Іван стояв перед дзеркалом і вже кілька хвилин намагався зав’язати краватку, але все одно в нього виходила якась нісенітниця.
– Та що це таке, – подумав він, але тут же посміхнувся.
Нічого, сьогодні він повернеться в цю квартиру одруженим чоловіком, і його Христина сама щодня завʼязуватиме йому краватку.
Іван глянув на сімейний портрет, звідки на нього дивилися покійні батьки і сумно посміхнувся.
Як шкода, що вони не дожили до такого щасливого дня…
– Ти чого біля дзеркала крутишся? – підійшов друг Івана Микола. – Досі не готовий? Іди сюди, я тобі поможу.
І поки Микола спритно завʼязував краватку, Іван приніс два келихи з холодним лимонадом.
– Тримай свою краватку! – сказав Микола.
– Спасибі, виручив, так виручив! Якби не ти, не знаю, що я зараз робив би…
– Ти тільки не ображайся, але я думаю, ти дуже поспішив зі своїм рішенням про весілля… – раптом сказав Микола.
– Чому?! – здивувався Іван. – Я думаю це нормально, коли дві люблячі людини вирішують одружитися.
– Ну так, ну так…
Здавалося, Микола знав те, про що Іван не здогадувався, а друг не знав, як йому сказати, щоб той не образився.
Він сам одразу зрозумів хто така Христина, дівчина йому з першого разу здалася підозрілою, а недавній випадок і зовсім поставив усі крапки над «ї».
Ось тільки розповісти Іванові про це він не міг, переживав, що той йому не повірить, а ще гірше звинуватить у тому, що він із ревнощів хоче зіпсувати їхнє весілля.
Іван з Миколою дружили з дитинства, разом навчалися, разом працювали, навіть відпочивали теж разом. Микола перший побачив красуню Христину, яка відпочивала на пляжі разом із подругами.
Він запропонував їм приєднатися до їх невеликої чоловічої компанії і дівчата дружно погодилися, а згодом він дізнався, що Христина та його друг Іван стали зустрічатися.
Нічого не вдієш, не буде ж він сваритися зі своїм найкращим другом через дівчину, тим більше, що між ними нічого не було, й Іван зовсім не здогадувався про почуття Миколи.
Не думав Микола, що банальне пляжне знайомство обернеться для його друга серйозним. А цей парубоцький вечір, хай йому грець, адже це Микола вирішив зробити другу сюрприз у вигляді величезного торта з дівчиною, яка вилазила з нього… І що зрештою? Він дізнався таємницю, про яку зовсім не повинен був дізнатися, і тепер не знав, як вчинити…
– Ти про що замислився?
– Та, так… Христина не дзвонила?
– Ні, вона вже третій день поза зоною доступу. Як поїхала з подружками гуляти, так і тиша.
– Зрозуміло…
– Ні, мені здається, що ти щось приховуєш.
– Тобі здалося, мені просто шкода, що я втрачаю такого друга, як ти.
– Ти чого! Моє весілля ніяк не позначиться на нашій дружбі, а коли і ти одружишся, то ми будемо дружити сім’ями.
Микола неохоче посміхнувся, він не хотів засмучувати друга в такий важливий для нього день, хоч і знав, що цей шлюб навряд чи виявиться для нього довгим і щасливим. Нарешті задзвонив телефон, і Іван, відповівши на дзвінок, вийшов в іншу кімнату.
– Христино, як так можна! Ти зникла на три дні, могла б хоч попередити, я хвилювався все-таки.
– Не починай, ти прямо, як моя мама. Ми з дівчатами просто вирішили відпочити наостанок, коли тепер буде така можливість… Ти скоро за мною заїдеш? Я вже майже готова.
– Через пів години я виїжджаю.
– Добре, я вже буду готова до цього часу.
Ось і все, ще якісь пару годин, і він стане одруженим чоловіком. Іван оцінюючим поглядом глянув у дзеркало і навіщось поправив ідеально зав’язану краватку.
– Ну, як я виглядаю? – запитав він друга.
– Дуже добре, думаю, Христина буде в захваті.
…Іван закоханими очима дивився на Христину, яка виглядала просто дивовижно. Облягаюче плаття з тонкого мережива, ніжна, як хмарка, фата і високі туфлі на шпильках робили її схожою на дівчину, що зійшла з обкладинки дорогих журналів.
– Яка ж ти в мене красуня!
Дівчина усміхнулася і витонченим рухом руки, підправила фату. Вона з нетерпінням чекала, коли вони нарешті приїдуть в ЗАГС, і звідти вже вийдуть чоловіком і дружиною.
– А не можна швидше?
Іван подивився на наречену, яка дуже нервувала, і підбадьорливо посміхнувся їй. Бурхливий потік машин ніс їх вперед, але незважаючи на це, йому теж здавалося, що вони їдуть повільно.
Раптом з однієї з машин, хтось випустив великого собачку і поїхав щвидко геть…
– Зупиніть машину!
– Іване, ти куди?! Нащо тобі цей пес! Ми запізнюємось!
Але Іван уже не чув її, він підбіг до собачки, взяв його на руки. Той був наляканий, і жалібно скавучав.
– Нічого, потерпи, мій маленький, я допоможу тобі…
Собачка подивився на Івана, і ніби зрозумів, про що йде мова, притих. І лише зрідка, час від часу тихенько скавучав.
– Розвертаємось. Ми їдемо у ветклініку.
– Ти взагалі, чи що?! Ми ж на реєстрацію запізнимося!
– Нічого страшного, ти не бачиш собачці погано. Якщо не ми, то хто їй допоможе?
– Яка нам різниця! Це не наш! Кинь його і поїхали.
– Я так не можу, я просто зобов’язаний їй допомогти. Я обіцяв…
– Обіцяв? Кому? А ти не забув,що обіцяв на мені одружитися? Я не дозволю, щоб ця безводна зіпсувала наше весілля! Більше того, я не хочу, щоб вона їхала з нами в одній машині! Я не хочу запаху!
– Добре, тоді ти їдь у ЗАГС, а я візьму таксі і поїду у клініку.
– Ти кидаєш мене? Я без тебе нікуди не поїду!
– Я відвезу собачку і приїду. Миколо, побудь з Христиною.
Христина від злості стиснула кулачки. Як він взагалі посмів проміняти її на якусь собачку!
– Впізнаю друга! – сказав Микола. – Не здивуюся, якщо він приведе цього песика до хати.
– Ніколи в житті! – вигукнула Христина.
– Його цим не зупинити, ти й сама все бачила.
– Дякую, що не розповів Іванові…
– Я думаю, ти сама маєш це зробити, так було б чесніше.
– Ні я не можу. Я перевернула цю сторінку свого життя, а якщо Іван про все дізнається, він все одно мене не зрозуміє, ти ж знаєш, який він правильний.
Микола справді знав, що Іван своїх слів на вітер не кидає, і якщо він сказав, він обов’язково це зробить.
Він був чесний з усіма, і вимагав такої самої чесності від усіх. Ось тільки, як він зустрічаючись із Христиною, не здогадувався про те, чим вона займається, це залишалося для Миколи великим секретом.
Або Христина вміло приховувала свою професію, або його друг був дуже довірливий, хоча він і сам ні про що не здогадувався, поки не прийшов у той клуб, щоб замовити торт на парубоцький вечір і не побачив там Христину.
Тим часом Христина ходила по залі реєстрації шлюбу з кута в куток. Як він взагалі насмілився проміняти її на оце? Та заради неї стільки чоловіків обіцяли кинути своїх дружин, щоб одружитися з нею, та їй таке пропонували, що Іванові й не снилося! Дзвінкий голос реєстраторки відволік її від внутрішнього монологу.
– Дівчино, ваш наречений точно приїде?
– Так, так, я зараз йому подзвоню…
– Не варто. Іван сказав, що собачці роблять процедури, і він пробуде там, доки все не з’ясується.
– Так, щоб йому добре було! Він взагалі у своєму розумі? Він що думає, що я терпітиму всі його витівки? Дзвони йому, і нехай він приїжджає сюди негайно, або між нами все скінчено!
– Ось телефон, скажи йому це сама.
Якось додзвонившись до нареченого, Христина одразу ж почала галасувати, плакала, а потім вона раптово замовкла, і подивившись на всіх, промовила:
– Весілля не буде… Він проміняв мене на песика…
А Іван не планував нікого міняти, просто він справді дуже переживав за собачку, який, як з’ясувалося, був німецькою вівчаркою.
У клініці його зустріла дівчина-лікарка, яка оглянула собачку, і одразу взяла її на процедури. І ось тепер він ходив коридором, то назад, то вперед, ніби там, на столі лежав не звичайний собачка, а його близька людина.
Іван не був надто сентиментальним, але він пам’ятав, як давним-давно його врятував великий песик. Йому тоді було років шість-сім, коли він відпочивав у бабусі на селі.
Вони часто бігали з друзями до річки, де всі купалися, а він спостерігав здалеку. От і цього разу всі пішли купатися на річку, а Іван просто ходив крутим берегом, і з тугою дивився на хлопчаків, які спритно стрибали у воду.
Хтось із дітей жартома його підштовхнув, і Іван одразу ж опинився у воді. Діти розбіглися і якби не сусідський песик, який витяг його, то його давно вже не було б…
Тепер він просто повинен був урятувати собачку, так як колись незнайомий песик врятував його…
– Ну, що ж, ваш песик буде жити. Все пройшло успішно, ми його поспостерігаємо, і якщо все буде добре, максимум через два-три тижні відпустимо додому. До речі, як звуть песика?
– Не знаю…
– Хіба це не ваша собачка?
– Не моя, але тепер здається, що моя.
Іван розповів лікарці, що сталося дорогою до ЗАГСу: і як він мав одружитися, і як знайшов собачку, і що його весілля тепер зіпсовано.
– Нічого страшного, біжіть, ви ще встигнете у ЗАГС.
– Не хочу, думаю, я дуже поспішив із цим рішенням. Ми з Христиною зовсім різні люди.
– Хочете побачити собачку?
– Так, якщо можна.
Песик спокійно спав, й Іванові навіть здалося, що він усміхався.
От і добре, головне він встиг, і собачка живий, а з одруженням він ще встигне, головне знову не помилитися.
– Де я можу оплатити все?
– Підійдіть до стійки реєстрації, там вам докладно пояснять.
– Дякую вам, лікарю.
– Це вам дякую, що не проїхали повз.
Тепер щодня після роботи Іван заїжджав у клініку, щоб відвідати песика, і заразом поспілкуватися з лікаркою.
Зважаючи на все, дівчина йому дуже сподобалася, і він щоразу поспішав у клініку, наче на побачення. Він з сумом чекав того дня, коли в нього більше не буде приводу сюди приїжджати, і він більше не зможе побачити Василину, до якої вже звик за цей час, та й Василині дуже сподобався Іван, який пожертвував своїм весіллям заради порятунку чужого песика. Зараз на таке мало хто піде.
– Іване, можете забрати собачку, ось докладна інструкція з її догляду, а це список ліків. Купуйте в аптеці і давайте двічі на день.
Іван привіз песика додому, де все вже було готове до його приїзду: м’яка підстилка, миски для їжі та води, іграшки й корм.
Песик несміливо пройшов всередину квартири, обнюхав усе, і вирішивши, що його нічого не турбуватиме, ліг на своє законне місце.
– Привіт друже! – зайшов у квартиру Микола. – У тебе двері не зачинені!
– Тс-с-с! Ти мені собачку розбудиш.
– Все-таки забрав до себе?
– Ага.
– Христина не дзвонила?
– Ні, думаю, вона теж зрозуміла, що нам з нею не по дорозі.
– Мабуть… Що тепер робитимеш?
– Хочу зробити пропозицію Василині.
– Я щось пропустив?! Хто ця дівчина?
– Це лікарка, яка лікувала песика.
– А ти не поспішаєш?
– Таку дівчину я просто не можу втратити. Не зроблю пропозицію я, це зробить хтось інший.
Іван і Василина одружилися, а їхній песик став для них справжнім сімейним талісманом.
Але найбільше їх розчулювало, як той доглядав їхнього маленького синочка, і коли той плакав, песик лапкою похитував його колиску…
…Ось так один випадок перевернув все з ніг на голову, і хтось завдяки цьому знайшов новий дім, а хтось кохання всього свого життя…
