Життєві історії

Лариса повернулася додому і одразу зайшла в кімнату до чоловіка. – Андрію, у мене для тебе новина! – радісно сказала дружина.  – Яка ще новина? – спитав, посміхаючись, чоловік. – Я завтра виходжу на роботу! – Лариса сіла поряд біля чоловіка. – На яку ще роботу? Ти ж нічого не вмієш! – раптом додав Андрій. – А це нехай буде для тебе сюрпризом! – Ларисі навіть стало образливо від слів чоловіка. – Що ж це за робота, яка стане для мене «сюрпризом»? – здивувався чоловік. Але Андрій навіть уявити не міг, яку роботу знайшла його дружина

Чоловік з насмішкою тягнув слова:

— Та ти жодного дня не працювала у своєму житті. Трудового стажу немає, тобі сорок вісім років, хто тебе на роботу візьме? Якщо тільки підлогу мити.

Лариса навіть образилася.

Андрій лежав на дивані із загіпсованою ногою і дивився телевізор. З роботою в нього завжди ладналося, ні дня не сидів вдома, а тут звільнився, чекав, коли добре місце звільнитися, і на тобі… сталася біда.

Так вийшло, що коли Андрій із Ларисою одружилися, його взяли на роботу на кар’єрний самоскид, платили завжди добре. Спочатку батько його працював на цьому самоскиді, а потім і Андрій отримав права з категорією і пішов працювати з батьком позмінно. Сім’я ні чого не потребувала, Андрій був господарським, сам і дачу поставив з батьком і оздобленням займався, та й у квартирі все, куди не подивися, все його рук справа.

А Лариса займалася побутом, дітьми. Першим народився син Семен, потім через п’ять років дві доньки Оленка та Катя. І про вихід на роботу навіть не йшлося. Діти росли, гуртки, додаткова освіта. Дівчат одних відпускати мама переживала, і Лариса все з ними скрізь ходила. Вистачало часу на все: і на прибирання, і на прання, на смачні обіди, і на виховання та навчання дітей, влітку — дача, закрутки. На таку велику родину потрібно було багато закруток, і Лариса все встигала.

Гроші батьки відкладали, купували житло, щоб коли діти виросли, не було у них проблем зі своїм кутом. Кожному вдалося по однокімнатній в новобудові взяти. І розлетілися діти, хто куди, виросли.

Лариса бігала навколо чоловіка, метушилася, догоджала, а коли грошова подушка здулася і Лариса засмутилася, задумалася. Не у дітей просити ж допомоги. Самі молоді ж ще.

Син раз на тиждень приїжджав, допомагав із покупками, дещо з доставкою Лариса замовляла. А в іншому…

— Хіба я не вмію нічого? — здалося, що Лариса сама себе питала, а не чоловіка запитувала.

– Ні, Ларасо, ти серйозно?

– Серйозно, Андрійку. Ну, ще місяць, ну два, а потім що? На огляді сказали, що може тобі довго лежати доведеться. Та й відновлювальний період довгий.

Чоловік розсміявся, очі його заблищали, зволожилися. Лариса розуміла, що сердився він не на неї, на себе, що так сталося, але прямо не говорив.

— Завтра до центру зайнятості піду, може, що запропонують.

— Сходи, сходи…

Лариса пішла на кухню.

Що вона могла запропонувати чоловікові — тільки таку допомогу. Розуміла, що без її підтримки буде складно. Про всяк випадок зателефонувала синові і сказала, що, можливо, потрібні будуть гроші, попередила, щоб відклав. Син відповів, щоб не хвилювалася, і щомісяця виділяв гарну суму.

У центрі зайнятості було пусто. На вході “дівчина” поважного віку повідомила, що зараз обід, приходьте за годину.

Лариса вийшла і озирнулася. У цій частині району вона була рідко. Та й у подібні організації ніколи не заходила. Через вулицю виднівся парк. Лариса пройшла до пішохідних доріжок, побачила невеликий павільйон із продуктами та, прогулявшись, зайшла туди. У магазині був чудовий вибір м’яса та субпродуктів, відмовитися від покупки було неможливо.

Повернувшись до будівлі центру зайнятості, Лариса здивувалася. На ганку стояло кілька людей, і в приміщенні було вже багато народу.

Лариса зітхала у довгій черзі, заглядала в пакет із м’ясом і знову зітхала. Вона хотіла вже піти, оскільки черга рухалася дуже повільно, але відкрили для прийому другий кабінет, і за хвилин сорок підійшла черга Лариси.

Вона сіла перед повненькою жінкою приблизно її віку в окулярах і дістала усі документи.

– А трудова? – Запитала вона, перебираючи папери.

– У мене її немає.

– Неофіційно працювали?

– Можна і так сказати.

– Гаразд. А чим займалися?

Лариса знизала плечима:

— Я вдома, дітьми займалася, чоловік працював.

— А ось воно що. Зрозуміло, значить, нічого не вмієте.

Знову ці неприємні слова. Лариса навіть скривилася, наче проковтнула часточку лимона.

— Знаєте, на облік я вас поставлю, але зараз навіть бабусь доглядати в мене черга з тих, хто має освіту і досвід. Мені просто запропонувати вам нічого. Є варіанти здобути нову спеціальність, навчають безкоштовно, наприклад, на перукаря.

— Ой, ні, я не хочу на перукаря, ще не так підстрижу.

– Ясно. Тоді, коли все заповнили, до побачення.

Лариса встала і пішла.

– Ну що, завтра на роботу? — спитав, посміхаючись, чоловік, коли Лариса зайшла.

– Так. Сказали завтра виходити.

— І ким тебе беруть скільки зарплата?

— Помічницею, там же… у центрі… зарплата мінімалка, — вигадала на ходу дружина.

— Ти мені тільки їжі приготуй, щоб завтра не бігав по кухні.

– Добре, – відповіла Лариса і пройшла на кухню, поклавши пакет на стіл.

Її було сумно та соромно одночасно. Сумно від своєї безпорадності та соромно, що дала чоловікові надію.

Вона приготувала вечерю з розрахунком, щоб вистачило на завтра, погодувала чоловіка, помила посуд і пішла спати.

Вранці, коли ще не було восьми, Лариса взяла сумку, поклала в неї бутерброд і пішла.

Вона йшла звичним розміреним кроком, просто йшла, куди вели ноги. Люди обганяли її, встрибували в автобус на зупинці, вели дітей до дитячого садка, поспішали… поспішали…

Лариса згадала себе. Вона теж так, бувало, запізнювалася з дівчатами у секції. Усміхнулася. Дійшла до центру зайнятості і сіла на лавку перед ганком.

Незабаром до міста мала прийти весна.

“Треба буде займатися дачею”, – Лариса вже уявляла, як поїде відпочивати, заплющила очі.

— Ось що за люди, якщо немає диплому, то що працювати неможна? У вас є диплом?

Лариса розплющила очі і подивилася ліворуч, звідки долинав жіночий голос. Поруч сиділа жінка, років тридцяти, скромно одягнена, з потертим рюкзаком та яскраво-рожевою помадою на обвітрених губах.

— Ви також тут були? — не дочекавшись відповіді, запитала жінка і кивнула у бік центру зайнятості.

– Була.

– Що сказали?

— Сказали йти вчитися на перукаря. А я переживаю.

— А мене навіть не вислухали, не стали розмовляти.

— А до того де ви працювали?

— Я й зараз там працюю, отут у кафе, тут на розі. Але платять замало, мені навіть на житло не вистачає.

– А ви ким працювали?

— А я сиділа вдома.

– А до цього ким?

— Я весь час вдома сиділа, як школу закінчила, вийшла заміж, і народила майже відразу. Чоловік забезпечував, я не думала про роботу.

– Пощастило.

— Так, — Лариса хмикнула.

— Якщо вдома сиділи з дітьми, то в няні можна, або там готувати обіди, у вас досвід ого-го який. А я… ні дітей, та й готування не люблю…

Лариса розуміючи простягла:

– Тааак.

Сидіти на лавці було холодно. Лариса попрощалася і пішла до парку, потім знову зайшла до м’ясного павільйону і… пішла додому.

По дорозі назад їй зустрілася знайома. Розговорилися.

— Та з центру зайнятості йду, робота потрібна, думала, запропонують що.

— Слухай, Ларисо, а не хочеш внучку мою до школи поводити, забирає її батько ввечері, а вдень нема кому. У мене відпустка закінчилася. Заплачу, звісно.

Лариса, навіть не роздумуючи, погодилася.

— На пляшку молока на день собі заробила, — весело подумала жінка, коли мати дівчинки озвучила ціну за послугу.

За місяць дочка знайомої запросила Ларису на розмову:

— Ви Вірочку не тільки ведете до школи, ви з нею спілкуєтеся, вона мені вашу розмову про ляльки передала, а до того розповіла, що ви рахувати її навчили.

Лариса зніяковіла.

— Якщо це зайве…

— Ні, що ви, Ларисо Іванівно. Я навпаки хочу запропонувати вам, якщо є час, додатково займатися з дочкою. За плату, зрозуміло.

***

Швидко настала весна, потім літо. Лариса з чоловіком перебралися на дачу, щоби заготовити на зиму зробити. А наприкінці липня пролунав телефонний дзвінок. Вже три мами хотіли взяти Ларису Іванівну до себе в помічниці: де з уроками дітям допомогти, де довести, відвести. Хороші рекомендації їй мати Вірочки дала.

І тут Лариса не відмовила. Склала графік так, щоб на все часу вистачало. Діти, до яких треба було ходити, жили недалеко. Три прекрасні дівчинки та Вірочка. Заробляти Лариса почала непогані гроші. Чоловік, звичайно, посміювався, але хліб з маслом, та бутерброд із ковбасою, на які заробляла дружина мовчки їв.

Навесні Андрій вийшов на роботу і запропонував Ларисі згорнути свою діяльність. Вона лише посміялася.

“Покликання у мене з’явилося, цінують мене. Як тут кинути все?”

Так і брала Лариса дітей водити, вивчати, подобалося їй це. Та й копієчка своя завжди була. Тільки коли вже свої онуки народилися, вона почала ними займатися, виховувати.

Вам також має сподобатись...

Антоніна мила посуд на кухні, коли в двері подзвонили. На порозі стояла сусідка Галя. – Ніно, можеш цибулину позичити? – запитала вона. – Звісно, – відповіла Ніна, пішла на кухню і швидко повернулася з цибулиною в руках. – Бачила твій син Ігор якусь кралю собі знайшов, – раптом сказала Галя. – Ти що, її бачила? Де бачила? – здивувалася Ніна. – Та ось щойно, біля будинку, – пояснила сусідка. – І яка вона? – запитала Ніна. – А ти сама подивись! Вони біля підʼїзду стоять, – єхидно посміхнулася Галина. Ніна швидко підбігла до вікна на кухні, глянула вниз і застигла від побаченого

Тарас дістав з холодильника упаковку яєць. Він хотів приготувати яєчню. Але не встиг чоловік поставити сковорідку на плиту, як раптом пролунав дзвінок у двері. – Тільки б не тітка Ганна, – подумав Тарас, і пішов відкривати. На його подив, за дверима стояла не сусідка, тітка Ганна, а незнайома молода жінка. – Здрастуйте, – сказала гостя. – Вибачте, що турбую, мене звуть Ольга. Я винаймаю кімнату в Ганни Віталіївни. Вона сказала, щоб я терміново бігла до вас! – До мене? – здивувався Тарас. – І чого це до мене бігти? Чоловік здивовано дивився на жінку, не розуміючи, що відбувається

Сергій приїхав із заробітків, щоб відвідати доньку. Вона жила з матірʼю і вітчимом. Двері йому відкрила Христинка. – Привіт, доню, – сказав він. – Ти чого така сумна? Чому не в садочку? – Мене не було кому відвести, – сказала дівчинка. Сергій зайшов у коридор і ахнув. В квартирі було неприбрано, на кухні була купа брудного посуду, а вітчим лежав на дивані і дивився телевізор. Такого Сергій вже не стерпів

У Миколи оселилася сестра його тещі, Вікторія Федорівна. Її син не хотів жити з матірʼю, і Микола з дружиною вирішили прихистити стареньку. – Миколо, нам треба обговорити одне питання, – якось підійшла до зятя своєї сестри Вікторія Федорівна. – Це стосується мого сина Петра. Микола скривився, Петра він не любив і чути про нього не хотів. Але вигляд у Вікторії Федорівни був дуже таємничий. – Миколо, у мене дещо є… З цими словами Вікторія Федорівна полізла в свою валізу, дістала якийсь згорток і простягнула Миколі. Чоловік здивовано розгорнув його і остовпів від побаченого