Життєві історії

Люда крутила на кухні голубці, як раптом у хату заскочив її чоловік Артем. – Людо, ти якось казала, що тобі в селі нудно живеться?! – вигукнув з порога Артем. – Біжи на город, там міські веселощі самі до тебе приїхали! Люда відволіклася від своїх голубців і здивовано подивилася на чоловіка, нічого не розуміючи. – Біжи швидше! – не вгавав Артем. – Всі веселощі пропустиш! Люда з недовірою глянула у вікно, яке виходило прямо на город сусідів і… Обімліла від побаченого! – Господи, та що ж це таке робиться?! – тільки й сказала вона

Люда крутила на кухні голубці, як раптом у хату заскочив її чоловік Артем.

– Людо, ти якось казала, що тобі в селі нудно живеться?! – вигукнув з порога Артем. – Біжи на город, там міські веселощі самі до тебе приїхали!

Люда відволіклася від голубців і здивовано подивилася на чоловіка, нічого не розуміючи.

– Біжи швидше! – не вгавав Артем. – Всі веселощі пропустиш!

Люда з недовірою глянула у вікно, яке виходила на город сусідів і обімліла від побаченого…

– Господи, – прошепотіла вона. – Що ж це робиться?!

– Кажуть тобі, вийди з дому! – Артем сам підбіг до вікна. – Не видно звідси нічого!

– Як не видно? – Люда дивилася у вікно, не відриваючись від баталій на сусідньому городі. – Як у театрі в першому ряду!

– Там за сарайчиком друга сцена починається! – Артем смикнув дружину за поділ. – Ходімо!

Коли Люда побачила всю картину, їй стало недобре…

На городі біля самого будинку двоє мужиків у роках влаштували розбірки.

А за сарайчиком між двома літніми сивими жінками відбувалася грандіозна сварка.

Артем насолоджувався видами боротьби, а Люда не знала, що й сказати. І тільки над городами в сутінках розносилися звинувачення один одного.

– Артем! – вигукнула Люда. – А що ж ти стоїш?!

– Я їх мирити не буду, – похитав головою чоловік. – Вони старші, не дай Бог зачеплю! А до жінок я взагалі не полізу! І грішно, і страшно!

– Викликай когось! – вигукнула Люда. – А з огляду на вік, то ще й швидку!

– Я ж тобі кажу, міська розвага! Це ж тобі було нудно!

Он, радуйся, розважайся! Тільки близько не підходь! У нас син, і мати йому ще знадобиться!

…Ця історія з банальною кінцівкою почалася понад пів року тому. І почалася вона не з того, чим закінчилася, а з цілком звичайної історії.

– Артеме, в місто треба перебиратися! – заявила Люда, перегортаючи календар на березень. – Якщо знову почнемо справи з городом, то до осені з місця не зрушимо. А зимою на новому місці влаштовуватись – гірше не придумаєш!

– Людо, чого ти знову за своє? Місто-місто! Добре живемо! Працюємо обидва, будинок міцний, город чесно і щедро дає! Син росте сильним і здоровим!

А тому що природа довкола й краса!

– Артеме, а в місті немає цього городу, а є концерти, кіно і парки! Там культурне життя й розваги! А у нас із розваг в магазин хіба сходити!

– І чим погано? – посміхнувся Артем.

– Артеме! Двадцять перше століття на вулиці!

– Ну, не знаю, – Артем знизав плечима. – У телевізорі як покажуть щось про місто, так сором один!

– По телевізору показують лише те, що за межі виходить! А нормальне міське життя – воно інше! Але ж цікаве! Там ритм інший, там енергія!

– Чуєш, а ти куди поспішаєш? – посміхнувся Артем. – З будь-яким ритмом ми повз той світ не проїдемо!

– Гаразд, – кивнула Люда. – Хай, нам із тобою складно буде одразу влитися у їхнє життя, але у нас син росте! Ти хочеш, щоб він тут у селі назавжди лишився?

– Я не можу зрозуміти, що тобі тут не подобається? – сполошився Артем. – Добре живемо! І все у нас чудово! Що тебе в те місто тягне?

– Я про сина турбуюся! – сказала Люда у відповідь. – Ким він тут буде?

Трактористом? Комбайнером? У кращому разі – фермером!

А там, з їхніми інститутами, він зможе стати юристом, лікарем, економістом! Начальником! Буде в кабінеті сидіти й каву замовляти!

– Каву він може і тут замовити, – відповів Артем. – У кафе на трасі.

– Я йому про перспективи, а він уперся у своє село і хоч ти йому що! – обурювалася Люда. – Ти іншого зрозуміти не можеш, там з твоїми правами тракториста і водія вантажівки зароблятимеш утричі, ні, вп’ятеро більше!

– А тобі що, грошей не вистачає? – невдоволено глянув Артем на дружину.

– Якщо тут вічно сидіти, то вистачає, – відповіла Люда. – А якщо поїхати кудись, то грошей немає, і не буде!

А так ми б і світ подивилися, і сина вивчили і відпочивали б з усім комфортом!

– А чи не рано ти, у тридцять років про відпочинок із комфортом заговорила? Тим більше, люди похилого віку, з міста, зауваж, якраз у села їдуть відпочивати! Щоб до природи бути ближче!

А в тебе цієї природи – скільки хочеш! Раділа б! Теж мені! Місто! А якщо тобі так закортіло у відпустці світ подивитися, то заробимо! По осені врожай зберемо, частину закриємо, а частину продамо! Ось тобі і відпустка у будь-якій точці світу!

– Після твого збирання врожаю я хочу просто лежати й не рухатися! – сказала Люда і, знову не закінчивши розмову, пішла до сина перевіряти уроки.

У середині березня на подвірʼї сусіднього будинку, яке кілька років пустувало, почалася метушня.

Новий господар, чоловік років п’ятдесяти п’яти-шестидесяти, поважно ходив ділянкою і підганяв вантажників, які виносили старі меблі з дому на город, а потім з вантажівки заносили в будинок коробки з новими меблями.

Артему стало цікаво, кого це сюди занесло. Він пішов знайомитись.

– А я п’ятдесяти шестирічний пенсіонер! – гордо відповів новий господар. – За молодості напрацював стажу, а як нагода підвернулась, так на пенсію і вискочив!

– А ви самі звідки? – спитав Артем.

– Так із міста, – посміхнувся Олег Валентинович. – Втомлюватися став від шуму, від людей. А тут будинок із городом і на природі! Вирішив, що це саме те місце, щоб зустріти старість!

– От і я кажу, гарні тут місця! – закивав Артем. – А дружина рветься до міста!

– Поки молодість і запал, можна і в місті, а коли вік став називатися поважним, краще в тиші і спокої!

– А ви тут один жити збираєтесь? – спитав Артем. – Чи у вас тут лише підготовка, а потім налетять дружина, діти, родичі?

– Діти мої вже виросли та розлетілися, – зітхнув Олег Валентинович. – Разом зберуться тільки зі скорботи. А дружина? – у погляді у чоловіка щось прослизнуло бешкетне, але Артем не звернув уваги. – А дружину привезу! Облаштуюсь і привезу!

– Ну, то коли що, то звертайтеся по-сусідськи! – запропонував Артем. – Ми, люди рукасті, а місцеві порядки всі знаємо!

– Якщо ви оплату візьмете, то звернуся, – одразу сказав чоловік. – Безкоштовна праця – вона, знаєте, погано позначається на гаманці!

Коли Артем приніс новини дружині, вона зацікавлено глянула на чоловіка.

– А чи багато ти на ньому заробиш?

– Ну, якщо зважити, що він тільки командував своїми працівниками, а сам навіть двері жодного разу не притримав, то руками він робити нічого не вміє! Отут я й знадоблюся!

І як у воду дивився.

Викликав Олег Валентинович Артема двічі на день. І щоразу знаходив завдання. Платив щедро, над душею не стояв, а результату тішився, наче сам усе й робив.

А наприкінці квітня приїхала дружина Олега Валентиновича Марія Семенівна. Мила жінка, ровесниця Олега Валентиновича. Усміхнена й смішна.

– Ось це я розумію у людей кохання! – розчулювалася Люда, дивлячись, як нові сусіди гуляють за ручку селом. – Все життя ж разом, а поводяться так, ніби знайомі нещодавно! Ти б мене так любив, то мені більше нічого на світі й не треба було!

– Якщо я до його віку доживу, а ти мені останні нерви не витріпаєш, то так само гулятимемо!

– Мда, не романтик ти! – похитала головою Люда. – Не романтик!

Все йшло своєю чергою, зовні пристойно й шляхетно. Але в середині червня прибігла Марія Семенівна і попросила відсидітися.

– Ви не подумайте поганого, – казала жінка. – У нас із Олегом все добре. Там просто його сестра молодша приїхала.

А в мене з нею якось із самого початку стосунки не склалися. Все життя мене звинувачує, що я Олегу життя зіпсувала!

– А ви зіпсували? – запитала Люда.

– Ну, як сказати, – Марія Семенівна замислилась. – Він частку в квартирі зажадав, щоб нам на ноги стати. Ось сестра його мене тоді й незлюбила!

А зараз я намагаюся з нею не зустрічатись! Я Олегу сказала, щоб він їй не казав, що я тут. Так вона чаєм пригоститься, по подвірʼю прогуляється і поїде! А я у вас посиджу!

І так вона мило і безневинно посміхалася, що у Люди не закралося жодного сумніву.

А сестра Олега тільки зранку поїхала. Але для Марії Семенівни знайшли місце переночувати.

А на кінець серпня сам Олег Валентинович прийшов просити відсидітися.

– Брат її старший приїхав, – винувато сказав він. – Ми з ним сварилися кілька разів. А тепер не друзі ми! І треба ж було йому до сестри в гості навідатися!

А Марійка мене до вас відправила, сказала, як поїде, то повернешся!

– А чому сварилися? – запитав Артем.

– Усього потроху, а якщо коротко, то характерами не зійшлися.

– Ну вже ж! – посміхнувся Артем.

– Ось ти футболом цікавишся? – запитав Олег Валентинович.

– Ну, дивлюся… – відповів Артем. – Коли є час.

– Коротше, я за Динамо, а він за Шахтар! Ще є питання?

– А-а, – сказав Артем. – Якщо у такому плані, то сидіть, відпочивайте!

До середини вересня, коли врожай зібрали і частину, як і казав Артем, продали, сіли вони підраховувати прибуток.

Виходило, що на сусідах Артем заробив утричі більше, аніж отримував зарплати. А виручка за врожай просто мізерна була порівняна з цим.

– А ти казала – місто! – Артем задоволено усміхався. – І тут я заробив стільки, що вистачить на все на світі! І це один тільки сусід!

А в сусідньому селі постійно дачники з’являються, а працювати там нема кому! А ось як поїду і як послуги запропоную! І будуть в тебе тут статки такі, що жодне місто стільки не заплатить!

– Артеме, але в місті ж розваги! Там весело! А ще нашому синові вчитися було б краще! Перспективи!

– Дмитро, якщо треба буде поїде вчитися туди, куди захоче, тато заробить!

А ось про розваги, Людо, ти мені тут не починай навіть! Нещодавно в телевізорі показали, як там розважаються, то я тобі скажу, поки я є, ти так не будеш!

Негідно це моєї дружини і матері мого сина!

…Закінчувався вересень.

Турботи йшли своєю чергою. Поки не хлинули дощі, Артем перекривав хлів.

І тут влетів в хату, наче ураган, побачивши сварку сусідів…

…Вік узяв своє, і, слава Богу! Але ті, що боролися, розповзлися в різні боки, вирівнюючи подих і посварюючись один на одного.

Для швидкої, яку викликала Люда, знайшлася робота. У когось підскочив тиск, у когось турбувала спина.

І лише дільничний зрозумів причини баталії.

Олег Валентинович та Марія Семенівна не чоловік і дружина. А ось його так звана сестра і є його дружиною! Як і брат Марії Семенівни – її чоловіком!

За легендою Олегу Валентиновичу та Марії Семенівні набридло міське життя, і вони вирішили перебратися до села.

Але їхні законні жінка і чоловік цього бажання не оцінили, тому відпустили, обіцяючи приїхати в гості.

Разом і приїхали. А потім враженнями ділилися, яке гарне місце.

Тільки не врахували Олег і Марія, що всі вони були між собою знайомі.

І поїхали дружина Олега та чоловік Марії розбиратись, як це, що дача одна, а господарів двоє.

– А ти казала місто! – реготав Артем. – Людям уже онуків виховувати, а вони, прости Господи! Ні, Людо, не поїдемо ми в місто! Його розваги самі до нас приїжджають!

А сусідський будинок ще пару років був порожнім, поки туди не переїхала молода сім’я з дітьми.

Але у них таких проблем не виникало…

Вам також має сподобатись...

Олексій зі своєю колегою обідав у кафе, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила дружина. – Вибач, я маю відповісти, – перепросив він у співрозмовниці і підняв слухавку. – Так, кохана, – сказав він. – Щось сталося? – Привіт. А де ти? – запитала Ніна. – На роботі, – відповів Олексій. – І довго ще, будеш? – додала дружина. – Не знаю… Мабуть до вечора затримаюсь. А що таке? – пояснив Олексій. – Просто… Та нічого, загалом. Працюй, – сказала Соня і закінчила виклик. Тільки-но Олексій відклав телефон на стіл, як раптом, прийшло повідомлення від дружини. Олексій відкрив повідомлення, переглянув його і остовпів від побаченого

Микола та Алла обідали, коли пролунав дзвінок телефону. Микола відповів, а потім сів у коридорі на пуф. – Миколо, що сталося? – захвилювалася Алла. – Моєї двоюрідної тітка Раїси не стало, – тихо відповів він. – Прощання післязавтра, треба їхати. – Я їду з тобою, – заявила Алла. Микола з Аллою провели тітку Раїсу в останній путь, і вирішили збиратися додому. Раптом до них підійшла сусідка Раїси. – Я вам лист принесла від Раїси. Спочатку справи зробіть, які вона просила. – сказала сусідка. Микола тремтячими від хвилювання руками взяв конверт, відкрив його, прочитав і…застиг від прочитаного

Олена допомогала свекрусі накрити стіл на ювілей. Жінки спритно накришили салатів, накрутили голубців. Ближче вечора все було готово, почали підходити гості. Першими прийшли дві жінки, за ними – ще три. Не чекаючи приходу решти гостей, Марина Олександрівна запросила подруг за стіл. – Оленко, принеси нам голубці, – скомандувала із зали свекруха. Невістка покірно принесла голубці та допомогла розкласти їх по тарілках, після чого покинула зал. Тільки-но Олена вийшла за двері, як раптом почула розмову свекрухи зі своїми подругами. Невістка прислухалася до розмови жінок і застигла від почутого 

Ніна Борисівна зробила красиву зачіску, одягла найкращу сукню і до зазначеної години прибула у кафе, на день народження до невістки. Коли гості розсілися по місцях, тамада почав вести вечір. Спершу були конкурси, танці, а потім весела жінка закликала гостей вручати подарунки. Першим привітав дружину Андрій, потім – її батьки, наступною стала Ніна Борисівна. Свекруха привітала невістку загальними фразами і простягла їй конверт. Оля вирішила, що свекруха подарувала гроші, тому швидко зазирнула в нього і заціпеніла від побаченого – у конверті були зовсім не гроші