Життєві історії

Володимир одружився з Яною. Молоді готувався провести медовий місяць біля моря. Володимир купив квитки і вони почали вже збирати валізи. Раптом пролунав дзвінок у двері. Володимир пішов у коридор відкривати. На порозі стояла жінка з дитиною. Володимир спочатку не впізнав її. Точніше, не одразу зрозумів, що це була Віка – його колишня кохана. Якесь біле обличчя, схудла… Так, це була Віка! Вона тримала за руку якусь маленьку дівчинку… – Доброго дня, – через силу посміхнулася Віка. – А ось і ми… Володимир оторопів. Він не розумів, що відбувається

«Швидка» мчала містом. Машини тулилися до тротуарів, звільняючи для неї середину дороги.

– Тату, тату, пробач мені. Тільки живи, тільки не покидай мене… – шепотіла дівчина, сидячи поряд із чоловіком.

Він не чув її… Він бачив перед собою іншу дівчину. Вона посміхалася, і з її очей лилося м’яке і тепле світло.

Це світло манило, притягало його до себе. Він не міг опиратися, не хотів. Він хотів летіти до цього світла, злитися з ним… Він міг, тому що відчував дивовижну легкість у тілі, наче його зовсім немає…

Але щось заважало, щось міцно тримало його, тягло назад, геть від цього світла. Він намагався сказати:

– Опусти…

Але не міг. Раптом щось відкинуло назад. Обличчя дівчини зникло, світло згасло, а він став важким…

З темряви поверталися звуки – чийсь плач, хтось кликав його і міцно тримав за руку.

Він знову хотів попросити відпустити його, покликати зниклу Віку, але в цей момент він зник кудись, де не було навіть темряви. Нічого не було. Його не було…

…А за день до цього сталося таке.

– Тату, можна я поїду з Ольгою та Оленкою в Карпати? – попросила у Володимира його донька Марійка. – Родичі Оленки там живуть, мають свій дім. Гроші потрібні тільки на дорогу, та й трохи з собою!

Володимир завжди знав, коли Марійка обманювала його. Іноді він вдавав, що вірить їй, але не зараз.

Чоловік відклав убік газету, яку читав, і пильно глянув на Марійку. Точно, обманює.

Вуха червоні, погляд відводить, пальці нервово смикають складку спідниці…

– І надовго ви їсте? – спитав він спокійно.

– Тижня на два, – пожвавішала Марійка. – Повітря, природа! Набридло в місті сидіти…

– З Олею й Оленкою, значить? – перепитав Володимир.

Уловивши в голосі батька сарказм, Марійка зрозуміла, що її брехня на рахунок подруг не пройшла.

– Ти не вмієш брехати, – сказав батько. – Я вчора розмовляв із батьком Оленки. Вони втрьох їдуть у Карпати.

Вуха Марійки ще більше почервоніли. І все обличчя. Вона підвела голову і з викликом подивилася на батька.

– Я знала, що ти не відпустиш мене з Ігорем, тому і збрехала. У нього справді там тітка живе.

– Ти правильно зрозуміла. Не відпущу, – незворушно відповів Володимир. – Я розумію, закоханість, і таке інше. Але ти не думаєш, що цього мало, щоб поїхати вдвох із хлопцем на відпочинок?

– Я кохаю його, – з відчаєм у голосі сказала Марійка.

Тепер її обличчя побіліло.

– А він тебе кохає? Кохання і бажання – різні речі. Я чоловік і знаю, що коли хлопець кличе дівчину поїхати з ним, це зовсім не те, що вона думає. Вже точно не кохання.

– Значить, не відпустиш? – запитала Марійка.

– Ні. Через місяць у мене буде відпустка, тоді й поїдемо на відпочинок.

Марійка про щось задумалась. Серце Володимира стрепенулося. Як вона схожа на матір! Та теж так хмурилася, коли хвилювалася, сердилась чи була невпевнена.

Дочка зовсім дорослою стала. Як пояснити їй, що він пережив стільки втрат? Що не може втратити останнє, що в нього залишилося?

– Тату, ну будь ласка! Удвох ми будемо тільки в поїзді. А там житимемо із родичами Ігоря! – Марійка дивилася з надією.

– Ні. Якщо хочеш, заїдемо до нього та його родичів, але через місяць, – сказав Володимир.

– Я не думала, що ти такий… – ахнула Марійка. – Я могла б і не питати дозволу, написати записку й поїхати. Я повнолітня. Але я хотіла по-людськи.

– Ти не втекла, отже моя думка для тебе має значення. А якщо це так, то дослухайся до неї, – сказав Володимир і потягся за газетою.

Але читати він не став, поклав її на коліна.

– Повір, мине час, і на цю нашу розмову ти подивишся зовсім іншими очима.

– Тату, дозволь поїхати. Ми любимо один одного, – зробила Марійка ще одну спробу вмовити батька відпустити її.

– Ти, може, й любиш. А він? Якби любив, не підштовхував би тебе на брехню.

– Ти все знаєш? Про нього, про мене? А сам… — Марійка раптом замовкла, зрозумівши, що сказала зайвого.

– Тому й кажу, що сам пройшов через усе це. За помилки молодості доводиться розплачуватися все життя, – зауважив Володимир.

– Ага. Скажи ще, як важко було виховувати мене одному. Як пожертвував особистим щастям заради мене… Я вдячна тобі за все, тату, але я можу сама вирішувати, чи робити мені помилки чи ні. Ну будь ласка!

– Брови Марійки склалися дашком, а в очах застигло благання.

– Ні, – поставив крапку Володимир і взяв до рук газету, показуючи цим, що розмова закінчена.

Марійка пирхнула, розвернулася на п’ятах і пішла до своєї кімнати, гримнувши дверима.

Володимир знову відклав газету. Яке тут читання новин?

Скільки років минуло? Здається, зовсім недавно він умовляв Вікторію поїхати в Одесу на вихідні.

Він забув запитати, набрехала вона батькам про подруг чи сказала правду? Батьки її відпустили…

З’їздили вони чудово. Повернулися засмаглими, щасливими і зовсім іншими. Так здалося Володимиру.

А потім Віка поїхала в інше місто, вступила в інститут. Він залишився на малій батьківщині, навчався в інституті, де й познайомився з Яною. Дуже закохався, забув про Одесу, Віку, про свої зізнання у вічному коханні.

Хоча ні, про кохання він не говорив Вікторії. Він точно памʼятав…

А потім приїхала Віка й сказала, що вагітна. Він злякався…

Не її вагітності, а того, що через неї втратить Яну. Вона приїхала до нього з вокзалу. Він почав умовляти її не залишати дитину. Щось мимрив про молодість, що не готовий, що зараз це безпечно…

Віка плакала, казала, що вже дванадцять тижнів.

– То чого ж ти тягнула? – ахнув він. – Чого раніше не приїхала?

Вона пішла. Він був упевнений, що вона не залишала дитину, бо три роки не чув про неї. Якби народила, він би знав. Її батьки давно прийшли б по відновлення справедливості…

Він одружився з Яною і готувався провести медовий місяць біля моря – купив квитки, збирав валізи.

Дзвінок у двері скасував поїздку. Володимир не впізнав її. Точніше, не одразу зрозумів, що це вона – біле обличчя, схудла… Це була Віка. Вона тримала якусь маленьку дівчинку за руку…

– Доброго дня, – через силу посміхнулася Віка. – А ось і ми.

Володимир оторопів. Він не розумів, що відбувається.

– Хто там прийшов? – пролунав із кімнати голос Яни.

Що дружина стоїть за його спиною і дивиться на гостю, він зрозумів по віях, що здригнулися, і розгубленому погляду Віки. Обернувся.

– Хто це? – Яна не зводила очей з дівчинки.

Володимир знову глянув на Віку. Стало соромно, жарко, гидко…

– Ми разом у школі вчилися, – сказав він.

– Що ж ти тримаєш гостей у дверях?! Проходьте, – доброзичливо сказала Яна.

Віка ступила у коридор, зупинилася. Зачиняючи двері, Володимир помітив на підлозі велику сумку. Його накрила здогадка, що це речі дівчинки.

– Ти їдеш, чи приїхала? – спитав він.

– Їду. Я не можу взяти її з собою, – Віка опустила очі на доньку. – І залишити нема з ким. Батька не стало, а мама… Не має значення. Ти їй не чужий. Якщо повернусь, то заберу її.

Він хотів сказати, що вони теж їдуть із дружиною, але натомість запитав:

– А куди ти їдеш?

– Далеко. У сумці документи на Марійку й одяг. Список, що їй не можна їсти, що любить. – Вона підняла на руки доньку та поцілувала. Потім поставила на підлогу і швидко пішла.

– Твоя? – запитала Яна, дивлячись на чоловіка після відходу Віки.

– Вона не мала її залишати… – промимрив Володимир.

Дівчинка зрозуміла, що мати пішла і заплакала. Володимир узяв її на руки. Яна влаштувала сварку. Володимир виправдовувався, що це сталося до знайомства з нею, що він не знав про дитину… Його щойно зареєстрований шлюб розвалювався на очах…

Володимир дістав документи і прочитав, що він записаний як батько дитини. Три дні він один намагався впоратися з роллю батька. Втомився так, що згадувати не міг. В пору було ступити з вікна. Але на четвертий день повернулася Яна.

Вона намагалася щосили полюбити дівчинку, тямущу і спокійну, як Віка. За рік він дізнався, що Віки не стало. Вона була дуже слаба.

Коли Марії виповнилося шість, Яна пішла від них. Володимир не став її тримати. Бачив, як їй було важко.

Володимир прийшов у кімнату до дочки і все це розповів їй, незважаючи на те, що вона сиділа в навушниках, вдаючи, що не слухає.

Хто її рідна мати, Марійка дізналася, коли пішла Яна, яку вона вважала своєю мамою. Віктор не робив таємниці з того, що сталося з Вікою.

– Я був молодий, не думав про наслідки, поспішав усе встигнути. З Вікою поспішив. Коли зустрів Яну, закохався по-справжньому. А ти з’явилася в моєму житті так несподівано, так недоречно… – розповідав він.

– Треба ж було думати, – Марійка давно зняла навушники і слухала сповідь батька.

– Так. Тільки у вісімнадцять років не віриш, що всі помилки назавжди, на все життя. І не все можна виправити. Подумай! – Володимир вийшов із кімнати дочки, залишивши її одну.

Наступного ранку Марійка першою почала незакінчену розмову.

– Я вчора багато думала. Ти не зможеш все життя захищати мене від помилок. Це моє життя. Ти не одружився, бо боявся помилитися знову. Боявся, що ніхто не зможе стати мені справжньою мамою, полюбити мене. Бо ж Яна не змогла, тому ви розлучилися. Але ризик помилок буде завжди. Тату, я не твоя власність. Мама зрозуміла б мене.

– Але мами немає. Я батько, чоловік, зрештою, я знаю… – підвищив голос Володимир.

– Я поїду. І ти не зможеш утримати мене. Я люблю Ігоря. У нас все буде добре, – голос Марійка зірвався на високій ноті.

– Марійко! – він кинувся до дочки…

…Звуки поверталися поступово. Спочатку з’явився пульсуючий галас, крізь який Володимир почув голоси. Вони то наближалися, то віддалялися, немов крізь товщу води.

З ним також відбувалися зміни. Він раптом налився вагою. Потім повернулося світло, силуети, чиїсь обличчя…

– Тату, ти чуєш мене?

Володимиру здавалося, що він пірнув під воду, а зовні його хтось гукає.

– Це Віка! Виходить, мене не стало. А як же Марійка? – до Володимира повільно поверталися спогади.

– Тату, я так переживала, що тебе втратити…

Володимир розплющив очі.

– Отямився! Лікарю, він прокинувся! Я так рада. Не кажи нічого. Я сиджу біля твоєї ліжка третю добу. У тебе серце, але лікарі кажуть, ти одужаєш. Тату, вибач. Я нікуди не поїду від тебе.

– А як же ж Ігор? Один виїхав? – спитав він наступного дня, коли стало набагато краще, і шум у голові став тихішим.

– Він не поїхав без мене.

Володимир одразу зрозумів, що дочка хоче цим сказати.

– Ігор любить її і заради неї залишився теж. Йому стало соромно. Довів себе, що аж серце прихопило надмірною опікою, страхом помилок…

– Коли мене випишу з лікарні, поклич його до нас у гості, – сказав він.

– Добре, тату, – Марійка нахилилася і поцілувала його в неголену щоку. – Ти найкращий батько на світі.

Через три тижні вони зустрілися. Володимир дивився на хлопця і думав, що сучасна молодь відповідальніша. Вони будують плани, мріють і не бояться говорити з дорослими, відстоювати свою думку.

Не можна постійно боятися помилок, своїх чи дочки. Краще помилятися і жити далі, ніж жити, боячись помилитися.

У страху життя й пролетить, не помітиш. Не можна бачити у всіх друзях дочки тільки погане. Марійка! Хіба вона помилка? Ні! Вона сенсом його існування…

Вам також має сподобатись...

Ганна приїхала в село до свого дідуся Івана. Вона підійшла до хати. Хвіртка була замкнена на засув. Ганна спробувала її відкрити, але нічого не виходило… – Ганнусю, ти, чи що?! – раптом почула вона голос сусідки. – А я чую – шум якийсь. Ох, люба, співчуваю… – Тітко Маріє, здрастуйте! – привіталася Ганна. – А що трапилося? – Не стало твого дідуся, – сумно сказала Марія. Ганна стояла ошелешена новиною. – Добрий був чоловік, – сказала сусідка. – Скільки нам допомагав… Вони зайшли в хату. Ганна заварила чаю і пішла в погріб по варення. Дівчина відкрила банку й оторопіла від побаченого

Ліда Василівна сиділа за столом біля вікна та розглядала фотографії. Раптом пролунав дзвінок у двері. – Знову, напевно, щось продають, – подумала Ліда. Жінка встала, подивилася у вічко. На порозі стояв незнайомий молодий чоловік. -Хто там? – запитала вона. – Ліда Василівна! – сказав незнайомець. “Ім’я знає, пройдисвіти різні на ім’я не зверталися б”, – подумала вона, і відкрила. – Ліда Василівно, доброго дня! Я хочу вибачитися перед вами! Простіть мене, – несподівано сказав чоловік, переступивши поріг. Ліда Василівна придивилася до незнайомця і застигла на місці

Ігор вийшов із кафе після поминального обіду. Син пропонував підвезти, але він відмовився. – Пройдусь. Мені потрібно, прийти в себе, – сказав чоловік синові у відповідь на його занепокоєння. Пішов Ігор додому. Подумалося йому – адже там зараз порожня квартира. Вдома нікого. І тепер так буде до кінця днів. – Люба, як мені тепер жити без тебе, – знову і знову запитував Ігор. В роздумах чоловік зайшов до квартири, пройшов на кухню. Раптом у квартиру подзвонили, Ігор відкрив двері, подивився хто прийшов і застиг від несподіванки

– Мамо! Як ти могла так вчинити зі мною! – вигукнула Настя, тільки-но зайшла в квартиру. Вона якраз повернулася із зустрічі з батьком, з яким Наталка була в розлученні вже близько десяти років. – Доню ти про що? – Наталка відволіклася від ноутбука, і вийшла до доньки. – Не прикидайся, тато мені все розповів! – мало не плачучи сказала Настя. – Розповів, як ти мене обманюєш! – Доню, та про що ти? Про який обман ти говориш? – округлила очі Наталя. Настя хвилинку помовчала, зібралася з думками і все розповіла матері. Наталя вислухала доньку і аж присіла від почутого