– Слухай, Юля, я так більше не можу! Давай квартиру знайдемо та з’їдемо?! – пошепки промовив Стас, зачинившись із дружиною у ванній кімнаті.
– Стасе, ми не потягнемо ще іпотеку чи орендовану квартиру. За машину ще не розплатилися… – відповіла Юля, хоча в душі розуміла – чоловік тисячу разів має рацію.
– Ні, Юля! Я сьогодні в обід подивлюсь оголошення, і у вихідні з’їдемо! Краще на другу роботу в ніч сторожем піду, ніж так жити… – Стас не встиг договорити, бо в двері постукали.
– Ей, а чого це ви там закрилися? Га? Ви тут не одні живете! Зачинились вони, подивіться на них! – почувся голос тещі Ніни Петрівни.
…Навколишні вважали Ніну Петрівну добродушною жінкою. Власне, такою вона була, але тільки раніше. У молодості вдало вийшла заміж. Виховали з чоловіком двох дочок – Катю та Юлю.
Від заводу Юрію Миколайовичу – чоловіку Ніни Петрівни та батькові дівчаток дали чотирикімнатну квартиру у новому будинку. Коли старша Катя вийшла заміж, про те, що молоді житимуть окремо, навіть не йшлося.
– Катю, живіть з нами. Така велика квартира місця всім вистачить. А дітки підуть, то нам тільки за щастя! Знову квартира наповниться дитячим сміхом… – замріяно казала Ніна Петрівна.
– Добре, мамо. Якщо ви не проти, то ми з Денисом також не проти.
Катя із чоловіком стали жити у батьківській квартирі. Через кілька років у них народився первісток Андрій. Бабуся і дідусь у онуці душі не чули. Жили дружно та весело. На той момент молодша Юля теж почала зустрічатися з хлопцем Стасом. Молодята думали про те, щоб влітку зіграти весілля.
Біда прийшла, як це часто буває, раптово. Юрій Миколайович останнім часом почав погано почуватися. Пішов до поліклініки, обстежився. Виявили страшну недугу. Все довкола наче застигло. Спочатку думали, що ще можна щось зробити. Ніна Петрівна підтримувала чоловіка. Тільки недуга взяла гору, і через півроку чоловіка не стало.
Раптова втрата коханого чоловіка стала для Ніни Петрівни справжньою трагедією. Діти після прощання не відходили від неї ні на крок…
Тільки життя не зупиняється навіть у тому випадку, якщо з неї йде найближча і рідна людина. За кілька днів Катя з чоловіком вийшли на роботу. Андрійка відвели до дитячого садка. Юля теж невдовзі після закінчення університету влаштувалася на роботу. Ніна Петрівна залишилася вдома сама. Жінка повністю поринула у господарство. З ранку в магазин, потім обід готувала, надвечір виходила на лавочку до будинку з сусідками посидіти. Словом намагалася хоч чимось наповнити свій день.
– Катю, може Андрійка з садка заберемо? Всі з онуками, а я все одна та одна… – сказала якось Ніна Петрівна старшій дочці.
– Мамо, а тобі не важко буде? Адже Андрійко непосидючий. За ним око та око потрібне…
– Ні, Катю. Тепер все моє життя у онуках. Може, ви ще одного народите, а там вже й Юля зі Стасом одружаться, теж дітки підуть. Це ж щастя…- відповіла Ніна Петрівна.
На тому й вирішили. Катя порадилася із чоловіком. Хлопчика забрали з дитячого садка з тим розрахунком, що його вихованням та подальшою підготовкою до школи займатиметься бабуся.
…Влітку Юля та Стас зіграли весілля. Хлопець спочатку наполягав на тому, щоб із дружиною жити окремо. І знову в ситуацію негайно втрутилася Ніна Петрівна.
– Стасе, хто тебе тут ображає? Ми ще з покійним чоловіком мріяли, що житимемо великою і дружною сім’єю. А тепер виходить, що ти сам тут жити не хочеш та ще й Юлю забираєш. – плакала Ніна Петрівна.
– Стасе, ну може, й справді? Чого нам зараз витрачатися на орендовану квартиру? Можливо, правда з мамою поживемо. А потім буде видно. – умовляла чоловіка Юля.
Так і вчинили. В одній квартирі стали жити одразу три сім’ї. Тільки ідилія тривала не так довго, як планувалося спочатку.
– Мама, втомилася?! – спитала Катя, помітивши, що мама останнім часом не така, як завжди.
– А ти як думаєш? Якщо я цілий день біля плити стою і вам готую різносоли! Та хай би тільки готувати, ще й дитину на мене примудрилися перекласти! – вигукнула Ніна Петрівна на старшу дочку.
– Мамо, ну ти ж сама просила Андрійка з садка забрати… – здивовано відповіла Катя.
– А ви й раді на матір перекласти! Звісно! Я ж не втомлююся! Ви цілий день на всьому готовому, ці тільки по кіно та кафе гуляють. – гукнула Ніна Петрівна, показавши пальцем на кімнату, де жили Юля і Стас.
На вигуки вийшов Станіслав.
– Ви чого сваритеся, сталося чого? – спитав хлопець, намагаючись з’ясувати причину галасу.
– А я у своїй квартирі! Хочу і сварюся! Це ти тут у гостях! Звичайно, коли все на одну людину звалено, можна й лежати. – вигукнула на зятя Ніна Петрівна.
– Мамо, ти чого? – тепер вже з кімнати вийшла Юля.
– А нічого! Про життя своє хороше розповідаю! – заплакала Ніна Петрівна.
З тих пір сварки в квартирі не вщухали. Катя з чоловіком хотіли Андрійка знову до дитячого садка прилаштувати. Тільки зробити цього не вдалося. Виявилось, що вільних місць уже немає. Подружжя намагалося виходити працювати в різні зміни, щоб займатися із сином. Але іноді все ж таки доводилося звертатися за допомогою до бабусі.
– Мамо, ти сьогодні посидиш із Андрійком? Мене на роботу викликали, і Денис також працює… – спитала Катерина.
– А куди мені подітися? Звичайно, ви всі працюєте, а я маю з дитиною сидіти! Незабаром і ці он народять. Всіх на мене перекладете? – плакала Ніна Петрівна.
– Ніно Петрівно, нікого ми на вас перекладати не будемо! Ми взагалі можемо з’їхати та жити окремо! – втрутився Стас у розмову.
– Ну, звичайно! З’їдете ви! Ви тут всі на готовому живете! – ще дужче сварилася вона.
Ніна Петрівна схопилася за бік.
– Ой, погано мені… Скоро на той світ зведете. Ой, скоро до свого Юрочки вирушу, та це й на краще! Заважати хоч нікому не буду… – стогнала Ніна Петрівна.
– Чого ти лізеш? – накинулася Катя на чоловіка сестри.
– Так ви сваритеся цілими днями! Тут жити неможливо! – на емоціях відповів Стас.
– Ну, так і не живи! Он до своєї мами їдь! – сердито гукнула Катя.
– А може, вам до батьків Дениса переїхати? – накинулася на сестру Юля.
У будинку знову сталася сварка. Ніхто з домочадців нікуди не переїхав, але взаємини зіпсувалися.
…Якось Ніна Петрівна скаржилася сусідкам на лавці.
– От недовго мені тут з вами сидіти залишилося. Не буде мене скоро.
– Ніно, ти що ж таке кажеш? Занедужала? – занепокоїлися жінки.
– Та ні, не занедужала поки що. Діти мене зі світу зживають… – заплакала Ніна Петрівна.
Жінки почали жаліти сусідку.
***
Стас, як і хотів, переглянув на роботі оголошення. В обідню перерву з’їздив, придивився дві орендовані квартири. Одна з них сподобалася більше.
– Юля, я квартиру знайшов. Увечері покажу тобі фотографії. Якщо влаштує, то у вихідні переїжджаємо. – Зателефонував він дружині.
– Стасе, може ми все-таки поквапилися? Ну всі ж так сваряться…
– Ні, Юля, я хочу жити нормально.
Незважаючи на впевненість чоловіка, Юля таки дуже сумнівалася у правильності прийнятого рішення. Вона йшла додому і думала про цю ситуацію.
– Юля, можна тебе на хвилиночку? – гукнула дівчину сусідка Віра Михайлівна.
– Так, здравствуйте! – привітно відповіла дівчина.
– Юля, як же вам не соромно? Мати все життя для вас, а ви!
– Ви про що, Віро Михайлівно? – з непідробним подивом спитала дівчина.
– Юля, не прикидайся безневинною. Мама щодня на лавці плаче. Ви що ж це надумали, матір рідну зі світу зживаєте? Через квартиру? У вас чоловіки в обох такі лоби здорові! Заробіть собі на квартиру і живіть. А матір не смійте ображати! А то я управу на вас знайду! – присоромила Юлю сусідка.
Дівчина прийшла додому, зібрала речі. Вирішили зі Стасом не чекати і цього ж вечора переїхали на орендовану квартиру.
Юля щиро думала, що тепер народу в квартирі поменшає, і там запанує мир. Але не тут було. Через три тижні з квартири поїхали Катерина із чоловіком та Андрійком.
Ніна Петрівна залишилася сама. Зробила генеральне прибирання та почала жити щасливо, а, головне, тихо.
З ранку сходила до магазину. Потім приготувала обід та вечерю. Наступного дня знову хотіла піти до магазину за покупками. Тільки ось що купувати?! Холодильник повний, а приготовленої їжі вистачить ще на тиждень.
Через три місяці Ніна Петрівна пішла у гості до старшої доньки.
– Катю, погарячкувала я. Може повернетесь? За Андрійком сумую щодня. Все згадую, як ми з ним грали та гуляли.
– Ні, мамо. Ми його вже тут у районі в садок влаштували. І школу тут йому знайшли. Ще рік на орендованій поживемо, а потім квартиру в іпотеку візьмемо в цьому ж районі. – відповіла Катя.
Ніна Петрівна навідалась у гості до другої доньки.
– Юля, може, повернетеся… У квартирі без вас порожньо. Андрійка зараз немає, там тихо.
– Мамо, у нас теж скоро дитина буде. Нам батьки Стаса на початковий внесок грошей дали, квартиру ми вже знайшли. – відповіла Юля.
Ніна Петрівна прийшла додому, знехотя пообідала. Однієї і їсти не хочеться.
– Ну що, піду хоч із сусідками побалакаю… – сказала Ніна Петрівна сама собі.
На лавці нікого не було. Щоправда, за кілька хвилин з під’їзду вийшла Віра Михайлівна.
– Віро, сідай, побалакаємо… – запропонувала Ніна Петрівна.
– Та що ти, Ніно, ніколи! За онукою до школи біжу! Потім її до музичної треба відвести. До самого вечора справи! Бувай! – жінка махнула рукою і пішла у своїх справах.
Ніна Петрівна подивилася на порожні вікна своєї квартири. Перед очима спливла картина, як вона мила ці вікна, коли вони тільки отримали квартиру. Юрко порався з меблями, а дівчатка наввиперед намагалися допомогти батькам.
Увечері Ніна та Юра пили чай, і мріяли, як довго та щасливо житимуть у цій квартирі. Як потім тут бігатимуть онуки.
– Місця багато, всім вистачить! – казав тоді Юрко.
На очах Ніни Петрівни навернулися сльози. Все могло бути, як вони мріяли. І нехай чоловіка немає поруч, але мрія жила б. У квартирі бігали онуки, лунав дзвінкий сміх.
– Як же так вийшло? – питала Ніна Петрівна себе.
Жінка заплакала, встала з лавки і тихо побрела до під’їзду.
…Кажуть, що мрії допомагають людям жити. Напевно так воно і є. Ніна Петровна жила, поки поряд жила її мрія – велика та дружна сім’я. Мрія стала реальністю. Тільки от, якщо мріяти про одне, а робити зовсім інше, то і результат буде плачевним, на жаль…
