Життєві історії

Ксенія закінчувала роботу, коли в кабінет зайшов її знайомий Іван. – Доброго дня, а я до вас! – весело сказав чоловік. – Серце в мене не на місці, так і стрибає, коли вас бачу! – Звідки ти тут? – здивувалася Ксенія. – Та просто проїздом, – відповів Іван. – Так, просто захотілося побачити тебе… А ще я маю одну пропозицію… Вони разом вийшли на вулицю. – Може проїдемося? – запитав він і вказав на свою машину. – Чесно кажучи, я дуже втомилася і хочу їсти, – відповіла Ксенія. – А я ж так і знав! – вигукнув Іван. Він відкрив дверцята в машині і Ксенія ахнула від побаченого

Ксенія повернулася у рідні краї після розлучення з чоловіком. З Олегом вона прожила майже сім років, дітей у них не було.

Олег дітей не хотів.

– Які діти, Ксеніє? Терпіти не можу я цих малих і крикливих. Збав мене від цього.

– Олеже, а для чого тоді ти одружився? Сім’я – це батьки і діти, ну чи хоча б одна дитина. Коли я за тебе виходила заміж, ти про це мовчав. А тепер проти. А я хочу вже народити. Втомилася тебе переконувати в цьому. Більше не буду з тобою на ту тему розмовляти, народжу і все.

– Ну якщо народиш, тоді підеш звідси разом зі своєю дитиною, – різко відповів Олег.

Ксенія працювала у поліклініці. Олег пішов у бізнес. З допомогою свого багатого батька відкрив приватну клініку, але дружину туди не запрошував на роботу. Там у нього вистачало молодих і гарненьких працівниць.

Жили молоді у квартирі Олега – теж його батько постарався. Він купив хорошу квартиру й обставив стильними меблями. Олег вважав, що його дружині пощастило, коли вона вийшла за нього заміж.

– Дітей їй хочеться, живе собі на втіху, чого ще не вистачає?! – не розумів він, скаржачись батькові, а той, звичайно, був на боці сина.
Після останньої розмови з чоловіком, Ксенія нарешті чітко зрозуміла – треба розлучатися і йти від Олега. Не розуміють вони один одного. Їй хочеться справжню родину з дітьми, а не таку – чоловік окремо, додому приїжджає переночувати, а інколи і не приїжджає. Дружина окремо сама по собі. Вони й у відпустку окремо їздили.

Ксенія зателефонувала матері:

– Матусю, я скоро приїду додому назавжди.

– А як же ж Олежик? – запитала здивовано мати, бо ж дочка ніколи не скаржилася на чоловіка.

– Я з Олегом розлучаюся. Через тиждень буду вдома. Готуй мені кімнату.

Батьки Ксенії жили у своєму будинку. Її батько Петро Степанович давно збудував його своїми руками. У них був ще старший син. Той жив із сім’єю далеко.

– Петре, щось Ксенія зовсім не засмучена. Каже, що з Олегом розлучилася, приїжджає додому. Розлучення з чоловіком – це ж не радість. А їй хоч би що! Ніколи вона нічого поганого нам не говорила про нього.

– Ти маєш розуміти, що Ксенія – не маленька дівчинка і знає, що й до чого. Якщо вона розлучилася з чоловіком, то вже значить її допекло все. Вона терпляча у нас. Приїде, дізнаємося все, потерпи, – як завжди розважливо і спокійно говорив батько.

– Привіт, тату, мамо, – зайшла задоволена й радісна Ксенія у хату. – Як же ж я скучила за вами! Нарешті, я вдома!

– Привіт, доню, проходь швидше. Зараз обідати будемо, заметушилася мати.

За обідом про зятя батьки не питали. Сама розповість, коли захоче, вирішили вони.

– Доню, а ти відпочинеш, або одразу ж за роботу візьмешся, – спитав Петро Степанович.

– Звичайно, за роботу, – відповіла дочка

– Ну, я так і підозрював, – добродушно відповів батько. – Могла б і відпочити вдома.

– Тату, ну я ж вся в тебе. Ти відпустку свою не можеш досидіти вдома, а мені кажеш. Ні, піду завтра у поліклініку.

– Ну що ж, удачі. Там головний лікар Тарас Іванович – мій знайомий, якщо що, дзвони, допоможу, подзвоню йому, – пообіцяв батько.

– Гаразд тату. Але я думаю лікарі там завжди потрібні, – впевнено відповіла Ксенія.

Мати задоволено слухала чоловіка і дочку.

На ранок Ксенія вийшла з дому.

– Як добре вдома, – вдихала вона повітря. – До поліклініки недалеко, добре, що не їздитиму на транспорті, ходитиму пішки туди й назад.

– Доброго ранку, Тарасе Івановичу, – привіталася Ксенія, заходячи в кабінет головного лікаря.

А той виявляється її чекав.

Все-таки не витримав Петро Степанович і подзвонив своєму знайомому, що до нього прийде його дочка.

– Добре, заходьте, Ксенія Петрівно, – добродушно відповів він.

– Проходьте, сідайте, я в курсі, що ви приїхали. А нам якраз лікар дуже потрібний. Так що не буду вас довго затримувати, можете вирушати, оформлятися і братися до роботи. Ваш кабінет давно готовий.

Ксенія працювала вже три місяці, коли до неї на прийом прийшов якийсь молодий чоловік. Як тільки він зайшов, медсестра Віра Сергіївна скочила і сказала:

– Здрастуйте, Іване Степановичу, проходьте.

Ксенія його не знала.

– Що вас турбує? – запитала вона.

– Щось серце мені про себе нагадує, з чого це? – сказав він, сідаючи.

Ксенія послухала його, про всяк випадок виписала пігулки, правда нічого серйозного не виявила.

– З вами все гаразд, ось пігулки, можна пропити для профілактики, – сказала вона серйозно, а Іван Степанович посміхнувся.

– Я так і знав, Ксеніє Петрівно. Я знав, що зі мною все гаразд, – сказав він. – Дякую, вибачте, що забрав ваш час.

Ксенія так і не зрозуміла нічого, а досвідчена й літня медсестра Віра Сергіївна сказала:

– Хм, серце в нього. Та просто ви йому сподобалися, а як підійти не знав! Це Іван Степанович, наш місцевий депутат, до речі, дуже хороший депутат. Не як усі інші. Ми його називаємо народним депутатом. Завжди всім допомагає, – вона засміялася. – Бач, хитрий, серце в нього. До речі, він неодружений, років п’ять розлучений.

Минуло три дні і Ксенія, повертаючись додому, побачила, як біля неї зупинилася машина. З неї вискочив Іван Степанович.

– Здрастуйте, Ксеніє Петрівно. Як ваші справи? З роботи?

– Здрастуйте, так, з роботи.

– А ви не складете мені компанію повечеряти у кафе. Ні-ні, тут нічого такого, я просто так по-дружньому, – поспішив виправдатися він.

– А що, можу й скласти компанію, – просто відповіла вона.

У кафе було затишно й тихо, вони сиділи в дальньому кутку, розмовляли. Ксенія спіймала себе на думці, що вона все розповідає йому про своє життя, про розлучення, про роботу.

Іван уважно слухав, і про себе теж дещо розповів. З дружиною розлучився майже п’ять років тому, вона була не місцева, поїхала до себе на батьківщину, покликав її колишній однокласник, перше кохання. Дітей вони не мали. Вона швидко зібралася і поїхала. А тепер коли дізналася, що він депутатом став, то проситься назад.

– Що минуло, те минуло, – посміхався він.

…Ці двоє знайшли один одного. Так просто і спокійно їм було поруч. Іван не був наполегливим і нав’язливим. Розумів, що Ксенія теж пережила розлучення.

…Якось Ксенія закінчувала прийом, коли в кабінет зайшов Іван після останнього пацієнта.

– Доброго дня, а я на прийом, – весело сказав він. – Серце знову прихопило, так і стрибає, коли вас бачу!

Усі вже знали у місті, що молодий депутат зустрічається з лікаркою. Віра Сергіївна теж була в курсі.

– Ну, я побігла, – сказала вона і вийшла з кабінету.

– Звідки ти тут?

– Та просто проїздом. Так захотілося побачити тебе, а ще я з пропозицією.

Вони вийшли з поліклініки.

– Може проїдемося? – спитав він.

– Чесно кажучи, я втомилася і хочу їсти, – сказала Ксенія.

– А я так і знав! – він відкрив дверцята в машині і Ксенія ахнула від побаченого.

На задньому сидінні стояв кошик для пікніка і пакет з напоями.

– Ось усе, що потрібно для вечері.

Ксенія погодилася. Вони їхали лісовою вибоїстою дорогою. Дорога привела до лісового озера. Зупинилися. Іван дістав із багажника складаний стіл і два стільці. Ксенія виймала з кошика продукти.

– О-о-о, у нас тут бенкет на весь світ! – оглядала вона нарізки, сир, фрукти.

– Так, я розумію, що після роботи хочеться перекусити, та ще й на свіжому повітрі, – сказав Іван.

Він налив собі і Ксенії соку, запропонував ігристого, але вона відмовилася. Вони дивилися на гарний захід сонця. Було дуже романтично.

– Як добре, – тихо сказала вона,

– Ксеніє, виходь за мене заміж! – раптом видав чоловік.

А вона зненацька замовкла.

– Як, отак зразу?! Ну, я знаю, що наше щастя не за горами, але так швидко…

– Чому ж зразу? Ти головне погоджуйся, а потім вже весілля із запрошеними рідними та друзями влаштуємо, – посміхався Іван. – Я чекаю!

– Доведеться погодитися, – засміялася вона. – Бач який хитрий, такий романтичний вечір влаштував, хто ж встоїть?

– Ксеніє, я дуже радий, що ти погодилася. Щиро кажучи, я переживав. А давай на вихідні поїдемо на екскурсію у сусіднє місто. Там дуже гарно.

– А давай, – сміялася радісно Ксенія.

Весілля було багатолюдне, в ресторані. Наречена була дуже гарна, а наречений дуже серйозний і симпатичний.

– Слава тобі, Господи, – шепотіла мати Ксенії. – Нарешті наша донька щаслива…

Вам також має сподобатись...

Оля повернулася додому пізно. Зайшла на кухню. За столом сиділа її мама та чоловік матері Віталій. – Мамо, що сталося? – захвилювалася донька, побачивши, що мама вся в сльозах. Мама не відповідала. – Віталій! Ти що, все їй розповів? – вигукнула до материного чоловіка Оля. – Так! Я не міг далі обманювати твою маму, – тихо промовив Віталій. – Мамо, вибач, я не знаю, як так вийшло, – Оля кинулася до матері. – Як ви могли?! – тільки й сказала мама, сумно подивившись на доньку заплаканими очима

Катя з чоловіком Євгеном вирішили якийсь час пожити в його батьків. Дівчина зазирнула в холодильник і взялася готувати вечерю. Продуктів у свекрухи було мало. Через сорок хвилин запіканка з макаронів і фаршу була готова. Щойно Катя дістала її з духовки, як пришов Євген і його батько. – А що це в нас пахне? – принюхався свекор. – Здрастуйте, Іване Петровичу, – вийшла з кухні Катя. – Я вечерю приготувала. – Привіт, Катерино, ну зараз оцінимо! Іринко, виходь! – гукнув він дружину. – Подивимося, чим нас нова господиня годуватиме, – Ірина Анатоліївна зайшла на кухню. Вона глянула на стіл і руками сплеснула від побаченого

Поліна прийшла додому пізно. Вона зайшла на подвірʼя й одразу зрозуміла – у них гості! З хати чулась гучна розмова. – І хто ж це так пізно до нас вирішив навідатися? – здивовано подумала Поліна й нерішуче зайшла в хату. – А от наша Полінка прийшла, – зустріла її на порозі мати. Поліна глянула, а за столом їхній сусід Павло сидить із сином. Чай пʼє… Вона привіталася. – Сідай, Поліно, – сказала мати. – Чаю попий, і з Павлом поговоріть. Він до тебе має важливу розмову, дочко… – Яку ще розмову? – Поліна стояла й не розуміла, що відбувається

Петро з Ганною сиділи на кухні й вечеряли. – Ох, Ганнусю, які ж смачні голубчики ти накрутила! – нахвалював дружину Петро. – Так і тануть у роті! Ой, я ж мав тобі дещо сказати. У нас поживе Кариночка. І вона, до речі, теж голубці любить… – А хто така Кариночка, Петре?! – ахнула Ганна. – Я щось жінок із таким ім’ям серед твоїх родичок не пригадую. Хто ця жінка, Петре? Поясни мені, будь ласка! – Карина – це моя колишня дружина! – Колишня?! І що вона тут забула?! – Ганна дивилася на чоловіка і не вірила своїм вухам