Життєві історії

Ліда провела чоловіка у відрядження, прибирала в квартирі. – І чим зайнятися далі? – думала вона. – Подзвоню до Віки, можливо захоче в кафе сходити! Ліда набрала номер подруги. – Привіт, Вікторія! Як дивишся на те, щоб випити чашечку кави? – запропонувала вона. – Вибач, Лідо, я занедужала, – сумно відповіла подруга. – Зрозуміло. Відпочивай…, – додала Ліда і закінчила виклик. Раптом, Ліді на думку спала, геніальна ідея – відвідати Віку. Жінка швидко зібралася, зайшла в магазин, купила гостинці, та вирушила до Вікторії. Ліда піднялася до квартири подруги, подзвонила у двері, двері відкрилися і…Ліда заціпеніла від побаченої картини

Ліда подивилася на екран телефону — тільки сім годин ранку.

– І навіщо я так рано встала у суботу?! Нічого робити, сумку чоловікові ще вчора зібрала…,- подумала Ліда про себе, і навіть хотіла знову забратися під затишну ковдру, але раптом…

Раптом знову накотило те саме незрозуміле передчуття тривоги, яке останнім часом Ліда відчувала все частіше і частіше. Начебто здається, що переживати нема через що: чоловік поруч, квартира в центрі, євроремонт, дизайнерські меблі, дорога техніка. У чоловіка своя машина, у Ліди – своя. Нещодавно будинок у котеджному селі купували під дачу. Все є одним словом.

Адже багато хто про таке тільки мріяти може. Спробуй, мовляв, поживи на орендованій квартирі, на роботу на тролейбусі, а ввечері уроки з дітьми, вечерю на всю сім’ю, кредит заплати, до школи здай і на те, і на це… Тільки ляжеш спати, вже будильник дзвенить, і знову все по колу. Мені б твої проблеми! Подумаєш, передчуття там якесь! Яке?!

Та те саме! Ліда вже давно навчилася його визначати. Безпричинна тривога, якась туга, передчуття біди і непереборне відчуття того, що йде щось важливе. Це почуття приходить раптово, і йде так само. На якийсь час відпускає, а згодом знову з’являється.

Ось і цього ранку погане передчуття знову без дозволу увірвалося в душу жінки. Ліда встала з ліжка, ще раз подивилася на сплячого чоловіка і пішла на кухню. Діма сьогодні їде у чергове відрядження. Як же вони набридли останнім часом! Прийшов новий шеф півтора року тому, зарплату підняв пристойно, компанія, де працює Діма, велика і перспективна. Він один із провідних співробітників, начальник відділу. Тільки ось часу дуже багато ця робота забирає! Та ще й взяли моду у відрядження у вихідні дні відправляти.

Ліда приготувала сніданок і знову вирушила до спальні, щоб розбудити чоловіка.

– Діма, ну ти прокидатимешся чи ні?! Давай, а то запізнишся у своє відрядження. Ти казав, після обіду поїдете?

– Так. Після… — відповів Діма сонним голосом і, нарешті, прокинувся і сів на ліжку.

– Ходімо, я сніданок приготувала.

– Угу. — знову промовив сонним голосом Дмитро і пішов за нею на кухню.

За сніданком чоловік відразу уткнувся в телефон. Ліда зауважила, що останнім часом вони з чоловіком взагалі мало розмовляли і стали якимись далекими. Ні, вони не сварилися. Все чудово – він періодично приходив додому з квітами, іноді Ліда вмовляла його сходити до ресторану, і Дмитро погоджувався. Вони могли прогулятися парком, сходити в гості до друзів чи в кіно, але все було вже не так, як раніше.

– Діма, а візьми мене з собою у відрядження? — несподівано спитала Ліда.

– Угу. – Не відриваючи очей від екрану смартфона, відповів Дмитро.

– Ну, правда, що такого? Ви ж там у готелі житимете? Вдень ти будеш разом із усіма на об’єкті, а ввечері разом зі мною.

– Що? У сенсі ні! Ну, яке зі мною? — прокинувся Дмитро, коли вник у слова дружини.

– Ну чому, Діма? Що у цьому такого? Ти ж поїдеш машиною?

– Так, машиною. Але що тобі там робити? Вихідні, відпочивай вдома. А я у понеділок чи вівторок вже назад.

– Ну, як що? Я ніколи не була у цьому місті. Погуляю, пройдусь магазинами там… може музеї…

– Ой, я тебе прошу! Там звичайна глушина, нічого цікавого! Що у нас у місті магазинів нема?! Он на кожному розі — ходи собі на здоров’я!

– Діма, ну мені тут нудно! Я тобі не заважатиму зовсім… — простогнала Ліда.

– Лідо, ні! Ти хочеш з’їздити відпочити, то купи собі путівку і їдь! — роздратовано сказав Дмитро.

– Одна? Я взагалі з тобою хочу. Ми взагалі чоловік і дружина, якщо ти ще про це не забув!

– Лідо, ти знову свою пісню починаєш? Я тобі сто разів уже казав, що на роботі зараз запара! Шеф невдоволений! Я що винен, що він просить у вихідні виходити працювати?

– Таке відчуття, що просить він завжди лише тебе! Минулої суботи я вашого Мельника з дружиною та дітьми в торговому центрі бачила. А ти чомусь працював! — Ліда не надто хотіла сваритися з чоловіком, тим більше перед відрядженням, але зупинити себе не могла.

– Ну давай зараз згадуватимемо хто і де був! Дякую за сніданок! — Дмитро вийшов із-за столу і подався у ванну.

Ліда зробила прибирання, поки Дмитро сидів перед телевізором. Потім зібрала йому бутерброди та чай у термосі у дорогу.

– Лідо, а де сумка? — почувся голос Дмитра з коридору.

– Так на комоді стоїть. – спокійно відповіла Ліда.

– Ну, я поїхав. Не ображайся, там справді робити нічого.

– Ну нічого, то нічого. Я й не думала ображатись. Бувай.

Дмитро поїхав, а Ліда лишилася. Сьогодні субота, можна б комусь із подружок зателефонувати, щоб зустрітися, ввечері посидіти в затишному ресторанчику, побалакати.

Тільки кому подзвонити? У Юлі чоловік і двоє дітей – не піде точно! Маринка дачу з чоловіком купили і тепер живуть там – вона звідти в суботу точно не вибереться. Оксана взагалі поїхала у Київ – давненько від неї ні слуху, ні духу! У всіх свої справи, турботи, діти…

Ліді майже тридцять вісім і дітей у них із Дімою немає. А все помилка молодість і – невдала процедура. Вони тоді з Дмитром тільки-но жити разом почали, квартиру винаймали. На роботі вчорашнім студентам, як і годиться, платили справжні копійки.

Ліда завагітніла, сказала Дмитру. Він запропонував поки що не народжувати. Ліда, була хоч і проти процедури, але сперечатися не стала — становище у них справді було кепське. Що б вони дали дитині? Ось, якби вона завагітніла зараз, то це була б зовсім інша справа! Їй було б не так нудно і самотньо, з’явився б сенс життя, та й стосунки з Дімою точно були б набагато кращими.

Адже синові чи доньці могло б виповнитися вже чотирнадцять років.

– Цікаво якою була наша дитина? — Ліда вголос спитала сама себе і заплакала.

Жінка пішла у ванну, щоб вмитися. Подивилась у дзеркало на заплакане обличчя.

– Ні! Так далі не можна! Зателефоную я Віці! — промовила Ліда в дзеркалі і посміхнулася.

Жінка повернулася на кухню, знайшла мобільний телефон та набрала номер однієї з подруг.

– Віко, привіт! — радісно промовила Ліда до слухавки.

– Ой, Лідо, привіт. А ти чого? — якимось неприродно загальмованим голосом промовила подруга.

– Та запросити тебе в кафе хотіла чи по магазинах. Ти як?

– Ой… я це, Лідо. Я не можу, я занедужала трохи. Не вийде.

– Ааа, зрозуміло. Застудилась?

– Ну так, застудилася…

Ліда вирішила пройтися магазинами одна. Шопінг вийшов якимсь нудним. І тут на думку Ліді спала, як їй здалося, геніальна думка — відвідати Віку. Жінка одна, чоловіка нема, батьки в іншому місті.

Ліда зайшла в кондитерську, продуктовий магазин, аптеку. Купила все, що потрібно, викликала таксі та вирушила за адресою.

«Ось зараз Віка точно зрадіє! Навіть легше стане від такого приємного та несподіваного візиту. А я ж і заночувати в неї можу! – Подумала Ліда про себе і подзвонила у двері.

Наступної секунди двері відчинилися, і на порозі квартири Віки опинився її Діма… У перші кілька секунд Ліда навіть здивувалася, не могла вимовити жодного слова.

– Діма, а ти що тут робиш? — хрипким голосом запитала Ліда.

Дмитро мовчав. Він стояв у дверях, дивився на дружину і не міг поворухнутися.

– Діма, ну що ти там. Це кур’єр чи ні? — почувся голос Віки, а потім у коридорі зявилася вона сама.

Тепер вони мовчки стояли втрьох.

– Так, це кур’єр, Віка. Ось все, що потрібно. Одужуй! — з цими словами Ліда вручила пакети Дмитру і пішла вниз сходами.

Вона викликала таксі і почала чекати біля під’їзду. За кілька хвилин на вулицю вийшов Дмитро.

– Поїхали додому, нам треба поговорити! – скомандував він і пішов у бік припаркованої машини.

– Навіщо додому? Що ми там робитимемо? Піднімайся нагору, на тебе там чекають! Адже в тебе шеф такий строгий! Слухай, а скільки ти вже сюди у відрядження їздиш? — спитала Ліда, витираючи сльози на щоках.

Під’їхало таксі.

– Май на увазі, що в нашій квартирі я тебе більше бачити не хочу.

Ліда поїхала, а Дмитро лишився.

– Зупиніть, будь ласка, біля набережної! – Попросила Ліда водія таксі.

Чоловік слухняно виконав прохання пасажирки. Ліда вирішила прогулятися вечірньою набережною.

«Ось воно, те саме! Саме це так довго сиділо в неї всередині, а тепер вирвалося назовні.” Адже вона чудово відчувала – відбувається щось не те. Але, що саме не так, зрозуміти не могла. Або просто гнала від себе безглузді думки.

Вона вже не плакала, просто йшла по набережній і дивилася кудись у далечінь.

– Ой, вибачте! – Почула Ліда чоловічий голос і відчула, як хтось зачепив її плечем.

– Леонід?! — здивовано промовила жінка.

– Ліда? Очам своїм не можу повірити!

Перед Лідою стояв друг її дитинства Леонід. Вони товаришували з дитячого садка, навчалися в одному класі. А потім Леонід пішов на службу. Вони навіть писали одне одному листи. Потім Ліда почала зустрічатися з Дмитром, а Леонід вирішив залишитись у тому місті, куди поїхав служити. Пізніше від спільних знайомих Ліда чула, що Леонід одружився. І так склалося, що зв’язок між ними обірвався, вони більше не спілкувалися.

– Лідо, скільки ж років ми з тобою не бачилися?

– Багато! А це – дочка твоя? – Запитала Ліда, дивлячись на дівчинку років дев’яти …

– Так – це ось Катя. Дочко, що треба сказати?

– Здрастуйте! – скромно промовила дівчинка.

– Привіт. Я – тітка Ліда.

– А я – Катя.

– Приємно познайомитись, Катруся.

– Слухай, Лідо, ми в кафе йдемо – ось тут недалеко. Може, з нами?

– Ходімо! — не роздумуючи, погодилася Ліда.

Вони втрьох сиділи за столиком у кафе.

– Ось так і вийшло. Дружини не стало, і я зрозумів, що мене більше нічого не тримає. Ми з Катериною сюди і переїхали. У мене батьки ще живі, і не старі. З донькою потрібна допомога… — розповідав Леонід.

– Ясно … А ти як? Одружена? Діти теж, мабуть, є?

– Ні, Леоніде. Дітей немає, та й незаміжня я вже. — приречено сказала Ліда, але спробувала посміхнутися.

– А чого так? Ти ж наче заміж виходила? – здивувався Леонід.

– Ааа … Не зійшлися характерами. — розповідати про те, що насправді сталося Ліда, не хотіла…

Ввечері Дмитро приїхав по речі.

– Давно треба було тобі розповісти про нас із Вікою. – Сказав він.

– Справді! І що тебе зупиняло?

– Не знаю. – сухо відповів Дмитро і пішов.

Ліда подала на розлучення. Оскільки дітей у шлюбі немає, розвели їх швидко. Вони зуміли домовитися щодо майна – Діма забрав дачу, а Ліда – квартиру.

…Минуло півроку. Ліда потроху почала відходити після розлучення.

– Ліда, слухай, незручно тебе просити вкотре. Мама занедужала, ти не забереш Катю зі школи? — телефоном попросив Леонід.

– Леоніде, ну звичайно! Про що ти говориш?

Ліда поїхала до школи за дівчинкою. Привезла її додому. За ці кілька місяців вони дуже здружилися.

– Ну що, Катю, давай обідати, трохи передихнемо і за уроки?

– Ага, тітко Ліда! — бадьоро відповіла дівчинка.

Ліда та Катя якраз займалися математикою, коли у двері подзвонили.

– А ось і тато прийшов! Ти вирішуй приклад, а я піду відкрию!

Ліда відчинила двері. На порозі помешкання стояв Дмитро.

– Тобі чого?

– Лідо, я поговорити з тобою хотів. – тихо сказав він.

– Про що?

– Лідо, я не можу без тебе! Давай спробуємо розпочати все спочатку! Віка – це просто захоплення. Ми розписалися, але вже розлучилися!

– Ні, Діма. Нічого з тобою не вийде.

– А це ще хто? — здивовано спитав Дмитро, побачивши Катю, що вийшла до кімнати.

– Яка тобі справа? Іди, Діма. Мені ніколи.

У цей час у дверях з букетом квітів з’явився Леонід.

– О! Тато! – Дівчинка побігла назустріч до батька

.

Дмитро подивився на все, що відбувається, і пішов. Він усе нарешті зрозумів…

– Лідо, тобі це. Дякую за допомогу. — Леонід простягнув букет.

– Татку, тітка Ліда мені з уроками допомогла, і готує вона так само смачно, як мама раніше! – сказала Катруся…

…Ще через рік Ліда та Леонід розписалися. Відбулися зміни і у Дмитра – він розлучився з Вікою, та у свою чергу виставила його з квартири і йому довелося переїхати на дачу.

Незабаром Катруся почала називати Ліду мамою. Вони живуть утрьох – справжня родина. Ліда щаслива: любить чоловіка та доньку. А Дмитро так і лишився сам. Хоча чому один. У нього є робота та відрядження. А відрядження різні…

Вам також має сподобатись...

Алла сиділа з мамою на кухні та пила чай. – Мамо, а де мій подарунок? – Алла кинула погляд на стіл. – Щось я не бачу своєї вази… – Ой, я її переставила, – сказала Олена Павлівна. – Вона на шафі, стоїть. – Ти не проти, якщо я на неї гляну. Хочу таку ж купити свекрусі, – сказала Алла і підвелася, щоб глянути на вазу. – Доню, не треба! – несподівано вигукнула мама і перегородила доньці дорогу. – Ти маєш дещо дізнатися! Олена Павлівна знову сіла на крісло, важко видихнула і все розповіла доньці. Алла вислухала матір і застигла від почутого

Марія та Павло поверталися додому, коли на телефон чоловіка зателефонували. Дзвонила його мама. – Де вас носить? Я три години сиджу біля під’їзду! – почала сварити сина жінка. – Ми гуляли, – спробував виправдатися Павло. – Швидко додому! – скомандувала Тетяна Петрівна. Марія та Павло рушили додому, і за пів години були біля своєї квартири. – Ви чому так довго?, – сказала жінка, побачивши сина та невістку. – Мамо, а ти чому не сказала, що приїдеш? – запитав Павло. – Щоб ви встигли підготуватися! – загадково промовила жінка. – Підготуватися? До чого? – Марія здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається

Андрій з Вікою вирішили одружитися. Свою квартиру молодятам віддала бабуся Андрія. За місяць, що залишився до весілля, Віка вирішила зробити там ремонт. Приїхали вантажники, щоб вивезти старі меблі. Вони не стали морочитися і розібрали старий диван. Все одно на викид! Вантажники взялися за задню стінку дивану і тут щось дзенькнуло і покотилося по підлозі. Щось маленьке й блискуче викотилося з-під дивану прямо до ніг Андрія… То була невелика золота сережка з маленьким білим камінчиком. – Чия це? – запитала Віка, підійшовши до Андрія. Чоловік аж стрепенувся від несподіванки. Він точно знав чия вона

Марина варила на кухні борщ, коли у двері подзвонили. На порозі стояла її свекруха. – Привіт. А я тут неподалік була, вирішила зайти, – одразу сказала жінка, як тільки Марина відкрила двері. – Доброго дня. Проходьте, – запросила її невістка. – Чай будете? – Буду, звичайно. Тільки давай у вітальні посидимо, – сказала Тетяна Василівна і пройшла у вітальню. Марина зробила чай і прийшла до свекрухи. – Марино, а я не просто так прийшла, – несподівано сказала свекруха і дістала з сумочки якусь паку. – Ось дивись! – Що це? – не зрозуміла Марина, взяла папку, відкрила її і застигла від побаченого