вона глянула на нього. Блондин з розсипом ледь помітного ластовиння на носі і щоках, красиві сірі очі батька. Подорослішав, змужнів. Щоліта намагався заробити хоч щось, щоб матері було легше. Ніколи не просив дорогий телефон чи брендовий одяг. І зараз поводиться по-дорослому.
– У мене недуга…підступна недуга.
Дмитровідсахнувся від столу і схопився за голову.
– Потрібно пройти додаткові тести, щоби визначити яка вона. Я сподіваюся, що все буде добре, – продовжила мати.
– А-а-а, то це не точно.
– Ні.
– Вже добре, – похитав головою син.
Ірині навіть сподобалося, як Дмитро відреагував.
– Направлення мені вже дали. Наприкінці місяця знатимемо точно. Щодо роботи… Мене попросили піти. Не захотіли навіть чекати на результати огляду.
– Ну і гаразд.
– Так. Але виплатили лише зарплату, без премії. Прийдеться заощаджувати.
– Оце так. Ти ж відпрацювала!
– Знаю, синку. Ось так.
– Ну гаразд, – махнув він рукою. – Менше хвилюватися будеш, не ходи туди більше.
Квітень тільки починався, тільки почав сходити сніг, утворюючи темні острівки на тротуарах і відкритих просторах. Сонце вже набирало сили. Весна відчувалася у всьому, витала в повітрі.
Ірина йшла з кабінету спеціаліста. Вона здала тести, пройшла всі додаткові дослідження та готувалася лягти на два дні у палату для повного огляду.
Їй зараз здавалося все це дивним. Наче те, що відбувається не з нею. На меблевій фабриці на неї вже дивилися б косо. Ірина навіть зраділа, що стільки турбот із цим звільненням пішло. Багато часу лишилося на себе.
На дошці оголошень висів невеликий папірець. Керівна компанія давно шукала прибиральницю під’їздів. Ірина не думаючи пішла. Пояснила одразу, що працюватиме, доки зможе.
Серйозна жінка несхвально зітхнула і запитала, чи не хоче Ірина мити лише офіс. Грошей менше, але роботи не так багато. Ірина, звісно, погодилася.
Потяглися дні, трохи важкі, довгі. Дмитро почав пропадати вечорами. Ірина злилася на нього. Сама після роботи поверталася пізно, а сина нема.
– Дмитро, – мати дивилася, як він швидко закидав ложку в рот і хапав черговий шматок хліба. – Що в тебе з навчанням?
– Нормально все.
– Оцінки я подивилася. Не дуже нормальні, та й у загальному чаті знову пишуть, що несерйозно ви до іспитів готуєтеся. Сподіваюся, ти в десятий збираєшся?
Ірина з сином на тему переходу в десятий клас навіть не розмовляла, вона думала, що це зрозуміло.
– Не знаю, мамо. Іспити здам, там буде видно. Та й що результати твого огляду покажуть.
– А до чого тут це? Краще б навчався більше, а не бігав із хлопчиками.
– Я не бігаю, мамо, і вчуся, я встигаю. Не всім дається наука.
– Як не бігаєш? – обурилася Ірина. – А хто пізніше мене приходить додому?
– Справи були. Можуть у мене бути справи.
– Можуть, звісно, синку. Але я переживаю.
– Не варто, мамо, все добре, – Дмитро поцілував матір у щоку і, схопивши булку, пішов до себе.
– Не криши, хто потім прибирати буде? – запитала Ірина.
День здачі всіх тестів нарешті настав. Повернувшись додому, Ірина була, знесилена, сіла на диван у кімнаті і заплющила очі. Сина не було вдома. Він і у вихідні дні десьпропадав. Їй захотілося з кимось поділитись тим, як все відбувалося, як вона хвилювалася.
“Ех, мамо, як тебе не вистачає”, – вголос напівпошепки сказала Іра.
Син повернувся пізно, приніс пакет із продуктами і гордо поставив їх на кухонний стіл.
– Що це? – спитала мати, кивнувши на пакет.
– Куряче філе, тобі ж треба добре харчуватися. Овочі, фрукти. Нормальна їжа, не бутерброди.
– Звідки? – Серйозним тоном запитала мати.
– У друга батько попросив допомогти, не безплатно, звичайно.
– Я знаю цього друга?
– Мамо, ти серйозно? Я нічого поганого не робив, знаєш ти його, це Андрій.
– Добре, – відповіла Ірина і пішла до кімнати. – Я спати, прибери все в холодильник.
Ця ситуація їй дуже не сподобалася. Вона так старалася, щоб син якнайбільше навчався, відпочивав, щоб у нього була можливість добре влаштуватися в житті та не знати потреби. А він підробляє. Ірина сердилась на себе, лежачи на ліжку, сердилась, що з нею трапилася ця недуга, що так повернулося життя.
На результати дослідження довелося чекати більше двох тижнів. Невдало вклинилися травневі свята, відсунувши прийом у спеціаліста.
Все довкола розцвітало, росло, давало пагони. У такому бурхливому зростанні довкола теж хотілося відчувати життя. Хотілося мати шанс відкрити очі наступного ранку, прокинутися вночі під шум травневої грози, вдихати життя і відчувати його шкірою.
А дні тривали. П’яте, шосте, сьоме травня. Десятого Ірина зовсім не спала. Провалювалася в сон, а потім сама витягала себе з нього. О шостій годині не витримала і пішла на кухню.
– Сьогодні результати? – Дмитро підвівся за годину і теж прийшов на кухню.
– Так, – стримуючи тремтіння, відповіла мати. – У мене на 9-20 запис.
– Я буду в школі. Подзвони або напиши мені… І так, після школи сьогодні затримаюсь.
– Де затримаєшся?
– В Андрія, готуємось.
– Граєте, мабуть. Дивись мені все це, Дмитро. Не подивлюся, що ти вищий за мене, якщо дізнаюся що ти всякими нісенітницями зайнятий.
До поліклініки вона не йшла, бігла. Дорогою Ірина зустріла маму Андрія. Поспішала, але вирішила на п’ять хвилин зупинитись.
– Здрастуйте, Світлано. Як твій?
– Привіт, Ірино. Ой, не питай, іспити, а він десь плаває.
– Як? Дмитро сказав, що він з Андрієм готується до іспитів.
– Та ти що! Ну, я покажу йому, готується. Разом вони десь пропадають. У нас твого не було вже давно, з зими. Я ось все переживаю, як би чогось поганого не сталося. Однокласника їхнього, тижнів зо два тому дільничий спіймав. Кур’єром якимось працював, чимось поганим займався.
– Та ти що, Світлано!
– Так, уявляєш.
– Я з Дмитром поговорю, треба з’ясувати все. Гаразд, побігла, мені на запис час.
У черзі Ірина думала зовсім не про результати огляду, не про себе, про сина. Вона сиділа напружена, обмірковуючи почуте. Завжди переживала, що син із поганою компанією зв’яжеться та пропаде. А тут такі новини.
Черга підійшла швидко.
З кабінету Ірина вийшла спустошена, подивилася на стос паперів. Вийшла і зупинилася біля ганку.
Син надіслав повідомлення: “Що там? Ти вийшла? Я повз поліклініку зараз піду”.
Ірина покрутила головою. Ось він біжить. Дмитро опинився біля матері в одну мить:
– Ну, що?
– Ось, – показала вона йому папери.
– Що ось? – попросив відповіді син.
– Ти мені скажи краще чим ти займаєшся? Ти працюєш кур’єром?
– Так, а що? Так і думав, що ти не схвалиш, – знизав плечима син.
– То це правда? – Ірині мало не стало погано.
– А що ж тут такого? Усі хлопці зараз так підробляють. З шістнадцяти можна тільки пішки, а з вісімнадцяти велосипедом або машиною. Ти краще скажи, що там із результатами огляду.
– Як усі, почекай. Нічого не зрозуміла.
– Що тут незрозумілого, дай папери, сам подивлюсь. Так, я продукти доставляю, що ти жодного разу не бачила людей із величезними сумками? Та-а-ак…
Ірина стояла і плескала очима. “Продукти”.
– Так, і договір маю. Уф-ф-ф, – видихнув Дмитро. – То я так розумію нічого поганого?
Ірина кивнула, ще перетравлюючи інформацію.
Син обійняв матір і віддав папери.
– На. Вдома поговоримо. Я до школи, мені на другий урок сьогодні.
В обід Дмитро повернувся додому з тортом.
– Мамо, тримай. Результати слід відсвяткувати.
– Рано ще святкуватиме, процедура ж буде.
– Ні, мамо. Саме час. Навіть такий результат – це круто. І ще. – Дмитро сходив до себе в кімнату і повернувся з грошима.
– Ось. Заробив. Це тобі, собі залишив, правда, небагато. Мамо, не хвилюйся, у мене все під контролем. Я склав план, за яким у мене вистачатиме часу і на навчання, і на роботу. Грошей немає у того, хто лінується їх заробляти. Ну, якщо здоровий.
Ірина розплакалася, обійняла сина та довго не відпускала.
Дякувала за те, що виріс, що допомагає їй, не кидаючи навчання, що росте справжньою людиною.
– Торт ми будемо їсти, відпустиш? – закряхтів Дмитро.
– Звичайно, – витираючи сльози, заметушилася мати. – Став чайник.
