Як же швидко летить час, начебто ще нещодавно донька була маленька!
Люба дивилася на Поліну, і серце її сповнювалося гордістю. Ось їй уже й вісімнадцять! І вона така гарна, розумна, і все життя в неї попереду.
Вони з татом Миколою подарували Полінці новий смартфон, про який вона мріяла. І приймаючи привітання новим телефоном, донька не втрималася і похвалилася бабусі Наталці – колишній свекрусі Люби.
Із її сином Ігорем Люба розлучилася давно, коли Поліні було три роки. У них із Миколою є ще син Федір і у них дуже дружна родина.
А в Ігоря своє життя, він досі не одружений, то одне, то інше. Вічно скаржиться, що багато працює, а платять мало. І про свої обіцянки давати хоч невелику суму на Поліну він постійно забуває, та й про саму Поліну також.
Добре, що тато Микола у них є, за ним і Люба, і Поліна з Федором як за стіною.
– Мамо, бабуся сказала, що в тата Ігоря для мене подарунок кращий, ніж телефон. Треба вийти за десять хвилин до під’їзду і ми побачимо. Як гадаєш, що це може бути?
Насправді Поліна давно вже Миколу татом називає, він до них із Федьком однаково по–батьківському ставиться, не поділяє, а навіть навпаки Поліні більше уваги дає. Вона ж дівчинка.
Але Люба завжди відчувала, що Поліні прикра байдужість її тата Ігоря, тому слова про подарунок її потішили. Невже Ігор вирішив Поліну хоч до вісімнадцятиріччя чимось порадувати?
Вони вийшли з дому і здивувалися!
На майданчику перед будинком стояла стара машина Ігоря, яку свого часу віддав йому Аркадій Іванович. Років десять тому вона виглядала гарно, але зараз уже не дуже.
Поруч, просто розпираючись від гордості, стояли Наталя Львівна та Аркадій Іванович, колишні свекри Люби. Ігор, як завжди, тримався осторонь, схрестивши руки на грудях і похмуро дивлячись на дочку.
– Ось, Полінко, – урочисто сказала Наталя Львівна, з розчуленням дивлячись на свою онучку. – Ми з Ігорем та Аркадієм Івановичем вирішили зробити тобі королівський подарунок на повноліття! Замість цих… Аліментів. Це чудова машина, ти сама розумієш, річ потрібна, корисна. А ми знаємо, що ти мріяла про це, так?
Люба не знала, що й сказати.
А Аркадій Іванович поважно кивнув і додав:
– Ігор її звичайно беріг, виглядає як нова, шикарний щедрий подарунок на вісімнадцять років!
Люба чудово пам’ятала, як Ігор сварився на цю машину, доки вона не починала барахлити.
А ще він заборгував їй добрячу суму на Поліну й обіцяв повернути. Ця машина, звісно коштує навіть трохи дорожче за борг, але швидше стане тягарем, ніж подарунком.
– Дякую, – тихо сказала Поліна, намагаючись не дивитись на батька, вона теж все зрозуміла.
Ігор задоволено посміхнувся.
– Нема за що. Тепер ти Полінко повнолітня, доросла. І більше я тобі допомагати не зможу. Тож і вирішив тобі такий дорогий подарунок подарувати!
Від його пафосних слів Люба в душі навіть засміялася. Господи, як же ж Ігор схожий на своїх батьків! Любить все робити напоказ і з розрахунком, щоб бути у плюсі!
Увечері, коли гості поїхали, Поліна сиділа на кухні, дивлячись у вікно.
– Мамо, я не знаю, що з цією машиною робити, – прошепотіла вона. – У мене і грошей немає ні на бензин, ні на ремонт. Вона ж, напевно, потребує ремонту.
Люба посміхнулася і обійняла дочку.
– Все буде добре, Поліно, не хвилюйся, що–небудь придумаємо. Може вона не зовсім старенька і ще поїздить. І взагалі це непоганий подарунок, не хвилюйся, тато Ігор віддав тобі свою машину, це теж не кожен зробить! Так що давай поки віддамо її татові Миколі, нехай він перевірить і що треба підремонтує, а далі вирішимо.
Поліна зраділа, звичайно треба віддати її татові Миколі!
Це він був поруч із ними завжди і спочатку Поліна називала його тато Микола, а тепер просто тато. Він добрий і дбайливий, завжди готовий допомогти. А головне – він обожнює поратися з машинами, просто на свою машину мама з татом ніяк не назбирають.
Поліна замислилась.
– Точно, мамо! – вигукнула Поліна. – Він же ж механік! Він її обов’язково полагодить!
Така ідея дуже сподобалася і Федорові, молодшому братові Поліни. Він застрибав від радості, уявляючи, як вони всією родиною їздитимуть за місто на річку, та й взагалі куди захочуть.
– Ого! У нас тепер машина! – галасував він, обіймаючи свою старшу сестричку, – Вона ж тепер спільна, так? Ми тепер куди захочемо, туди й поїдемо?
Люба та Микола звичайно давно мріяли про машину, але всі гроші йшли на життя та на дітей. Так що чоловік Люби Микола одразу ж взявся до роботи, порпаючись у моторі і змінюючи непридатні деталі.
Як часто буває новина про те, що Поліна віддала машину татові Миколі, швидко дійшла до Наталії Львівни від якихось спільних знайомих. І вона подзвонила Любі сповнена обурення.
– Що ж ви Поліну ображаєте? – виказувала вона Любі, – Ми ж внучці подарунок зробили, а ви у неї відібрали!
Люба навіть не знала, що й відповісти, все одно не зрозуміє.
– Невдячна ти, Любо! Це наш подарунок! Поліна має сама вирішувати, що з ним робити! А ви… Ви просто заздрите!
Почувши розмову мами й бабусі, Поліна розплакалася. Їй було прикро і соромно. Вона відчувала себе винною перед батьком та бабусею з дідусем, але водночас розуміла, що вчинила правильно.
Люба обійняла дочку і спробувала її заспокоїти.
– Не слухай їх, Поліно. Ти нічого поганого не вчинила. Вони просто хочуть показати, які вони хороші та щедрі, ну такі вони є. Хоча насправді буває, що дехто взагалі нічого не дарує.
Тато Микола теж підтримав Поліну.
– Не хвилюйся, доню. Я цю машину в порядок приведу. Ми на ній їздитимемо всією родиною. І ти теж на права здаси і їздитимеш, коли захочеш. Все буде добре…
Минуло кілька тижнів. Микола майже закінчив ремонт машини. Він замінив усі зношені деталі, пофарбував кузов і почистив салон. Машина виблискувала і виглядала як нова.
І якось увечері Микола покликав Любу, Поліну та Федора на першу прогулянку. Вони сіли в машину і поїхали вечірнім містом.
Поліна сиділа на передньому сидінні і щасливо посміхалася. Вона відчувала себе щасливою. Поруч з нею були самі близькі люди – мама, тато і брат.
І це було найголовніше.
Микола зупинив машину біля невеликого кафе.
– Ну що, доню, ми теж хочемо тобі ще щось подарувати.
Він дістав з кишені невеликий оксамитовий футляр і простягнув його Поліні.
Поліна відкрила футляр і побачила золотий ланцюжок із кулоном у вигляді маленької машинки.
– Це тобі, Полінко, – сказав їй Микола. – Щоб ти завжди пам’ятала, що в тебе є сім’я, яка тебе любить. А ще ось що, це сертифікат на навчання у школі водіння. Машина на ходу, дочко, навчайся, а ми з мамою вже майже на свою назбирали, тож не бійся, це твоя машина.
Від цих слів Поліна аж розплакалася.
– Мамо, тату, дякую вам, – прошепотіла вона, – Я вас дуже люблю!
У цей момент вона зрозуміла багато чого. Що справжні подарунки – це не речі, а любов і турбота близьких людей. І вона завжди мала все, що їй потрібно. А ця стара машина стала символом нового життя, в якому є місце для любові, дружби й сімейного щастя.
Незабаром Поліна здала на права і вже трохи їздила сама по району.
Якось Поліна підвозила Федора зі школи і побачила на узбіччі знайому постать.
То був її тато Ігор. Він стояв поряд зі своєю новою машиною, блискучим джипом, і щось сварився у телефон.
Поліна зупинилася.
– Тату, тобі допомогти? – запитала вона.
Ігор відволікся від телефону і здивовано глянув на дочку.
– Що ти тут робиш? – спитав він грубувато.
– Підвозила Федора зі школи. У тебе щось трапилося?
– Та ось, – Ігор махнув рукою у бік машини. – Заглохла, розумієш? Нова машина, а вже ламається, моя стара була краще!
Поліна посміхнулася.
– Може, тато Микола зможе допомогти? Він у нас тепер фахівець із машин…
Ігор скривився.
– Нізащо! Я краще евакуатор викличу.
– Як знаєш, – знизала плечима Поліна. – Але якщо передумаєш, якщо потрібна допомога, ти дзвони.
Вона завела свою стару, але добре відремонтовану машину і поїхала, залишивши Ігоря на самоті на узбіччі дороги…
